— Не йди! Віталік, будь ласка, не кидай нас!
Ольга впала на коліна в передпокої, судорожно хапаючись за штани чоловіка. Її голос тремтів, як струна на межі — тонкий, надривний.
— Давай поговоримо! Я все виправлю, я змінюся! А діти… що скажуть діти!
Віталій різко вирвав руку. Його погляд, холодний і відсторонений, немов лезо ножа, не здригнувся.
Жодних сумнівів. Тільки крижана впевненість і тінь презирства в куточках губ.
— Припини принижувати себе, — кинув він, застібаючи блискавку на валізі. — Я ніколи не переставав кохати її. Ні на секунду. А з тобою… Просто так вийшло. Зручно.
Серце Ольги стиснулося, ніби в лещатах. Той самий крихкий місток, по якому вона йшла всі ці роки, обвалився без попередження.
— Але ти ж повернувся… Ти клявся, що зробив вибір на мою користь… — Сльози котилися по щоках, голос розпадався на уривки.
— Я поспішив. — Віталій підняв валізу, не дивлячись на неї. — Тоді Надія поїхала, пам’ятаєш? Її вигнали з лікарні за той скандал.
А я залишився один. Повернувся до тебе — квартира, жінка поруч, вечеря на столі, стабільність. Що ще чоловікові потрібно?
Кожне слово впивалося в душу, як голка. Ольга повільно підвелася, витираючи обличчя подолом старого халата.
— Десять років, Віталік… Десять років я вірила, що ми — сім’я…
— Вибач, що не виправдав твоїх сподівань, — Він уже стояв на порозі. — Надя повернулася. Сказала, що кохає мене.
Тепер вона керує приватною клінікою. Пообіцяла взяти на посаду заступника. Хто від такого відмовиться? У неї все — кар’єра, статус, краса.
А ти… — його погляд ковзнув по її розпатланому волоссю, пошарпаному халату, — ну, ти сама розумієш. Відображення щодня бачиш.
Двері грюкнули. Ольга завмерла посеред порожнього передпокою, дивлячись на сліди від коліс валізи на паркеті.
Там, де ще хвилину тому був її чоловік, тепер була порожнеча.
З дитячої визирнула Аня, старша дочка. Вісім років, татові очі кольору морської води, але характер — точна копія матері: вперта і горда.
— Мамо, тато поїхав по роботі? — тихо запитала дівчинка, стискаючи в руках пошарпаного плюшевого зайця.
Ольга спробувала посміхнутися, але губи тремтіли. Слова застрягли в горлі грудкою.
Замість відповіді вона притиснула дочку до себе, вдихаючи запах дитячого шампуню, і розридалася.
Не стримуючись, як в юності, коли ще вірила, що сльози можуть все змінити…
Перші тижні перетворилися на нескінченний туман. Ольга рухалася на автопілоті: готувала сніданки, водила Аню до школи, вчила молодшого сина в садочку зав’язувати шнурки.
Але всередині — лише глуха порожнеча, яка поглинала кожен подих, кожен крок.
Іноді, дивлячись у дзеркало, вона не впізнавала себе: мішки під очима, волосся, зібране в недбалий пучок, і погляд, ніби вицвілий від сліз.
Одного разу, розігріваючи борщ, вона раптом зрозуміла: життя триває, навіть якщо здається, що все скінчено.
Тільки Аня, заглядаючи до неї вночі під ковдру, шепотіла:
— Мамо, ти не одна. Я з тобою.
І тоді Ольга міцніше стискала її долоню, чіпляючись за цю маленьку іскру, як за останній шанс не потонути.
***
Сусідка Лідія заходила щодня — допомагала з дітьми. Іноді варила суп, витирала сльози Ольги, дивлячись, як та сидить на кухні, втупившись у стіну.
— Оля, ну досить, — хитала головою жінка, ставлячи перед нею чашку чаю. — Не ти перша, не ти остання. Чоловіки — вони як вітер: прийдуть, підуть, і слід прохолоне.
— Я просто не розумію, — шепотіла Ольга, стискаючи чашку крижаними пальцями. — Як можна так?
