— Я не прошу все, — Вітя знову сів. Вигляд у нього був, ніби з роботи вигнали. — Тільки частину. Щоб допомогти їй розрахуватися з боргами.
— А потім? — Свєта дивилася прямо, не моргаючи. — Що буде, якщо вона знову «закохається»? У чергового поета з дипломом інвестора? Знову рятувати?
— Ні. Це не повториться. Вона зрозуміла…
— Сама сказала? — перебила Свєта.
Він ковтнув.
— Ну… не зовсім. Вона впевнена, що Марат її кохав. Просто у нього проблеми. Він поїхав. Повернеться… напевно.
Світлана засміялася. Але сміх цей був втомлений, хрипкий — такий, що навіть чайник на плиті ніби замовк.
— Вітя, та вона досі вірить у Діда Мороза. Тільки звуть його Марат, і він затримався десь у заторі.
— Але вона моя мати! — закричав він та вдарив кулаком по столу. — Я не можу її кинути!
Світлана подивилася на нього спокійно, але погляд був жорстким.
— А я хто тобі, Вітя? Я твоя дружина. І я не хочу, щоб наше майбутнє ти приносив в жертву її фантазіям.
Вітя різко підвівся, вийшов у вітальню і попрямував до шафи. Там, за акуратним стосом папок, зберігалося їхнє найсвятіше — коробка з-під цукерок, де лежали гроші.
Ті самі, що збиралися роками на перший внесок. На нове життя.
Світлана теж встала.
— Що ти робиш? — запитала вона, хоча відповідь знала заздалегідь.
— Беру гроші, — буркнув Вітя, відкриваючи дверцята. — Трохи. На борги, на комуналку, на кредит.
— Не смій, — вона зробила крок вперед і стала між ним і шафою. — Це не просто гроші.
Це роки. Це відпустки, яких не було. Це нічні підробітки. Це я, яка тягнула двох, поки ти «відпочивав».
— У неї артрит, який вже підробіток? — Вітя витер піт з чола і вперто глянув убік. — Світлана, це всього лише гроші. Ми ще заробимо.
— Лише гроші? — вона дивилася на нього, ніби він запропонував віддати щось живе, частину їх самих. — Ти забув, як ми з калькулятором сиділи вечорами, рахували кожну копійку?
Ти тоді говорив: «Терпимо, Світланко, зате потім буде своє житло».
— Я теж працював! — спалахнув він.
— Працював, — погодилася вона. — Але потім відпочивав. А я — далі тягнула. І тепер ти готовий взяти все це і віддати жінці, яка мене за людину не вважає?
Мовчання лягло важке, липке. У ньому було все: старі образи, невимовлені слова, нездійснені поїздки і вічні надії на «потім».
І раптом — дзвінок у двері. Не звичайний, а такий, ніби не до людей додому, а на суд викликають.
Віктор і Світлана переглянулися. Він зблід, у неї сіпнулося око.
Дзвінок повторився — наполегливо, без сумнівів, як у людини, яка впевнена: їй зобов’язані відкрити.
— Хто там? — Світлана кинула погляд на годинник, потім на чоловіка. — Ми нікого не чекали. Це знову твої справи?
Вітя, немов кожен крок йому давався через силу, підійшов до дверей. Заглянув у вічко, обличчя витягнулося.
— Мама… — пробурмотів. — Чує, наче у неї антена на голові. Прийшла в найбільш підходящий момент.
— Не відкривай, — попросила Свєта, розуміючи, що марно, бо Вітя вже повернув ключ.
На порозі стояла Раїса Михайлівна. Волосся зібране, губи підведені, одяг охайний. Але обличчя — все в сльозах, ніби за нею фонтан працював.
— Вітенька! — вигукнула вона і повисла на синові. — Все, мені кінець! Грошей немає, платити нічим, я не знаю, що робити!
— Мамочко, ну тихо, годі тобі, — поспішно обійняв її Вітя, не наважуючись ні відштовхнути, ні притиснути міцніше. — Зараз щось вирішимо…
Свєта стояла біля стіни, руки на грудях, і дивилася, як розігрується ця сцена.
Жалість і роздратування боролися в ній — шкода стару жінку, але й огидно було бачити, як та знову грає роль жертви.
