Коли Катя знову побачила машину Наумових біля будинку, то лише охнула.
Вона зрозуміла, що нахабні гості і сьогодні наплювали на її слова. І вимога забиратися геть з її маленької квартирки була проігнорована.
— Ні, це просто якісь загарбники! Нормальних слів не розуміють. Тому доведеться вдаватися до радикальних заходів.
Не хотіла я цього, бачить Бог. Але вони мені просто вибору не залишили! — мстиво вимовила Катерина.
Серед її знайомих був дуже дивний тип, який вважався місцевим авторитетом.
Що це таке, вона до кінця так і не зрозуміла, але Гордій тримав у страху всю округу, одночасно наводячи жах на різні компанії.
За плечима чоловіка було кілька ходок у місця не такі віддалені.
Зараз же у Гордія, як він сам похвалився Каті під час недавньої зустрічі, був якийсь легальний бізнес, і заробляв він тепер на життя законно.
Гордій, він же Гордєєв Костя, був колись однокласником Каті.
Дружбу з ним водити вона не збиралася, але при рідкісних зустрічах завжди віталася, її так з дитинства навчили.
— Якщо щось треба буде, Катька, звертайся до мене сміливо. Допоможу з будь-яким питанням. Гроші потрібні будуть або ображати хтось надумає — все вирішу.
Я добро пам’ятаю. Ніколи не забуду, як ти мені в школі завжди допомагала виплутуватися.
Катерина після цієї неприємної зустрічі подумала, що вже до кого-до кого, а до Гордія вона точно ніколи звертатися за допомогою не стане.
Але зараз просто не було вибору.
Півтора роки тому Катя розійшлася з чоловіком. Не зійшлися характерами, справа життєва, як часто кажуть.
Каті хотілося стабільності, вона мріяла про звичайну в її розумінні сім’ю — затишне вогнище і дітей. Але Борис хотів іншого, нездійсненного.
То мріяв гроші в лотерею виграти або на крипті піднятися. То полетіти на Балі і жити там, безтурботно плаваючи в океані.
То раптом впевнено заявляв про те, що треба в столицю їхати, щоб великі гроші заробляти.
Саме туди він і поїхав після розлучення, без жалю покинувши своє рідне містечко.
Тому і прожили вони з чоловіком недовго. Через різницю життєвих цілей.
При розлученні ділити колишнім подружжям було нічого, тому що спільного майна нажити вони не встигли.
А незабаром Каті пощастило, вона отримала у спадок від тітки невелику, але дуже затишну квартиру, що знаходилася в будинку недалеко від міської набережної.
Розташування квартири було дуже зручним, і колеги по роботі навіть пропонували Каті здавати її туристам, які приїжджали на літо в їхнє красиве містечко.
А самій знімати житло дешевше, подалі від цього упорядкованого місця.
З вікон квартири було видно Дніпро і облаштований піщаний пляж.
Поруч, в п’яти хвилинах ходьби, розташовувалася красива сучасна набережна, по якій так любили вечорами прогулюватися численні городяни і туристи.
Але Катя вирішила, що буде тут жити сама. Ще дівчинкою, приїжджаючи до тітки в гості, вона завжди захоплювалася видами, що відкривалися з її вікон.
Катя дивилася на річку і мріяла про те, що ось колись припливе кораблик з красивим принцем і відвезе її далеко-далеко.
А днями сталася несподівана подія. Була субота, і Катя, нікуди не поспішаючи, займалася звичними домашніми справами.
Пролунав дзвінок у двері. Жінка здивувалася, прийти до неї було абсолютно нікому, тим більше так раптово.
Всі її рідкісні гості зазвичай заздалегідь попереджали про прихід.
Швидко одягнувши халат, бо звикла ходити вдома просто — мінімум одягу і смішний хвіст на голові, Катя підійшла до дверей.
Поглянувши у вічко, спочатку вирішила, що ті, хто дзвонять у двері, помилилися квартирою. Нікого з тих, хто стояв на майданчику, вона не впізнавала.
— Не буду відкривати. Це явно не до мене, — сказала вона вголос і пішла далі займатися прибиранням.