Я ж віддала йому все… Роботу кинула, коли Аня народилася. З його мамою допомагала, подовгу сиділа біля ліжка, поки та хворіла. Терпіла хмільні скандали, прощала зради…
— Ось у цьому і проблема, дівчинко, — зітхала Лідія. — Вони слабкість за силу приймають. Думають: раз мовчить — значить, все можна, все пробачить і прийме.
Ольга знала, що сусідка права. Але легше від цього не ставало.
Квартира, де жила Ольга з дітьми, була орендованою. Раніше за все платив Віталій. Зараз платити було нічим.
Довелося переїжджати до бабусиної «двушки» на околиці — темної, з облупленою штукатуркою і запахом цвілі.
Діти сприйняли переїзд мовчки. Аня ніби дорослішала на очах.
Вона вчила молодшого брата вдягатись та складати речі, заспокоювала, коли той плакав ночами. А п’ятирічний Сашко все питав:
— Мамо, тато коли приїде? У нас же тепер новий будинок…
— Тато живе окремо, — нарешті сказала Ольга, обіймаючи сина. — У нього… інше життя.
— А ми? — хлопчик дивився на неї величезними очима, в яких читався жах. — Ми хіба не сім’я?
— Ми — сім’я, — прошепотіла вона, ховаючи обличчя в його волоссі. — Просто тепер нас троє.
Ольга шукала роботу. Без досвіду, з двома дітьми, з гнучким графіком.
Пропонували прибиральницею в метро, рознощицею піци, продавчинею в кіоску.
Вища освіта не знадобилася, довелося влаштовуватися касиром в магазин, який був найближче до дому.
Зміни по 12 годин давали про себе знати: набряки, біль у спині, мігрені. Але доводилося терпіти, щоб не думати щодня про те, чим прогодувати двох дітей.
Аліментів батько не платив, офіційно не був працевлаштований і сам перебував у центрі зайнятості.
Колеги поділялися на два табори: молоді дівчата дивилися зверхньо — «стара з причепом», — а жінки старшого віку, як Катя, напарниця з тридцятирічним стажем, підморгували:
— Не падай духом. Сама в такій ситуації була. Я трьох виростила одна. Чоловік пішов до студентки, коли молодшій був рік.
Думала — кінець. А ось вижили. На зло всім. Діти виросли, онуки з’явилися. А мій колишній… — Катя гірко посміхнулася. — Кажуть, в запої сидить.
Студентка кинула його, коли він втратив роботу. Так що бумеранг всіх наздожене.
Ольга слухала і думала: «Це і є втіха? Чекати, поки колишній згорить від поганої звички?»
Але злості не було. Тільки порожнеча, яка глушила навіть біль. А потім сталося несподіване.
Понеділковий ранок. Ольга, як завжди, розклала дрібні гроші в касі, поправила фартух. І тут…
до неї підійшов чоловік. Високий, в ідеально пошитому піджаку, з букетом лілій в руках.
— Ви — Ольга? — запитав він, і його голос звучав дивно знайомо.
Вона кивнула, не вірячи своїм очам.
— Мене звати Артем. Я… бачив вас тут раніше. — Він нервово поправив краватку. — Вибачте за нахабство, але… це вам.
Ольга розгублено взяла квіти.
— Я на роботі… Квіти, куди мені їх зараз.
— Тоді після зміни? — він посміхнувся, і в куточках його очей з’явилися зморшки. — Проводжу дододу. Якщо не вважаєте це за нахабство.
За спиною зашепотілися покупці. Старенькі незадоволено фиркали.
— Я… подумаю, — видавила Ольга.
— Буду чекати біля виходу, — сказав Артем і зник у натовпі.
Весь день вона ловила себе на думці: «Хто він? Навіщо? У мене діти, борг за квартиру, холодильник порожній…»
Але коли зміна закінчилася, він стояв біля дверей, спираючись на стіну. Без квітів, але з тією ж теплою посмішкою.
— Я вас не налякав? Ви мені просто дуже сподобалися. Така красива, молода і на касі.
