У кабінеті нотаріуса пахло старим папером і чимось терпким – можливо, чорнилом або шкіряними палітурками.
Марина нервово перебирала пальцями край свого пальто, намагаючись не дивитися по сторонах.
Вона ніколи раніше не була присутня на таких зустрічах і відчувала себе незатишно.
Поруч сиділа її мати, Ольга Андріївна, стримана, але насторожена, а навпроти, за масивним дубовим столом, зайняла місце Галина Вікторівна – її тітка.
Жінка трималася з холодною гідністю, ніби вже знала, що їй належить все, що тільки можна успадкувати.
У кімнаті було тихо, але напруга висіла в повітрі. Нотаріус – літній чоловік в акуратному костюмі – прочищав горло, розкладаючи перед собою папери.
– Отже, панове, – почав він, надівши окуляри, – ми зібралися тут, щоб оголосити заповіт Ольги Сергіївни.
При цих словах Марина здригнулася. Її бабуся пішла з життя місяць тому, і біль ще не вщух.
Її бабуся, добра і турботлива, яка розповідала казки перед сном і пекла пиріжки з капустою… Тепер її немає, а рідні вже готові ділити те, що після неї залишилося.
— Згідно з останньою волею покійної, — продовжував нотаріус, відкашлюючись, — квартира в центрі міста переходить у власність її дочки, Галини Вікторівни.
Тітка кивнула з задоволенням, ніби це було само собою зрозумілим.
— Також її банківські накопичення в розмірі… — чоловік назвав суму, через яку Марина прикусила губу, — діляться між дочкою і онукою в рівних частках.
Марина не очікувала нічого іншого. Бабуся завжди говорила, що допоможе їй, якщо зможе.
Але наступні слова перевернули все.
— Особливо хочу відзначити пункт про родинні реліквії.
Галина випрямилася.
— Я уважно вивчив історію цієї спадщини, — сказав нотаріус, дивлячись у папери. — Ольга Сергіївна
залишила їх своїй онуці, Марині Андріївні.
Настала тиша.
Марина моргнула, ніби не повіривши своїм вухам. Вона? Їй дісталися бабусині коштовності?
Галина різко повернулася до нотаріуса.
— Вибачте, це якась помилка, — її голос тремтів, але в ньому було більше гніву, ніж розгубленості.
Нотаріус підвів очі.
— Помилки немає, заповіт завірений і нотаріально підтверджений.
— Це обурливо! — Галина стиснула пальці на підлокітнику стільця. — Ці прикраси передавалися по жіночій лінії старшому поколінню. Вони повинні були дістатися мені!
— Вибачте, але воля покійної була такою, — спокійно відповів нотаріус.
Марина все ще не могла повірити в почуте.
Вона знала, що у бабусі були старовинні прикраси — каблучка з сапфіром, сережки, кулон. Їхня історія сягала далеких часів, і вони дійсно були реліквіями.
Галина не вгамовувалася.
— Ольга Сергіївна була в похилому віці. У такому стані люди часто приймають неправильні рішення.
— Вибачте, але медичний висновок підтверджує, що на момент складання заповіту Ольга Сергіївна була при власному розумі, — заперечив нотаріус.
Галина подивилася на Марину з холодною люттю.
— Ти знала про це?
Марина похитала головою.
— Ні, я… Бабуся ніколи не говорила мені про це.
Галина різко встала.
— Я цього так не залишу.
Її голос був твердим, як граніт. Вона вийшла, грюкнувши дверима.
Марина сиділа, приголомшена. Вона знала, що тепер їхні сімейні стосунки вже не будуть колишніми.
Минув тиждень після оголошення заповіту, але напруга не спадала.
Марина уникала спілкування з тіткою Галиною, сподіваючись, що та змириться з рішенням бабусі. Але смиренність не входила в плани Галини Вікторівни.
Перший дзвінок пролунав рано вранці.
— Нам потрібно зустрітися, — сказала Галина рівним, але командним тоном.
Марина вагалася, але врешті-решт погодилася. Тітка призначила зустріч в дорогому кафе в центрі міста.
Це місце завжди подобалося Галині: вишуканий інтер’єр, приглушене світло, бездоганне обслуговування. Все повинно було підкреслювати її статус.
Коли Марина прийшла, Галина вже сиділа за столиком, елегантно склавши руки.
— Дякую, що прийшла, — холодно сказала вона, не пропонуючи племінниці сісти.
Марина обережно опустилася в крісло навпроти, відчуваючи себе незатишно.
— Я скажу прямо, — Галина склала руки на столі, схрестивши пальці. — Ти розумієш, що бабуся зробила помилку?
Марина здригнулася.
— Помилку?
— Звичайно. Ці прикраси — частина історії нашої родини. Вони належать мені.