Але буквально через пів хвилини дзвінки повторилися. Більш того, до Каті долинуло, що незнайомці голосно кричали їй щось через двері.
— Та що ж це таке? — господиня знову повернулася до передпокою і притулилася до дверей.
— Катерино, відчиняй! Це ми, Наумови. Ми ненадовго до тебе, нам тільки щось запитати. Відчиняй, будь ласка!
Дзвінки і стукіт у двері тривали.
— Наумови? — здивувалася Катя. — А хто це?
У під’їзді було шумно. Дивні гості продовжували кричати і стукати. Їх наполегливі прохання, напевно, вже чув весь під’їзд.
— Гаразд, відкрию і з’ясую, хто це і що їм від мене потрібно. Інакше зараз весь будинок перелякають, — вирішила Катя.
Вона прочинила вхідні двері, тримаючи їх на ланцюжку, оскільки впускати нікого не збиралася.
— Слухаю вас.
— Катька, а ти що, не впізнаєш нас? — запитала молода жінка, яка в цей час намагалася нахабно протиснутися в квартиру.
— Ні, — господиня для підстраховки навіть виставила ногу.
Звичайно, вона їх впізнала, але продовжувала робити вигляд, що бачить цих людей вперше.
— Ну як же? Ти що? Ми Наумови, Саша і Гриша. Родичі твого Бориса. Гриша мій — йому брат двоюрідний, а я його дружина.
Невже ти нас так швидко забула? Ми з приїхали ось до вас у місто. У нашої спільної родини дізналися твою адресу.
Пам’ятаєш, як на вашому весіллі весело відірвались тоді разом? — продовжувала нахабна Олександра.
— Ні, не пам’ятаю. Та й Борис давно вже мені ніхто, — Катя розуміла, що ситуація неоднозначна, і вже починала нервувати.
— Ну зараз згадаєш! Пустиш гостей? — запитав Григорій.
— Ні, я нікого в гості не чекала, — коротко відповіла Катя.
— Ой, та ми не в гості, не лякайся ти так! Нам з’ясувати дещо треба, та дітей он водою напоїти і в туалет зводити після довгої дороги, — наполягала Саша.
За подружжям стояли хлопчик і дівчинка семи і восьми років.
— А що з’ясувати? — все ще не впускаючи їх у квартиру і поглядаючи на дітей, запитала Катерина.
Вигляд у дітей був втомлений, і їх дійсно було шкода.
— Та дізнатися у тебе хотіли, де нам краще оселитися на пару-трійку днів, щоб не так дорого було.
Ти ж місцева і тут краще за нас орієнтуєшся. Дітлахів вирішили в місто відвезти, показати їм тут все, поки у них канікули.
— Нічим допомогти вам не зможу, я цим не цікавлюся. В інтернеті є різні сайти з оренди житла — там і дізнавайтеся.
— Катя, ну що ти як нерідна! Впусти нас. Хвилин на двадцять, ми перепочинемо і підемо шукати житло, — хитро продовжувала Саша.
— Ну добре, заходьте, — погодилася Катя, в душі картаючи себе за слабкість характеру.
Гості відразу ж влаштувалися в її квартирі як вдома.
Вони швиденько переодяглися в домашній одяг, по черзі відвідали ванну і туалет, а потім попросили чаю і бутербродів до нього.
— Я не зрозуміла, ви ж ніби на двадцять хвилин просилися? — незадоволено запитала господиня, ставлячи чайник на плиту.
— Ну так. Зараз чай вип’ємо і будемо збиратися. А ти сама потім переживатимеш, що не зустріла гостей як слід і навіть чаю не запропонувала, — наполягала на ній зухвала гостя.
За чаєм і різними закусками, які Каті довелося виставити на стіл, вони весело згадували їхнє з Борисом весілля, а також веселі випадки зі свого життя.
Галасливі гості втомили Катю за десять хвилин.
Поки дорослі, не поспішаючи, пили чай за столом, діти пішли на диван. І швидко заснули.
— Нехай посплять, Катя. Вони втомилися в дорозі, — увійшовши в кімнату, видала Олександра. — Та й ми з Гришею теж полежимо пів години. Все-таки з 5 ранку в дорозі. А потім підемо шукати собі орендовану квартиру. Обіцяємо!