— Мене вже нічим не налякати. Відразу кажу, у мене двоє дітей, — попередила вона відразу.
— Знаю. Бачив, як ви гуляєте з ними у дворі після роботи. Дівчинка так схожа на вас. А хлопчик — на смішарика в окулярах. Як тільки у вас сил вистачає.
Вони йшли вечірнім містом, і Артем розповідав про себе.
Власник невеликої IT-компанії, розлучений, без дітей — колишня не хотіла зв’язуватися з материнством.
Помітив Ольгу випадково, коли купував каву в цьому самому гіпермаркеті.
— У вас є… іскорка, — несподівано сказав він. — Ніби ви світитеся зсередини. Навіть коли втомилися до тремтіння в колінах.
Такі сильні жінки у мене викликають захоплення. Я коли вас побачив, відразу все зрозумів.
Ольга ледь стримала сльози. Іскорка? У ній — у жінці, яку кинули, як непотрібну річ?
Яка кожну зміну стримує сльози, щоб не заплакати від безсилля, яка ненавидить людей, роботу і прокидатися рано вранці не з власного бажання.
Артем не жартував, йому дійсно сподобалася Ольга. Він приходив щодня. Привозив Сашкові конструктор, Ані — книгу казок.
Старша дочка спочатку відсторонювалася, але потім розтанула: він вчив її складати літачки з газет, а Сашко взагалі оголосив його «своїм дядьком».
Діти до нього звикали, а Ольга танула з кожним днем.
— Навіщо ти це робиш? — запитала одного разу Ольга, спостерігаючи, як він вкладає Сашка спати. — Молодий, успішний, красивий. Ти міг би знайти когось… простішого. Без минулого, без тягаря.
— Мені не потрібен хтось «простіший», — він сів поруч, не відводячи погляду. — Мені потрібна ти. Ти і діти. Розумію, що в це складно повірити, але так і є.
Я закохався в тебе з першого погляду, спостерігав довгий час, дізнавався про тебе все. Ти справжня, жива, сильна.
— Але ти ж практично нічого про мене не знаєш.
— Знаю, що ти щоранку купуєш дітям фрукти, хоча сама собі в елементарному відмовляєш. Економиш на своїх обідах, щоб дати кишенькові гроші доньці в їдальню.
Посміхаєшся відвідувачам через силу і сльози. — Його голос затремтів. — Ти нагадала мені одну людину…
Вона відвернулася, ховаючи сльози.
— У тебе була… така ж, як я?
Артем замовк надовго.
— Мама… Вона одна нас ростила. Важко було, всю себе нам віддавала. Батько пішов, коли мені було сім.
Мама працювала на трьох роботах, але ніколи не скаржилася. Завжди казала: «Нічого, синку — завтра буде краще».
А коли я відкрив свою справу… вона пішла назавжди. Рак. Втомилася все на собі тягнути, нікому було їй допомогти.
Вона після відходу батька нікого такого не знайшла. Жила заради нас, виходить. Я хотів зробити її щасливою, віддячити. Не встиг…
Не встиг їй нічого дати. — Він зітхнув. — Коли побачив тебе, то закохався. А побачивши вас з дітьми, зрозумів: це другий шанс. Я зроблю вас щасливими. Буду жити і працювати заради вас.
Ольга мовчала. Не вірила, що таке може бути. Вперше за довгий час порожнеча всередині здригнулася, ніби під променем світла.
***
Одного разу в двері постукали. На порозі стояв колишній чоловік.
Схудлий до невпізнання, з синцем під лівим оком, сорочка на ньому була пом’ята, ніби тиждень не переодягався.
— Ольго… нам потрібно поговорити. Мені потрібна твоя допомога.
Вона мовчки відступила вбік. Віталій пройшов на кухню, сів за стіл — на «своє» місце за столом, але вже в іншій квартирі.
— Надя кинула мене, — випалив він, не дивлячись на неї. — Знайшла собі багатшого, успішнішого. Бізнесмен чи депутат. А я, щоб довести, що гідний її, кредитів набрав.
