Дванадцять років Зіна була рибкою, зайчиком і кішечкою, а тут раптом, якось зовсім несподівано для себе, вона дізналася, що схожа на курку.
Не стежить за модою, а ще прісна, сільська і немолода (а Зіні всього лише 32!). Все це їй Аркадій сказав, дістаючи з шафи свої сорочки.
– Немає в тобі, Зінка, родзинки ніякої, – сказав він їй на прощання і поїхав до молодої, модної і начиненої такими необхідними йому родзинками коханки, прихопивши із собою дві валізи речей.
Три дні Зіна лежала і не хотіла нічого, навіть жити. Подумки перебирала симптоми зради, на які не звертала жодної уваги. Задавалася філософськими питаннями…
Як далі жити? І чи варто? На четвертий день підвелася, підійшла до дзеркала. Із дзеркала на Зіну дивилася кошлата, опухла від сліз тітка.
– Треба щось із цим робити, – сказала собі Зіна.
Відпустки залишилося 2 тижні. І якщо вже підвелася з ліжка, то потрібно йти далі.
З чашкою гарячого чаю Зіна влаштувалася в кріслі і стала думати, з ким поділитися своїм горем?
Подруги і колеги відразу відкидалися, не хотілося давати привід для пересудів і нещирих співчуттів зі сторони не зовсім щирих людей.
Сидіти на самоті в чотирьох стінах теж не вихід. Залишалася бабуся Варя, Варвара Тихонівна, єдина рідна для неї людина.
Кілька разів на рік Зіна відвідувала бабусю, возила їй купу гостинців з міста, запрошувала до себе.
Але Варвара Тихонівна, у свої 79, цілком собі жила самостійно і в сторонній допомозі особливо не потребувала.
Цього разу Зіна приїхала без гостинців. Себе б дотягнути, розтоптану і принижену. Бабуся, побачивши це втілення нещастя на порозі, сплеснула руками, а потім цими ж руками притискала Зіну до свого плеча.
А жінка, ридаючи і розповідаючи про квочку і родзинки, рясно зрошувала солоними сльозами підставлене плече баби Варі.
Виплакавши частину свого горя в улюблену бабусину сукню з квіточками, Зіна незабаром заснула на високому старовинному ліжку, зарившись носом у м’яку велику подушку і вдихаючи легкий запах лаванди.
Бабуся обожнювала цей аромат і підкладала улюблену травичку в скриню, де зберігала всю накрохмалену постільну білизну.
Зіна прокинулася лише ввечері. У будинку було тепло, тихо і пахло домашніми пирогами.
– А у мене лазня готова, Зіна. Ось тобі рушник, біжи прогрійся. Я тобі там і вінечок запарила і ромашку додала для заспокоєння.
Через дві години Зіна розпарена і пахуча травами, повернулася до будинку.
На столі стояло велике блюдо з пирогами, каструлька з гарячою розсипчастою картоплею з кропом, миска солених грибів і пляшка з фірмовою бабусиною настоянкою.
– За нове життя! – запропонувала Варвара Тихонівна, стукнувши своїм стаканчиком з рубіновим вишневим напоєм об стакан Зіни.
– За щасливе нове життя! – додала вона…
Через деякий час, завдяки відкритим навстіж у теплу серпневу ніч вікнам у будиночку бабусі Варі, сусіди могли насолоджуватися піснями.
«Ой у вишневому садку», «Ой морозе, морозенко», «Не чекай мене, коханий» і ще багатьма іншими у виконанні злагодженого жіночого дуету…
А рано вранці в легкому халатику і босоніж Зіна бігла по блискучій від роси траві до місцевого озера, де довго потім купалася і милувалася сонцем, що піднімалося над селом.
Повернувшись після ранкового купання, онуку Варвара Тихонівна зустріла словами:
– Яблука дозріли, будемо варити, онучко, повидло.
