— Зачекай, як — в мою? А квартиранти? Як я тепер житиму? Поліно, ти ж чудово розумієш, що без грошей, які я отримувала за здачу цієї квартири, ми просто не виживемо!
— Дмитрові реабілітація потрібна, усі гроші туди йдуть. І чому батько обов’язково має жити в мене? Чого ти до себе його не забереш?
Шість років тому у Олени та Поліни відійшла у засвіти бабуся. Євгенія Сергіївна жінкою була заможною, все життя відкладала та вкладала гроші.
Простора трикімнатна квартира дісталася матері Олени та Поліни. На сімейній раді було вирішено квартиру продати, а гроші поділити між сестрами:
— Я заощадження мами собі заберу, машину нарешті з татом купимо. Можливо, й на невеличку дачу залишиться.
Квартира бабусі коштує, напевно, дуже дорого, виходить, кожній з вас дістанеться по пристойній сумі. Можете розпоряджатися грошима так, як вважатимете за потрібне.
Олена, старша сестра Поліни, людиною була розважливою. Вона вирішила на спадкові гроші придбати собі житло.
Вийшло купити двокімнатну, затишну квартиру в передмісті, навіть на ремонт гроші залишилися.
Поліна свою частку просто витратила — обзавелася брендовим одягом, ґаджетами відомої «Яблучної» фірми, з’їздила за кордон. Жити продовжила з батьками.
Олена у своїй квартирі прожила недовго, познайомилася з Дмитром, вийшла за нього заміж і переїхала до іншого міста.
Вільну квартиру було вирішено здавати.
Поліна теж влаштувала своє особисте життя через рік після весілля Олени й від батьків з’їхала.
Олена маму й тата відвідувала часто, і кожного свого приїзду вона спостерігала, як погіршуються стосунки між близькими людьми.
— Навіщо я взагалі пішла в тебе на повідку й купила цю машину? — сварилася Анастасія Геннадіївна, — тебе цілий день вдома немає! Зробити нічого не допросишся!
— Я, між іншим, — парирував Анатолій Степанович, — гроші для родини на цій машині заробляю! Я таксую!
— І де ці гроші? — злилася Анастасія Геннадіївна, — щось я їх не бачу. Ти мені 5 днів тому тисячу дав, і все!
І сам же її в мене виманив потім на бензин. Яка користь від цього твого таксування? Сиди вдома, допомагай мені!
— Та ось ще, — огризався Анатолій Степанович, — я тому й таксую, щоб тебе не бачити!
З тобою ж неможливо, ти весь час чимось незадоволена, чіпляєшся до мене з приводу й без. Усі нерви вимотала!
Олена дивувалася: що сталося з її батьками?
Вони майже 35 років прожили у шлюбі, раніше ніколи не сварилися, підтримували одне одного.
А яка зараз між ними чорна кішка пробігла?
Олену дуже непокоїла напружена ситуація в родині, вона намагалася якось зблизити батьків, але нічого в неї не виходило.
Поліна до матері з батьком не лізла, їй батьки тепер вже були нецікаві.
Олена й Дмитро відзначили першу річницю весілля, коли в їхньому житті сталася біда — Дмитро потрапив у дорожньо-транспортну пригоду.
Винуватцем автопригоди чоловік Олени не був, він їхав своєю смугою з дозволеною швидкістю.
Інша машина виїхала на зустрічну смугу й спровокувала аварію.
Лікар, який оперував Дмитра, змарнілу від горя Олену запевнив:
— Шанси повернути вашого чоловіка до нормального життя є. Він може почати ходити тільки з вашою допомогою.
Дмитрові необхідна реабілітація, і це, звичайно, не обговорюється.
У Києві є центр, який береться за найскладніші випадки, спробуйте звернутися туди.
Олена дякувала Богу за те, що гроші зі здачі квартири витратити не встигла.
Чоловікові вона пообіцяла:
— Я тебе, Дмитре, обов’язково поставлю на ноги. Я тобі клянуся, що зроблю все можливе й неможливе для цього! Тільки ти повинен мені допомогти.