Думав теж бізнесом почати займатися, та прогорів. А вона знущалася: «Бродяга, який у житті нічого не досягне». Вигнала мене, як цуценя непотрібне. Квартира ж була її…
Ольга мовчала. Чекала спалаху зловтіхи, але всередині — лише тиша. Глуха, як зимовий ліс.
— Оля, чому мовчиш… Я винен, знаю. Хіба тобі мене не шкода? Ми ж стільки років… У нас діти… Може, ти даси мені другий шанс?
— Другий шанс? — Вона сіла навпроти, руки лежали на столі спокійно, ніби скам’янілі. — Ти пропонуєш знову мені стати просто тобі зручною? Твої слова, пам’ятаєш? Зручно, вечеря на столі, квартира, жінка поруч.
— Та я просто хотів тебе роздратувати! — Віталій стиснув кулаки. — Погнався за мрією, а втратив все.
— Втратив… — Ольга гірко посміхнулася. — Перші тижні я думала, що дійсно не зможу жити без тебе. У буквальному сенсі від голоду і від горя.
А потім зрозуміла: ні. Я все можу. Взяла себе в руки заради дітей, знайшла роботу. Ти нам не потрібен.
— Ольга…
— І ще я зрозуміла, — її голос став твердим, — що я не порожнє місце. Не зручний стілець у твоєму житті. У мене є право на повагу. На вибір. На своє особисте щастя.
Віталій дивився на неї, ніби бачив вперше.
— Але ми ж…
— Ні. — Вона встала, відчинила двері. — Іди, будь ласка.
— Куди мені йти? — в його голосі задзвеніла жалість.
— Не моя справа. Це більше не моя турбота.
— Яка ти жорстока!
— Я не жорстока. Я не твоя дружина і не зобов’язана тобі допомагати.
І не твій «рятувальний круг». Звернися до Надії, може вона тебе втретє прийме назад.
Двері зачинилися. Ольга притулилася до них спиною і вперше за три місяці посміхнулася. Широко, вільно, ніби скинула кайдани.
Увечері прийшов Артем. Привіз Анечці морозиво, Сашкові — нову гру на приставку, а їй — улюблені тістечка з мигдалем.
— Ти сьогодні якась… інша. Щасливіша чи що, — зауважив він, розглядаючи її.
— Просто я тепер вільна, — відповіла Ольга, приховуючи посмішку.
— Це як? А я?
— Я про інше. Я тепер вільна, бо я можу все. Раніше я була заручницею своїх установок, проблем, комплексів.
Наступного разу з Віталієм вони зустрілися тільки за столом у юриста. Розлучення оформили швидко — він не сперечався, лише мовчки підписав папери.
Кажуть, тепер живе в комуналці у друга, підробляє таксистом, вдень розвозить їжу. Сплачує свої борги, кредити.
А Ольга з Артемом не поспішали, рухалися у своєму темпі. Артем допомагав у всьому, зробив ремонт у квартирі, купив нову техніку, подарував Ользі путівку до Китаю.
— Мамо, а дядько Артем тепер наш новий тато? — запитала якось дочка, дивлячись на чоловіка, який терпляче вчив її вішати картини.
— Люба, ще рано таке питати. Артем би дуже хотів стати для вас хоча б найкращим другом, він вас дуже любить.
— Він хороший, добрий, іграшки купує нам. Не кричить навіть на тебе, не лається, як тато.
Ольга притиснула дівчинку до себе. Так, Віталій кричав. Особливо в останній рік — на неї, на дітей, на весь світ.
А Артем… спокійний, впевнений, розсудливий. На нього можна покластися, йому довіряєш, віриш.
Одного разу, коли діти заснули, а вони сиділи на оновленій кухні, він раптом сказав:
— Знаєш, навіть добре, що твій колишній такий мудак.
— Чому?
— Він виявився таким дурним, не цінував того, що мав. Та тепер у мене є ти, я такий щасливий.
Ольга посміхнулася. Вона нарешті відчувала себе потрібною, коханою, цінною. Не зручною частиною квартири, а повноцінною людиною, яка комусь потрібна.
І це було не просто відкриття. Це був її новий початок.