З цього дня згадувати Зіні про те, що вона нещасна, лежати цілодобово і байдуже дивитися на навколишній світ, як це властиво при депресії, було вже ніколи.
За два тижні вони з Варварою Тихонівною ззварилита закрутили двадцять вісім баночок яблучного варення, десять – вишневого і п’ятнадцять – сливового.
Це не рахуючи банки з малиновим, смородиновим і аґрусовим з апельсином.
У кожне варення додавалося щось особливе, те, що надавало готовому продукту неповторний смак і аромат.
У хід йшли ваніль, кориця, листочки вишні, цедра апельсина і лимона, подрібнені горіхи, кардамон, імбир, родзинки і ще багато всього іншого.
З усієї округи на запаморочливі запахи до бабусиного будиночка зліталися бджоли і оси.
А ввечері, коли сонце починало ховатися за темним ялиновим лісом, з великим небажанням крилаті розліталися по домівках, натикаючись по дорозі на дерева і паркани.
А все тому, що аромат бабусиного варення п’янив, одурманював і позбавляв бідних комах орієнтації.
Крім варення, Зіна і Варвара Тихонівна власноруч зробили косметичний ремонт.
Жінки поклеїли красивими шпалерами кімнатки, все, що миється – відмили, оновили фіранки на вікнах, випрали доріжки.
З кожним днем Зіна ставала все веселішою, душевний біль відступав, а бажання жити зростало.
Вечори, як і раніше, були тихими і теплими. Втомлені після трудового дня і розслаблені після гарячої лазні, Зіна і Варвара Тихонівна довго сиділи на кухні і пили чай з ватрушками.
А потім виходили на ганок, де сиділи, тісно притиснувшись одна до одної, вкрившись однією великою ковдрою на двох і тихо наспівували улюблені бабусині пісні до пізньої ночі.
Нічне небо з темно-синього оксамиту було усіяне яскравими зірками, які час від часу відривалися від нього і падали в ліс.
Напевно, Місяць-старець пришив їх неміцними, дуже тонкими нитками, і коли чергова зірка летіла вниз, можна було побачити маленький білий хвостик, що тягнувся за нею…
А ще Варвара Тихонівна терпляче вчила Зіну в’язати. Першою, самостійно зробленою річчю став шарфик. Яскраво-помаранчевий, як стиглий мандарин, м’який і пухнастий.
Перед від’їздом Зіни Варвара Тихонівна стала акуратно складати в сумки баночки з варенням:
– Зіна, дивись. У цій сумці – малинове і яблучне, а в тій – вишневе варення. Обережно, не розбий.
– Бабусю, ну як я це все повезу? Мені ж не підняти такі сумки!
– Нічого, не переживай! Он до сусідки син приїхав на машині з міста, ось з ним і поїдеш. Я вже домовилася. Він тобі сумки прямісінько до квартири доставить.
Син сусідки, Сергій, заніс важкі сумки в передпокій Зіниної квартири, із задоволенням взяв запропоновані на знак подяки дві баночки варення і залишив на тумбочці біля дзеркала візитку з адресою спортклубу “Турист”, де працював інструктором…
… А десь наприкінці зими Аркадій захотів повернутися до Зіни. Мабуть, у молодій коханці виявилося недостатньо родзинок.
Навіть підготував текст на тему «був дурний, вибач мені, ти краща за всіх», але телефон Зіни ось уже два тижні був «поза зоною досяжності».
Сама ж Зіна з великим рюкзаком за спиною в цей час піднімалася по крутому пагорбу разом з іншими веселими туристами.
Очолював групу інструктор Сергій в яскраво-помаранчевому пухнастому шарфі, дбайливо замотаному навколо його шиї турботливими руками коханої жінки.
Через чотири дні вони повернуться до свого міста, щоб накупити купу подарунків, завантажити все в машину і поїхати в село до Варвари Тихонівни. Адже у старенької ювілей, 80 років!
