– Аня, чому ти мою матір до сліз довела? – з порога накинувся на Аню чоловік. Свекруха стояла поруч і ображено сопіла.
– До сліз? Не знаю, коли вона йшла, то була просто зла. Але не плакала. Ви впевнені, що це я вас довела? – спокійно запитала Аня у свекрухи….
… – Я заїду, Анечка? Я просто поруч з вашим будинком, на ярмарок їздила… – ласкавим голосом промовила свекруха Олена В’ячеславівна.
– Звичайно, – просто погодилася дівчина.
Вона росла в суворій родині. І виховання не дозволяло їй грубо перечити свекрусі, хоч Ані і набридли постійні візити Олени В’ячеславівни. Вона вже прекрасно знала, про що піде мова.
П’ять років тому свекруха вирішила продати простору квартиру, яка дісталася від чоловіка. Вона зробила косметичний ремонт і позбулася житлової площі.
Олену В’ячеславівну не влаштовувало, що квартира знаходилася досить далеко від центру. Сина Колю вона ні про що не питала, адже була єдиною власницею.
Після продажу Коля переїхав на орендоване житло ближче до роботи. А свекруха почала шукати хороший варіант в центрі міста.
Ось тільки час минав, ціни на нерухомість росли, а бажана квартирка все ніяк не знаходилася. Гроші ж витікали, як пісок крізь пальці.
І через рік пошуків Олені В’ячеславівні вистачило тільки на кімнату в комуналці, але зате в центрі.
А через три роки Коля і Аня одружилися. Весілля зіграли досить пишне — добре вклалися батьки дівчини.
Вони ж подарували їй квартиру після випуску з університету. І за це Аня була їм безмежно вдячна.
У дівчини була своя двокімнатна квартира, хороша освіта і гідна робота — відмінне придане.
Ще до весілля Коля переїхав до Ані. Раніше свекруха заглядала до них в гості раз на кілька місяців. А зараз — майже щотижня. І Аня не відмовляла, боячись образити її і чоловіка.
Але вже зараз Аня не хотіла бачити свекруху. Олена В’ячеславівна прийде і почне скаржитися на нелегке життя в комуналці.
Аню це дуже обтяжувало, до того ж у неї зовсім не було часу на порожні розмови – чекала робота.
Непомітно пролетіла година і ось пролунав дзвінок домофона:
– Аня, це я, відкривай.
Свекруха, як завжди, шумно увійшла в квартиру. Ніби не жінка, а циганський табір. З купою сумок, шурхотливих пакетів і згорток.
– Ось, тортик по дорозі купила. Смаччччний… Став чайник. У магазині така продавчиня неприємна попалася, нахамила мені, та ще й надурити спробувала. Але мене так просто не обдуриш!
– Зрозуміло, – просто відповіла дівчина.
Аня вже давно зрозуміла, що їй не обов’язково брати участь у розмові. Свекруха може вести монолог годинами. А дівчині потрібно лише іноді вставляти пару слів. І ствердно кивати.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Олена В’ячеславівна почала скаржитися:
– Уявляєш, нам вчора воду відключили! Хтось із мешканців не заплатив, а страждають усі. І не зізнаються ж!
Так втомилася я жити в цій комірчині, де навіть спокійно чай випити на кухні не можна.
Ось у тебе добре. Кімнати просторі, багато світла. А вид з вікна просто чудовий.
Аня посміхнулася. Квартира була її предметом гордості.
– Так, батьки постаралися, вибираючи її.
– Так, так. Але подивися, тут стільки місця, що ще кілька людей можна підселити, і ніхто не буде відчувати себе скуто.
Чудове планування, мені так подобається у вас в гостях бувати, – свекруха широко посміхнулася.
А ось Аня нахмурилася. Їй не подобалося, в який бік мати чоловіка звертає розмову. Тому дівчина спробувала змінити тему.
– Ну, місця не так вже й багато. У другій кімнаті у мене домашній офіс. Ви ж пам’ятаєте, що я працюю віддалено? Там всі папери, стіл, комп’ютер. Ну і моя бібліотека, – посміхнулася Аня.
– Це все дрібниці, донечко, – стояла на своєму свекруха, – Можна пересунути речі і когось підселити! Потіснитися, так би мовити!
– Олена В’ячеславівна, я не збираюся пускати сюди чужу людину заради грошей. Нам з Колею комфортно удвох в квартирі.
Аня бачила, як нахмурилася свекруха. Мабуть, невістка відповіла не так, як розраховувала жінка.
– Та хто говорить про чужу людину! – спалахнула вона, – Я про рідних людей говорю. Про тих, хто потребує допомоги!
«Зрозуміло, – подумала Аня, – Вона хоче, щоб я її сюди запросила жити. Звільнила кімнату, а сама працювала в коридорі. Класна ідея…»
– Ааа, зрозуміло, – сухо відповіла дівчина.
Свекруха навіть почервоніла від злості.
– І все? Більше нічого не скажеш? Зрозуміло і все?
– А повинна? Я ж уже казала, що не хочу нікого бачити на своїй території. Тому всі розмови у нас суто теоретичні, – розсміялася Аня, вдавши, що не зрозуміла натяків свекрухи. А заодно намагаючись звести розмову на жарт і згладити ситуацію.
Дівчина побачила, як в кулаки стиснулися руки Олени В’ячеславівни. На кухні запала напружена тиша. Але тепер вже Аня дуже сподівалася, що свекруха зрозуміє натяк і піде.
