– Хулігани! Заявлю на вас, будете знати! – баба Світлана лупила в двері.
– Викликайте! – відповіла Василина й пішла на кухню, щоб продовжити готувати.
Вона хотіла приготувати сьогодні м’ясо по-французьки, був привід: річниця весілля. Тільки от невдача, м’ясо треба було відбити, а це шумно.
Василина подивилася на годинник: пів на п’яту.
Не ранку, а вечора!
Вона зітхнула й тільки стукнула шматок м’яса один раз, як тепер із боку підлоги долинули лайка й глухі удари.
– Та що ти будеш робити, га?! Бабуся сьогодні розійшлася… Невже на стіл залазить, щоб по стелі стукати? От спортсменка…
– Зʼїдемо ми скоро, сил ніяких немає, бабо Наталю! – скаржилася Василина. – Ось тільки підберемо відповідний варіант.
– Тут до вас уже троє з’їхали. Ніхто ужитися з нею не може, – зітхнула Наталя.
Василина й Наталя – сусідки по сходовому майданчику. Вони дружать.
А під Василиною живе баба Світлана. Вона самотня й дуже літня. Хоча по ній важко здогадатися, скільки їй років: на вигляд начебто старенька-старенька зовсім, а як кричати й лаятися починає, так і не даси особливо багато.
Голос дзвінкий, і бігає хоч і з палицею, але бадьоро, і по майданчику, і по сходах. Ліфтом не користується – боїться.
– Нічого в неї не болить, ні спина, ні коліна, як кінь (розповідь спеціально для сайту – цей день) носиться, – бурчить Наталя. Сама вона від лікарів не вилазила: то спину прихопить, то артрит замучить, хоча вона була явно молодша за бабу Світлану.
– Пам’ятаю, ціпком своїм так тріснула Маринку, що мало струс їй не влаштувала, – згадала Наталя. – Гуля вилізла знатна.
– Маринку? – запитала Василина.
– Та жила тут до вас одна хороша жінка, – махнула рукою Наталя. – І вижила її ця чудова бабця.
– То білизна на балконі їй пів вікна закриває, Маринка зняла, вибачилася, так вона вже кричить, що затопили її! У Маринки сухо все.
Проходьте, мовляв, дивіться. Баба Світлана мовчки подивилася, а все одно – сантехніка викликала. Той прийшов.
Марина посадила його на кухню й усе пояснила, мовляв, що не заливала вона нікого. А він зітхнув важко й сказав, що знає й вірить.
Тільки виклик все одно треба відпрацювати. І таких викликів у неї була тисяча! То дільничний приходив. Що, мовляв, коїться у вас?
Сусіди сигналізують, мовляв, притон. Сто осіб в тій квартирі живуть, поганими справами займаються.
Марина дістала свої документи, де чорним по білому написано, що живе вона тут одна, офіційно орендує цю квартиру, і паспорт, і всі документи.
Дільничний заповнив свої папери й пішов геть. Начебто півроку не приходив. А потім як нагряне комісія ціла!
Виявилося, що баба Світлана продовжувала на Маринку скаржитися, а дільничний не реагував, він же знав, що там до чого.
Так вона у вищу інстанцію написала скаргу на нього. Тому й дільничному дісталося, і Маринку знову перевіряли!
– Жах… – тільки й змогла сказати Василина. – Антон прийде з роботи сьогодні, й впритул займемося пошуком квартири. А то й до нас комісія нагряне… А нам митися «не можна» після дев’яти, уявляєте?!
Тільки воду ввімкнемо, вона стукає, кричить, голосно їй вода шумить, спати заважаємо. Дев’ять вечора ще!
А ми звикли митися на ніч. Я іноді ванну хочу прийняти. В тиші! А вона кричить…
– А до Маринки сім’я жила. Хороші люди, – знову згадала баба Наталя, – І чоловік шанобливий такий чоловік, зварювальником працював, і дружина вчителька, двоє дітей маленьких.
Так вона скаржилася, що діти, мовляв, по підлозі тупотять голосно. Рита каже, що на те вони й діти. Не прив’язувати ж їх!
Не можу, мовляв, я їм заборонити рухатися…
«А не можеш, – кричала баба Світлана, – Так значить, погана мати! Не справляєшся з вихованням. Поскаржуся на тебе, дізнаєшся! Дітей відберуть!» Рита значення не надала погрозам, а та поскаржилася.
Теж перевіряли, органи опіки приїжджали, ось до чого дійшло!
– А адже, коли ми сюди три роки тому переїхали, я з нею по-людськи хотіла, знайомитися приходила з усіма сусідами, торт купила, й бабі Світлані принесла, пригостила, – тихо сказала Василина.
– Пам’ятаю твій торт! – усміхнулася баба Наталя. – Смачний. Тільки їй усе не на користь. Вона до мене прибігла перелякана, руками махає, кричить: «Не їж! Отрута! У мене живіт розболівся від цього торта!».
Насилу заспокоїла її. Йди, кажу, випий ліки. А живіт твій ще вчора болів, ти ж мені розповідала, що рибу несвіжу з’їла.
«Точно… з’їла, – обірвалася баба Світлана, й замовкла, але потім сказала: – Все одно, додав цей отруйний торт! Мені сьогодні зранку краще вже було!»
Знай, своє, твердить, не зрушиш її.
– Вона начебто спочатку тиха була, а потім що з нею сталося, не зрозуміло…
– Та вона завжди однакова, – знову махнула рукою Наталя. – Просто приглядалася до вас. Бачить, люди інтелігентні, от і давай нахабніти…
– З’їжджаєте? Ну, з Богом! Удачі вам, добре влаштуватися на новому місці!
