– Що за нісенітниця? Чому двері не відчиняються? Ключ застряг! – кричав Владислав у телефон, смикаючи ручку. – Олена, поясни, що відбувається?
– Це тому, що ти більше тут не живеш, – спокійно відповіла Олена. – Я поміняла замки. А твої речі – біля порога.
Тиша на тому кінці дроту.
– Ти зовсім здуріла?
– Ні, Владик, я нарешті прийшла до тями. Пізно, звичайно, але краще пізно, ніж ніколи…
… Олена завжди вважала, що доля до неї прихильна. Вона народилася в маленькому містечку на березі річки, де життя текло розмірено і безтурботно.
Її батьки, Валентина Миколаївна і Микола Павлович, були вчителями. Добросерді і скромні люди, яких знали і поважали всі жителі міста.
Олена з’явилася на світ довгоочікуваною дочкою – пізньою дитиною, оточеною любов’ю, але при цьому вихованою без розпещеності.
– Головне – залишатися людиною, – часто повторювала мати. – Не важливо, ким за професією ти станеш, важливо – якою людиною виростиш.
Батько додав:
– Вчися, Оленко. Освіта – це ключ до всіх дверей у житті.
Олена вчилася старанно, брала участь в олімпіадах і не раз ставала переможницею.
Разом з кращими подругами – Ірою та Наталею – вона мріяла про те, щоб після школи підкорити столицю.
– Уявіть: університет, метро, кав’ярні, музеї! – мрійливо вигукувала Олена, сидячи на лавці біля річки.
Іра зітхала:
– Ти точно вступиш. Ти ж у нас відмінниця. А ми… як вийде.
– Ми всі разом поїдемо, – впевнено говорила Олена. – Ми ж команда!
Школу вона закінчила із золотою медаллю і успішно вступила до педагогічного вузу в Києві.
Іра вибрала медичний, а Наталя залишилася в рідному малому містечку, щоб допомагати матері в аптеці.
Розставання з батьками далося нелегко.
– Ти там одна… – хвилювалася мама. – Велике місто, інше життя…
– Мамо, все буде добре, – посміхалася Олена, хоча всередині все тремтіло.
Університет захопив її повністю. Нові люди, новий ритм життя, гуртожиток, безсонні ночі, лекції, зміни, кава з автоматів.
Сусідки по кімнаті – Яна і Вероніка – швидко стали новими подругами. Веселі, яскраві, галасливі.
– Оленкм, ти просто диво! – захоплювалася Яна. – Все схоплюєш, та ще й по господарству сама справляєшся! Ти ідеальна!
– Просто вдома так прийнято, – збентежено посміхалася Олена.
– Пішли з нами в п’ятницю на вечірку! – підморгнула Вероніка. – Буде весело. Обіцяємо.
Олена вагалася. Вона не любила шум. Але… чому б не спробувати?
У п’ятницю вони втрьох збиралися в кімнаті гуртожитку. Олена вибрала простеньку синю сукню, яку мама подарувала їй на прощання. Вона підкреслювала її очі і здавалася їй скромною, але елегантною.
Вечірка проходила в орендованому залі. Музика, вогні, незнайомі обличчя. Олена стояла біля стіни, відчуваючи себе не в своїй тарілці. Подруги швидко розчинилися в натовпі.
– Привіт, – пролунав поруч голос. – Виглядаєш загубленою. Вперше тут?
Олена обернулася. Перед нею стояв високий хлопець з відкритою посмішкою і уважним поглядом.
– Владислав. П’ятий курс, юридичний факультет.
– Олена. Другий курс. Педагогічний.
– Ходімо на балкон. Тут занадто шумно.
На балконі дійсно було тихіше. Влад розповідав історії, жартував, говорив про мистецтво, книги і подорожі. Вона слухала його, затамувавши подих.
– Хочеш, завтра покажу тобі одне місце? Не туристичне. Моє улюблене в місті.
Вона погодилася. Так почався їхній роман.
Влад був уважний і галантний. Квіти, прогулянки, кафе, кіно, подарунки без приводу. Все здавалося казковим.
Через рік вони зіграли весілля. Скромно, але з душею. Батьків Влада Олена не знала близько – мати жила в іншому місті, а батько пішов з життя, коли син був підлітком.
– Маму кликати не хочу, – сказав Влад. – Ми рідко спілкуємося. Вона все зіпсує.
Медовий місяць пройшов на морському узбережжі. Влад зняв дорогий готель, влаштовував вечері на терасі з видом на море.
– Ти гідна кращого, – говорив він. – Я хочу, щоб у нас все було красиво.
Після весілля вони переїхали в нову квартиру – подарунок батьків Олени. Влад наполіг на дорогому ремонті та меблях.
– Не економ. Це твій дім. Він повинен бути розкішним.
Спочатку життя йшло як по маслу. Влад влаштувався у велику фірму. Гроші були, Олена працювала в школі, займалася методичними розробками.
– Ти – моє все, – говорив Влад. – Заради тебе я працюю, як проклятий.
Через пів року Олена дізналася про те, що носить під серцем дитину.
– Я стану батьком! – радісно закружляв він її по квартирі. – Це справжнє диво! Дякую тобі!