— Добрий вечір, Раїса Михайлівна, — нарешті сказала вона.
— А, і ти тут… — буркнула свекруха і знову вчепилася в сина. — Вітя, я боюся! Марат зник! Сказав — через тиждень повернеться.
А тепер телефон мовчить! Ні слова, ні листа! Я місця собі не знаходжу!
— Мамо, ну заспокойся, — Вітя підвів її до дивана, посадив. — Він просто виявився не тим, ким здавався. Він тебе надурив.
— Не смій! — підвела голову Раїса Михайлівна. — Марат мене любить! Просто якась біда трапилася!
Світлана посміхнулася — коротко, гірко. Свекруха кинула в її бік погляд, гострий як голка.
— Чого смієшся? — холодно запитала. — Радість у тебе, чи що, на обличчі?
— Я посміхаюся вашій вірі, — відповіла Світлана спокійно. — Її б та на добру справу. Наприклад, на оплату комуналки.
— Як ти смієш?! — вибухнула Раїса Михайлівна. — Вітя, ти чув?! Вона знущається з мене в таку важку хвилину! Це нормально?
Вітя розвів руками.
— Давайте без крику, добре? Ну по-людськи…
— Давайте, — погодилася Свєта і зробила крок ближче. — Ти, Вітя, щойно хотів віддати наші заощадження. Все, що ми відкладали. Щоб залатати її дірки.
— І правильно! — свекруха підняла підборіддя. — Син зобов’язаний допомагати матері. Ти що, забула, хто його цьому світові подарував?
— А ви забули, що син — це не банкомат, а людина, в якої є своя родина? — відрізала Свєта. — І я вас попереджала. Я казала: Марат — не герой, а шахрай. Ви не слухали.
— Він чоловік! І я йому була потрібна! — Раїса Михайлівна запалилася вся. — Не всім двадцятирічних подавай! Є ще ті, хто бачить душу в жінці!
— Так, душу він з вас і витряс, — похмуро сказала Свєта. — Разом з усіма грошима.
— Вітенька, — свекруха схопила сина за руку. — Або ти мені допомагаєш, або я йду. І більше не прийду. Ніколи.
Вітя зблід, весь стиснувся.
— Мамо, навіщо ти так різко. Не треба…
— Треба! — втрутилася Свєта. — Вибирай, Вітя. Або я, або твоя мама з її сльозами.
Я збирала ці гроші для нас. Для нового життя. А не для її вистав.
І Вітя раптом сказав спокійно, майже тихо:
— Я візьму гроші.
Він підійшов до шафи.
Світлана кинулася слідом.
— Тільки спробуй! Ці гроші — мої теж! Зрозумів?!
— Ось бачиш, синку, — тут же вставила Раїса Михайлівна, задоволена, ніби виграла суперечку. — Вона думає тільки про гроші.
— А ви — тільки про те, як свої помилки на інших звалити, — парирувала невістка. — Вітя, відійди від шафи, поки я тебе там не зачинила разом з усією цією маячнею.
Він уже відчинив дверцята, потягнувся до полиці. І в цей момент Світлана сказала тихо, але твердо, як ударила по цвяху молотком:
— Візьмеш — і все. Між нами все скінчено. Без жартів.
Кімната завмерла. Навіть холодильник замовк.
— Синку, — прошепотіла Раїса Михайлівна. — Я твоя мати…
Вітя опустив руку, повернувся до дружини. Очі — загублені, винні.
— Вибач, Свєта… Я не можу її кинути. Вона — мама.
Свєта подивилася на нього холодно, як на стару шафу, яку давно пора винести. Потім підійшла до столу, взяла сумку, дістала ключі і поклала їх на тумбочку.
— Я йду. Назавжди.
— Світлана, зачекай! — Вітя зробив крок до неї.
— Не треба, — відрізала вона. — Ти вже вибрав. Тому, не заважатиму. Успіхів вам обом.
Двері закрилися різко. Все було зроблено і поставлена фінальна крапка в книзі.
Вітя залишився стояти посередині кімнати. З одного боку — мати, тріумфуюча і впевнена. З іншого — порожнеча.
І тільки тепер він зрозумів, що, можливо, втратив своє єдине справжнє життя.