Не звертаючи уваги на розгублену господиню, нахабні гості розташувалися прямо на килимі у вітальні, кинувши туди пару подушок з дивана.
— Ну що я за дурепа така? Навіщо відкрила двері? Адже не збиралася! — журилася Катя, сподіваючись все ж швидше розпрощатися з безсовісними людьми.
Але, на її жах, цього дня вони так і не поїхали.
Довго шукали за оголошеннями підходяще житло, але не знайшли. Залишилися у Каті на ніч.
— Вранці, вранці поїдемо, не переживай. Обіцяємо тобі! — впевнено заявили гості.
Ніч минула майже без сну, тому що Катя змушена була спати на розкладачці в кухні.
Наступного ранку вони дійсно почали збиратися.
— Зараз недалеко подивимося одну квартирку. Якщо все сподобається, то поселимося туди. А речі нехай поки що залишаться у тебе, добре?
— Забирайте все з собою! Вони мені тут не потрібні. Я планувала сьогодні виїхати з дому на весь день, — обурилася Катерина, знову відчуваючи якийсь підступ.
— Ну то їдь собі. Ми теж по місту погуляємо, в річці покупаємося, позасмагаємо, а ввечері і заберемо все. Тут же поруч, — нахабно брехали їй в обличчя непрохані гості.
І в неділю вони від Каті теж не з’їхали. Сказали, що квартира, яка їм сподобалася, вже зайнята. А іншу ще треба знайти.
І ось сьогодні, в понеділок, повертаючись ввечері з роботи, Катерина знову побачила машину Наумових біля свого під’їзду.
Вона машинально сіла на лавку. Відшукала в сумці візитку, яку їй колись давав Гордій, і дістала мобільний.
— Костя, привіт. Це Катя Попова, впізнав? — тремтячим від обурення і страху голосом запитала вона.
— Звичайно, Катя! Хто ж іще, крім тебе і моєї мами, мене так називати може? Що, якісь проблеми? Або просто скучила? — Гордій голосно розреготався.
— Так, проблеми, Костя.
— Викладай, — переставши сміятися, чітко запитав він.
Намагаючись бути лаконічною, Катя розповіла Гордію про свою ситуацію.
— Зрозумів тебе, Катька. Через двадцять хвилин буду. Чекай!
Катя піднялася додому. У її невеликій квартирі кипіло життя.
Діти у вітальні дивилися мультики по телевізору, ввімкнувши гучність на повну потужність.
Батьки сиділи на кухні за накритим столом, вкотре відзначаючи міцними напоями свою відпустку.
— О, Катя, приєднуйся до нас, — побачивши господиню, охоче покликали її ці нахаби.
— Дорогі гості, а вам господарі не набридли, ні? — поглянувши на всі ці веселощі, запитала вона суворо.
— Та годі тобі, не починай! — відповіла хмільна Саша. — Краще приєднуйся до нас.
Але Катя проігнорувала їхні слова, з нетерпінням чекаючи на прихід колишнього однокласника.
Незабаром пролунав дзвінок у двері. Відчинивши їх, господиня навіть злегка розгубилася від того, що там побачила.
Придушуючи бажання розреготатися, запросила Гордія увійти.
— Ось тобі й маєш! А хто це у нас тут бенкетує, кохана? — суворо запитав він у розгублених гостей.
А розгубитися було від чого! Гордій виглядав дуже екстравагантно і колоритно.
На ньому був піджак з черепами, під ним сорочка неймовірного яскравого жовтого кольору.
Вона була дуже вдало розстебнута на грудях, де красувалися численні татуювання, що свідчили про непросту долю їхнього носія.
А також висів кілограмовий золотий ланцюг (не ланцюжок, а саме ланцюг) з хрестом. У кишені штанів стирчав предмет, дуже схожий на пістолет.
Але коли дивний гість дістав його і покрутив перед носом у сидячих, сумнівів у них не залишилося, це був саме він.
Довершував всю цю моторошну картину великий шрам, що проходив через всю щоку того, хто прийшов.
— Е-е…, з-з-здрастуйте, — заїкаючись, промовив Григорій.