Він дбав про неї, балував, приносив фрукти і мінеральну воду, навіть найняв кур’єра, щоб вона не тягала важкі речі.
Але виношування протікало непросто. Токсикоз був болісним, сил майже не залишалося. Влад спочатку терпляче доглядав, але потім у його поведінці щось змінилося.
– Не можу їсти одні й ті ж макарони щовечора! – обурювався він. – Ти цілий день вдома – чому не готуєш нормальну вечерю?
– Мені було погано… я навіть з ліжка не змогла встати, – ледь чутно виправдовувалася Олена.
– У тебе завжди знайдеться виправдання…
Він почав все частіше затримуватися на роботі. Пізні повернення, втома, роздратування стали його постійними супутниками.
Після народження сина, якого назвали Матвієм, Влад два дні буквально парив від щастя. А потім зник. За його словами, він ночував у друзів. Насправді – “відзначав”.
– Я не створений для підгузків! – кричав він. – Я чоловік, а не нянька!
Олена мовчала. Вона робила все сама: носилась з дитиною, годувала, прала, прасувала.
Коли Матвію виповнився рік, вона знову була при надії. І наївно сподівалася, що тепер все зміниться на краще.
– Ти знущаєшся?! – вибухнув Влад, дізнавшись про другу дитину. – З однією дитиною не справляєшся – вирішила народити ще одну?
– Ми ж хотіли двох дітей…
– Я хотів, поки ти не перетворилася на сіру мишу! Подивися на себе!
Олена не змогла стримати сліз.
– Куди поділася твоя любов?
– Любов? Ти досі віриш у казки? – глумливо пирхнув він. – Все минає. Особливо терпіння.
З появою дочки, Ніки, стало зовсім нестерпно. Влад навіть не приїхав до пологового будинку забрати їх.
– У нього термінове відрядження, – збрехала Олена акушерці.
Подруга Свєта допомогла їй повернутися додому.
– Твій чоловік – справжній покидьок, – тихо сказала вона. – Йди від нього. Поки не пізно.
Вдома почався справжній кошмар. Влад гуляв. Гроші зникали в нікуди. Він кричав, звинувачував, погрожував піти, а потім повертався з квітами і криками: «Ти — моє сонце!»
– Ти повинна бути вдячна мені за те, що я взагалі повертаюсь, – одного разу прошипів він.
Олена, можливо, змогла б пережити і це… Але одного разу до неї прийшла дівчина.
– Ви Олена? – запитала та на порозі. – Мене звати Діана. Я… я чекаю дитину від Влада.
Світ навколо захитався.
– Проходьте, – сказала Олена, чіпляючись за одвірок.
Діана говорила спокійно.
– Ми кохаємо один одного. Він буде хорошим батьком. Я не хочу руйнувати ваше життя… Просто… зрозумійте, він давно зі мною. Я не знала, що у нього є діти.
Олена довго мовчала. Потім сказала:
– Він твій. Вітаю. Тільки пам’ятай: так само, як він пішов від мене, він піде і від тебе.
Через два дні Влад повернувся…
…– Що за маячня?! Чому замок не відкривається?!
– Тому що ти тут більше не живеш, Владислав Сергійович. Ласкаво просимо в реальність.
– Це мій будинок! – кричав він у слухавку.
– Ні. Квартира – моя. І наш шлюб… теж колишній.
Вона поклала слухавку.
Розлучення оформили швидко. Ділити було нічого.
Олена влаштувалася на роботу в приватну школу. Дітей віддала в садок і початковий клас. Грошей вистачало впритул, але вони зводили кінці з кінцями.
Через рік вона вже вела авторські курси з літератури, брала участь у конференціях. Її ім’я стало відомим. Її запрошували на різноманітні тренерські заходи.
Матвій записався до футбольної секції. Ніка – на малювання. У їхньому житті знову з’явилися сміх і радість.
Одного разу, виходячи з метро, Олена побачила чоловіка біля магазину, він носив ящики. Вона не відразу впізнала його. Опухле обличчя. Порожній погляд.
– Влад?
Він повільно підвів очі.
– Олена… Ти.
– Що з тобою сталося?
– Я… просто. Життя, мабуть, сталося. Або я сам…
Як виявилося, Діана зникла через пів року. Дитини ніякої не було. Влад втратив роботу, почав прикладатися до пляшки, зривався, брехав. Навіть мати відвернулася від нього.
— Я сам все зруйнував. Все, що у мене було. Розумієш?
Олена дивилася на нього. І відчувала… порожнечу.
– Як діти? – запитав він після паузи.
– Ростуть. І, знаєш, не згадують про тебе. Можливо, це на краще.
Він мовчки кивнув і повільно пішов геть.
Увечері вона сиділа на балконі, обіймаючи своїх дітей. Матвій з ентузіазмом розповідав, як забив гол на тренуванні. Ніка радісно демонструвала малюнок: яскраву веселку і пухнастого зайця.
Олена посміхалася. Все складалося так, як мало бути.
– Дякую тобі, життя, – тихо прошепотіла вона, дивлячись на місто, осяяне вогнями. – За те, що не дозволило мені зламатися.