– Ось значить, як ти заговорила? Невістонька…
– Олена В’ячеславівна, про що ви?
– Про що я? Я – стара, хвора жінка. І повинна тулитися в маленькій кімнатці! Як сирітка. А ви будете жити в просторій квартирі? Ну вже ні! Я переїжджаю сюди!
– І хто це вирішив? – спокійно запитала Аня. Вона все ще намагалася тримати ситуацію під контролем.
– Я!
– А ви в цій квартирі хто? – Аня до останнього намагалася зберігати терпіння.
– Я мати твого чоловіка! – сказала свекруха таким тоном, ніби цей статус відкривав їй усі двері. І вирішував усі питання.
– А ваш син у цій квартирі хто?
– Що?
– Олена В’ячеславівна, якщо ви не забули, цю квартиру мені подарували батьки. Я – єдиний власник за законом.
Якщо ми з Колею раптом розлучимося, він не отримає нічого, звичайно. І мені цікаво, з чого ви вирішили, що можете розпоряджатися моєю квартирою?
Аня нарешті висловила все, що хотіла, і замовкла, дивлячись на червоне від злості обличчя родички.
– Як ти смієш так зі мною розмовляти! Дівчисько!
– А мені набридли ваші натяки. Ви самі продали свою квартиру. Купили кімнату і туди переїхали. Вас ніхто не змушував.
– Я поскаржуся Колі на тебе!
– Будь ласка. Але я ж не сказала нічого образливого, просто сухі факти.
Свекруха різко встала з-за столу.
– І як мій син вибрав собі таку… Хамку!
Аня глянула на годинник. До повернення Колі у неї ще було трохи часу, щоб попрацювати.
Потрібно швидше закінчити всі справи. Аня була впевнена, що ввечері вдома буде не до роботи….
Як дівчина і припускала, ввечері разом з чоловіком прийшла і свекруха.
У неї були опухлі, заплакані очі. Весь її вигляд висловлював вселенську печаль.
З порога Коля роздратовано заявив:
– Аня, ти чому мою матір до сліз довела? Тобі не соромно? Доросла ж людина.
– До сліз? Не знаю, коли вона йшла, то була просто зла. Але не плакала. Ви впевнені, що це я вас довела? – спокійно запитала Аня у свекрухи.
Жінка відразу кинулася в бій Колі.
– Подивись, синку, вона ще й глузує! Подивись, подивись, як твоя дружина ображає твою матір! Ні сорому, ні совісті ж немає!
– Аня, – прикрикнув Коля, – Не розмовляй з мамою в такому тоні!
– Добре, але тоді нехай і вона залишить у спокої цю квартиру.
– Коленька, бачиш, як вона говорить, безсовісна… – заголосила свекруха, заламуючи руки.
– Як ти можеш так говорити? Аня! Це моя мама! Вона мене виростила, дала освіту! А зараз у неї труднощі. Ти вважаєш, що я повинен залишити її жити на старості років у тій клітці?
– Вона продала свою квартиру, не запитавши твоєї думки, якщо ти пам’ятаєш. – зауважила Аня.
– І це її право! Аня, це була її квартира, не моя. Вона була єдиною власницею.
Дівчина посміхнулася, схоже, ні мати, ні її син не бачили проблеми.
– Ну так і я маю права, любий. Я теж тут єдина власниця, чи ти забув?
Коля нахмурився, мабуть, тепер у його голові склалися всі пазли. Він обернувся до матері з питанням в очах. Але тут уже заголосила Олена В’ячеславівна.
– Ви – одна сім’я. Тут немає нічого твого чи чужого. Все спільне! У нормальних родинах так і є.
Коля схвально кивнув.
– Аня, моя мама права. Це буде правильно.
Аня лише втомлено зітхнула і опустилася на стілець. Вона не розуміла, як донести до них думку, що свекруха тут не оселиться.
– Коля, ми ж з тобою створили нову, окрему родину.
– Звичайно, люба!
– Тоді чому ти не береш до уваги мою думку? Чого я хочу? – тихо запитала Аня.
– Про що ти?
– Я не хочу жити з твоєю мамою. Я навіть зі своїми батьками не хочу жити, хоча дуже їх люблю. Але дві сім’ї під одним дахом – суцільні муки.
А ти мене не чуєш, Коля. Просто гнеш свою лінію. Йдеш напролом. Так не піде.
Коля навіть на секунду ошелешився.
– Але мама…
– У твоєї мами є кімната, пенсія. Вона не потребує іншого будинку. А ось я потребую спокою. Олена В’ячеславівна, – звернулася вона до свекрухи, – Вітаю, більше у вас немає такої непорядної і безсовісної невістки. Я, краще, подам на розлучення. Концерт закінчено.
– Що?! – одночасно обурилися мати і син.
Але Аня вже все вирішила. Як вона може довіряти людині, яка плює на її бажання? Адже Колю турбує тільки мама. І так буде завжди.
Дівчині з трудом вдалося вигнати чоловіка і свекруху. На це знадобилася не одна година і не одна її нервова клітина.
Але як тільки двері за ними зачинилися, Аня відчула, як з її плечей впав важкий тягар. І ніби стало легше дихати…
«Наступного разу, зустрівши чоловіка, я спочатку познайомлюся з його мамою, а вже потім вирішуватиму, чи виходити за нього заміж», — сумно посміхнулася вона сама собі і пішла ставити чайник.
Чай у цій ситуації був єдиним правильним рішенням…