Без твого бажання та прагнення в нас нічого не вийде. Знову вчитися ходити — це тяжка праця, ти тільки не опускай руки, я тебе прошу!
Їдучи вперше до Києва разом із чоловіком на реабілітацію, Олена зателефонувала своїй молодшій сестрі:
— Полінко, у мене до тебе буде невеличке прохання. Чи не могла б ти за моєї відсутності приглядати за квартирантами?
Вірніше, людей, звичайно, даремно турбувати не треба, просто підтримувати з ними зв’язок. Раптом щось зламається в квартирі, або ще щось.
— У мене, якщо чесно, Олено, й без тебе клопотів вистачає, — спробувала відмовитися Поліна, — мені що, по-твоєму, більше робити нічого, як бігати за першим покликом до твоїх квартирантів?
— Та не треба бігати, Поліно! Я просто ключі тобі про всяк випадок завезу, хай будуть. Мало що трапиться?
Ми з Дмитром їдемо мінімум на 2 місяці, все-таки довгий термін.
Я квартирантів попереджу, скажу, що ти замість мене тимчасово залишишся.
Поліна неохоче погодилася, про що, в принципі, не пошкодувала – незабаром ключі від квартири Олени їй стали в пригоді.
Реабілітація проходила складно, але успішно — Дмитро старався з усіх сил, виконував усі приписи лікарів.
Олена з чоловіком була цілодобово, вона його ні на мить не залишала.
Телефонувати батькам не було коли, й тим часом стосунки між її матір’ю та батьком ставали все гіршими й гіршими.
Анатолій Степанович, не витримавши щоденних сварок, зателефонував молодшій дочці, своїй улюблениці, й поставив ту перед фактом:
— Я з твоєю матір’ю розлучаюся! Все, терпець мій урвався! До тебе переїжджаю!
— Тату, зачекай, до мене не можна, — тут же відхрестилася від батька Поліна, — ні, навіть не думай.
Ну що ви з матір’ю знову не поділили? Що за вибрики на старість літ? Яке може бути розлучення у вашому віці?
— Ось таке, — гаркнув Анатолій Степанович, — що ти, рідного батька на вулиці залишиш? Спати мені на лавці в парку дозволиш? Не чекав я від тебе, Поліно, такого!
— Тату, не ображайся. Просто зрозумій мене правильно. Не можна до мене переїхати, чоловік не дозволить. Зачекай, у мене одна ідейка виникла! Я трохи пізніше тобі передзвоню. Нікуди поки не їдь, дочекайся мого дзвінка.
Поліна, прихопивши ключі, поїхала до квартири Олени й квартирантам оголосила:
— Виселяйтеся!
— Але зачекайте, — обурилися мешканці, — куди ми підемо? Про такі речі ж попереджають заздалегідь.
Дайте хоча б кілька днів, щоб ми інше житло підшукали!
— Немає часу чекати, 3 години у вас на збори. У цій квартирі житиме наш з Оленою батько, більше вона здаватися не буде.
Квартиранти кілька разів намагалися додзвонитися до Олени, але та слухавку не брала.
Люди були змушені зібрати свої речі й виїхати.
Завдаток Поліна їм не повернула, сказала розбиратися з Оленою, коли та повернеться:
— А я у вас брала щось? Ні! Тому я віддавати нічого не збираюся. Ось повернеться господиня квартири, ось з нею й розмовляйте!
Вона обов’язково всі гроші вам поверне.
Побачивши кілька пропущених від молодшої сестри, Олена захвилювалася: що трапилося?
Чому Поліна стільки разів їй телефонувала?
— Ну нарешті, — тут же почала висловлювати своє невдоволення Поліна, — тобі взагалі телефон навіщо?
Пів дня намагалася до тебе додзвонитися!
— А що? Щось трапилося?