— Я тебе питаю, хто ти? Розумієш, про що я говорю, ні? Хто ти такий і навіщо тут, у моєї жінки, сидиш за столом? — Гордій напустив на себе суворість і важливість.
— Я… ми… Ми ось в гості до Каті… приїхали ми… ось… до неї… — продовжував Григорій віддуватися насамоті, бо його дружина від страху говорити поки не могла.
Вона з жахом спостерігала за тим, як Гордій в процесі гарячої бесіди час від часу чухав своє чоло пістолетом, періодично витягуючи його з кишені штанів.
— А вас що, хтось сюди кликав? Катя, дівчинко моя, ти кликала їх в гості? Ось цих? — запитав він у Каті, яка стояла поруч.
— Ні, — відповіла вона, з усіх сил намагаючись бути серйозною. — Не кликала.
— Ні!? — дуже емоційно здивувався Гордій. — Тоді виходить, вони самі себе запросили, чи що?
— Я навіть впускати їх не хотіла, але вони увірвалися і живуть, — спокійно ділилася з Гордієм Катя.
— А ми вже все! Все! Їдемо! — витираючи рукою масляний рот, метушливо почав підводитися з-за столу Григорій, перекинувши при цьому щойно наповнену чарку. — Саша, що ти сидиш?
Вставай і йди дітей збирай. Приємно було познайомитися, але нам уже час. Справи, знаєте…
— Стояти! — гримнув Гордій так, що обоє з подружжя здригнулися. — Як це все? А заплатити?
— Що? — пискнув Григорій дивним голосом, дивлячись на дуло, яким Гордій зараз чітко вказував на нього.
— Я тебе вперше бачу, а ти вирішив скористатися нашою з Катею квартирою. Так? А тепер не заплативши хочеш піти? Гроші на стіл!
— Так, так, добре. Зараз… Катя, скільки ми тобі винні? — запитав Григорій, з побоюванням дивлячись на господиню.
— Ану зі мною розмовляй, друже! Я тут господар. І я буду вирішувати, скільки.
Тисячу за добу, ось скільки. Катя, скільки всього виходить? — суворо продовжував Гордій.
— Третю добу вони вже у мене, — здивовано відповіла Катя.
— Ну ось, рахувати вмієш? Три тисячі на стіл. Плюс дві — за мою їжу. Ти зараз за моїм столом сидів і їв мої продукти, хоча я цього тобі не дозволяв. Так?
— Так, так, звичайно! Тільки… у нас зараз немає стільки. Ось тільки три тисячі є. А можна ми решту пізніше надішлемо? Як додому приїдемо, — розгублено запитав Григорій.
— Ні, звичайно! Подзвони кому-небудь, нехай кинуть тобі грошей на картку! — знову покрутивши пістолетом у повітрі, голосно видав Гордій.
Григорій метушливо почав набирати номери і тихо з кимось розмовляв.
Незабаром потрібна сума була знайдена, і чоловік відразу перевів всі гроші на рахунок Катерині.
Після того, як непрохані гості пішли, Катя змогла дати волю емоціям. Вона голосно розреготалася, з подивом дивлячись на колишнього однокласника.
— Дуже тобі дякую, Костя! Як ти спритно з ними впорався! А пістолет справжній? Не страшно тобі з ним ходити?
— Звичайно! — впевнено заявив Гордій, а потім, розсміявшись, додав: — Це запальничка, друзі на день народження підігнала. Але дуже схожа! Часто виручає.
— Ще раз дякую тобі. Я одна не впоралася б з ними.
— Дурниця. Звертайся, я завжди тобі допоможу. Та й взагалі, Катька, — з такими, як ці, треба бути сміливішою.
І не дозволяти їм користуватися собою як заманеться. Це тобі на майбутнє. Вчися, Катя. Життя суворе.
— Ой, а гроші! Я ж тобі гроші винна, що ти з Григорія витряс! — раптом згадала вона.
— Це тобі. За моральну і матеріальну шкоду. Вони ж завдали тобі шкоди? Ну ось.
— Ну спасибі! Згодяться. Гроші зайвими не бувають, — посміхнулася Гордію на прощання Катя.