– Дякую, бабо Наталю! – Василина тримала в руках свою кімнатну орхідею в пластиковому горщику.
Тільки-но вантажники завантажили меблі й коробки з речами в машину й поїхали. А орхідею – свою улюбленицю, Василина їм не довірила.
– Це вже ми самі з Антоном, так любий? – усміхнулася жінка.
Чоловік завантажив у багажник ще дві сумки, й подружжя, сівши в машину, вирушило за новою адресою.
Наталя подивилася вслід від’їжджаючій машині й подумала про тих бідолах, які замість них у тій квартирі поселяться.
Поладнають з бабою Світланою чи теж з’їдуть?
– Хоч до бабки не ходи – з’їдуть! – впевнено сказала сама собі Наталя й увійшла до під’їзду. – Людей хороших шкода, ось що!
На новому місці Василині й Антону пощастило.
Сусіди підібралися, як на замовлення, приблизно їхнього віку, хороші люди.
Не чудять, не п’ють, не смітять. Ремонт роблять і шумлять строго у дозволений час, по буднях. І всі один одного поважають, ідилія прямо.
Про це й поспішила розповісти Василина бабі Наталі, коли та їй зателефонувала одного разу, приблизно через три місяці.
Номерами телефонів вони вже давно обмінялися, ще коли поруч жили, про всяк випадок, але не телефонували одна одній, не турбували, а Наталя все ж переживала про те, як сім’я влаштувалася на новому місці, чи пощастило з сусідами?
Та й новини дуже хотіла розповісти. Про бабу Світлану.
– Рада за вас! Дуже добре! А в нас тут усе по-старому. У вашу колишню квартиру вселився чоловік самотній.
Хороший, працьовитий. Вже до нього, що прискіпуватися було, не знаю. Йшов о восьмій ранку, приходив о сьомій вечора. Коли йому шуміти, коли заважати?
Ні, причепилася й до нього баба Світлана.
Заяву написала, що в нього, мовляв, токарний верстат удома стоїть. Шум від його роботи не дає їй відпочивати. Який верстат?
Там порожньо в нього в квартирі, в Сергія, і речей-то мало. Не нажив нічого ще особливо. Іпотеку платить.
Дістала й його баба Світлана своїми причіпками…
– А сама вона як? – запитала Василина.
– Зараз по лікарях бігає, нерви лікує й голову. Тепер ніколи їй прискіпуватися до сусідів. Тільки здається мені, що все в неї нормально, мене переживе ще. І не в голові там справа, а в іншому.
Тільки я мовчу, тримаю при собі свої здогадки. У нас, зате, хоч тиша настала…
Чоловік Сергій – новий сусід баби Наталі й баби Світлани, був дуже рукатий. І любив різні штуки майструвати.
Коли невгамовна бабуся дістала його своїми дурницями, він вирішив діяти хитрістю.
Взяв і змайстрував якийсь пристрій, на основі двірників від автомобіля, який працював автономно, не залежав від наявності електрики в будинку, але створював відчутний дискомфорт: стукіт, та стукіт палицею по підлозі.
Не голосно, але набридливо.
А головне не зрозуміло, що це й звідки. Плюс таймер, який вмикав прилад приблизно через годину після того, як Сергій йшов на роботу, й вимикав теж до його приходу додому.
Працює прилад, стукає палиця. Потихеньку. Баба Світлана з розуму сходить, все прислухається, сидить цілий день.
Потім скаржитися почала, що спокій втратила.
А Сергій руками розводить. Я, мовляв, на роботі цілий день, що може там шуміти, нікого ж немає?
Приходив дільничний, перевіряв. Нічого не знайшли – Сергій усе продумав.
Пробували електрику в квартирі Сергія відключати: баба Світлана й до електрика дісталася, з дільничним разом приходили.
Електрик до щитка: зараз, каже, перевіримо, звідки звук. Відключили електрику, а все одно стукає щось, постукує.
– Не знаю, бабусю. Домовик, видно, пустує. Ви йому (розповідь спеціально для сайту – цей день) молочка налийте, кажуть, допомагає. Може, він у вас голодний? – пожартував електрик і закрив щиток назад.
– Тю! Який домовик! Зроду не було! – вилаялася баба Світлана, а сама задумалася.
А прилад стук, та стук. Вночі тихо, та бабусі вже ввижається. Встане з ліжка, сидить, прислухається: не стукає. А вранці знову починає.
– Раніше спала, як слон! Не розбудиш, а тепер ніяк не можу, – скаржиться вона лікарю в поліклініці.
А той зітхає й каже:
– Вік, бабусю, що ви хочете? Нічого, полікуємо й пройде. Знову будете, як слон, спати.
Але треба все перевірити. Хіба так можна, у вашому віці в поліклініці стільки років не були! Здавайте аналізи, і це теж зробіть, і ось це.
І простягає бабусі купу направлень на дослідження.
Ніколи стало бабі Світлані Сергія зводити. Носиться по поліклініках. Знайшлася в неї купа болячок.
Лікується.
А звуки самі собою припинилися.
– Во! – радіє баба Світлана, розповідаючи Наталі. – Видно, допомогло лікування, добре, що пішла до лікарів.
Та й домовика я задобрила. Молоко наливала щодня цілий місяць і розмовляла з ним. Не шумить, не балує тепер.
– Ну й, слава Богу! – полегшено зітхає Наталя. – Вам добре й нам теж! Ідіть собі, відпочивайте, та й я піду серіал дивитися.
– Ти все ж своєму-то домовику теж молочка налий! А то раптом буде, як у мене, здурів… – радить баба Світлана.
– Наллю, наллю, обов’язково, – запевняє Наталя.
…А прилад свій Сергій поки далеко не ховає. Хай лежить, раптом знадобиться?