— Трапилося, — передражнила Олену Поліна, — мати з батьком розлучаються! Батько мені вранці зателефонував, сказав, що з мамою жити більше не хоче. Речі свої зібрав, іде від неї.
— Тільки цього не вистачало! – обурилася Олена, — я не розумію, що між ними сталося? Родина розпалася, батьки одне одного ненавидять.
— Не знаю я, Олено. Я тобі не з цього приводу дзвоню. Квартирантів твоїх я виселила, хвилин через 40 тато вже доїде. Ми на сімейній раді вирішили, що жити він буде в тебе.
— Тобто, як це — в мене? — ошелешено перепитала Олена, — в мене не можна! І на якій це ще сімейній раді ви прийняли рішення щодо моєї квартири? Чому мене в складі цієї ради не було?
— Ми з татом, — розсердилася Поліна, — а що, у тебе обов’язково дозвіл питати треба?
Він — твій батько, і ти зобов’язана простягнути йому руку допомоги! Ну ось так сталося, розлучитися вирішили, хто в цьому винен!
— Ти що, не розумієш? Квартира (розповідь спеціально для сайту – цей день) зараз моє єдине джерело доходу, на роботу я вийти не можу. Хто тоді за Дмитром доглядатиме?
Нема кому мені допомогти, реабілітація коштує грошей, де їх взяти? Я все розумію, мені дуже шкода тата, але дозволити йому жити у своїй квартирі я не можу! А чому ти його до себе не забрала?
— А чому я повинна це робити? У тебе — дві квартири, у мене – одна, та й то, мені не належить! Вибір очевидний, тобі не здається?
— Поліно, хай тато залишається в мене до нашого з Дмитром повернення. Потім доведеться шукати йому інше житло.
— А ти за це житло платити будеш? — спитала Поліна у старшої сестри, — я, наприклад, ні! Батько не працює, йому майже 75, пенсії навряд чи вистачить і на життя, і на оплату квартири. Жити він залишиться,
Олено, в тебе. І це не обговорюється!
Олена залишилася без грошей, ще й завдаток квартирантам довелося віддавати.
До повернення в рідне місто можливості поговорити з батьком у неї не було.
Анатолій Степанович чомусь не брав слухавки, коли старша дочка йому телефонувала.
Віч-на-віч розмови теж не вийшло – Анатолій Степанович покидати квартиру дочки відмовився:
— Я не збираюся жити на вулиці, — заявив Олені батько, — ти зобов’язана про мене піклуватися!
Я це життя тобі подарував! Скажи дякую, що грошей з тебе не прошу, на пенсію живу. Позбавляти мене даху над головою ти не маєш права!
— Тату, зрозумій, будь ласка, мене правильно – у мене іншого виходу немає! Коли Дмитро потрапив у біду, я з роботи звільнилася, щоб бути постійно поруч із (розповідь спеціально для сайту – цей день) чоловіком. Єдиний мій дохід — це гроші за здачу квартири.
Батьки Дмитра допомагають, чим можуть, але з них теж взяти особливо нічого.
Скоро потрібно буде знову їхати на реабілітацію, і я навіть не знаю, чи встигну потрібну суму зібрати.
Можливо, ти переїдеш до нашої з Дмитром квартири? Поживеш там трохи.
— Ще чого, — відмовився Анатолій Степанович, — не хочу я жити поруч із лежачим інвалідом. Взагалі не розумію, навіщо він тобі потрібен?
Подала б на розлучення й знайшла б собі здорового, нормального чоловіка, а не цей лікарняний конструктор!
І взагалі, з’їжджати я нікуди не збираюся, тут жити залишуся.
Все мені тут подобається — і ремонт гарний, і сусіди пристойні, і все, що потрібно – поруч. Більше по таких дрібницях мене не турбуй!
Олені довелося вдатися до крайніх заходів – рідного батька вона виселяла з поліцією.
Анатолій Степанович, недовго помучившись, повернувся до дружини.
Ось така вийшла історія.
Але чи правильно все це?…