— Але бабуся вирішила інакше, — тихо відповіла Марина.
— Вона помилилася, — повторила Галина, роблячи вигляд, що не чує заперечень. — Вона була старою і… може, не до кінця усвідомлювала, що робить.
Марина похитала головою.
— Ти сама знаєш, що це не так. Бабуся завжди була при здоровому глузді.
Тітка стиснула губи.
— Давай так: ти просто віддаєш мені прикраси, і ми забуваємо про цю неприємну ситуацію. Без скандалів, без непотрібних проблем.
Марина завмерла. Вона прекрасно розуміла, що означає це «без проблем».
— А якщо я відмовлюся?…
Очі Галини потемніли.
— Тоді ми побачимося в суді.
Марина відчула, як у неї холонуть пальці.
— Ти справді підеш на це? Через прикраси?
— Це не просто прикраси, — голос тітки звучав жорстко. — Це частина спадщини, яка повинна була перейти мені. Я не дозволю тобі відібрати її.
Марина підвелася.
— Я не збираюся нічого забирати. Бабуся залишила їх мені, і я поважаю її рішення.
Галина повільно посміхнулася.
— Тоді готуйся до неприємностей, люба.
Перші удари Марина відчула вже через кілька днів.
Спочатку зателефонувала тітка Ліда, двоюрідна сестра бабусі.
— Мариночко, ти ж розумна дівчинка… Ти ж розумієш, що образила Галину? Вона все життя піклувалася про бабусю, а ти просто взяла і все забрала.
Потім її зустріла двоюрідна сестра, яка раніше завжди підтримувала її.
— Ти дійсно хочеш судитися з власною тіткою? — докірливо запитала вона. — Хіба воно того варте?
Дзвінки і розмови не припинялися. Родичі раптом почали дивитися на неї по-іншому — з недовірою, з холодком у голосі.
Навіть мати, Ольга Андріївна, заговорила обережно.
— Маріш, я не хочу втручатися, але, може, ти і справді подумаєш? Навіщо тобі ці прикраси?
— Мамо, ти теж вважаєш, що я винна їй?
Ольга зітхнула.
— Я просто не хочу, щоб сім’я руйнувалася через це.
Марина гірко посміхнулася.
— Сім’я? Вона зруйнувалася не через мене.
Але найгірше було попереду.
Коли Марина дістала з поштової скриньки конверт, у неї затремтіли руки.
Повістка до суду. Галина дійсно зробила це. В очах потемніло, а в грудях піднялася глуха, пекуча образа.
Тітка не просто хотіла повернути прикраси — вона хотіла показати, хто в родині головний.
Судове засідання було призначено на кінець місяця.
Час тягнувся болісно повільно, але кожен новий день приносив Марині все більше розуміння: для Галини це не просто боротьба за коштовності.
Це принцип, бажання довести, що вона в цій родині завжди була найважливішою.
Поки Марина готувалася до суду, хвиля осуду з боку родичів тільки наростала.
— Ти могла б просто віддати їх, — вкотре повторювала мати. — Зрештою, навіщо тобі ці прикраси?
— А навіщо вони тітці? — різко відповідала Марина.
— Для неї це справа принципу, — втомлено зітхала Ольга Андріївна. — Ти ж знаєш, яка вона.
— І тому я повинна просто відступити?
Мати промовчала.
Марина розуміла: у цій війні вона залишилася одна.
Невелика зала судового засідання була холодною і незатишною. Коли Марина увійшла, Галина вже сиділа за столом, у строгому чорному костюмі, з високо піднятою головою.
Поруч з нею був адвокат, чоловік років сорока з хижим поглядом.
Марина сіла навпроти.
— Судове засідання оголошується відкритим, — пролунав голос судді.
Галина першою взяла слово.
— Шановний суд, — її голос звучав впевнено, майже покровительськи. — У цій справі йдеться не просто про коштовності. Йдеться про сімейну традицію, яку моя племінниця без докорів сумління руйнує.
Вона кинула в бік Марини швидкий, холодний погляд.
— Ці прикраси — частина нашого роду, і я, як старша дочка, повинна була їх успадкувати.
— Але покійна Ольга Сергіївна передала їх своїй онучці, — нагадав суддя.
— Вона була в похилому віці, — впевнено відповіла Галина. — Я вважаю, що на неї могли вплинути.
Марина стиснула кулаки.
— Це брехня! — не витримала вона.
Суддя підняв руку, закликаючи до порядку.
— У вас є докази тиску на покійну?
Галина на мить завагалася, але її адвокат швидко взяв слово.
— Ми просимо суд взяти до уваги той факт, що заповіт був складений, коли Ольга Сергіївна перебувала під опікою онуки. Цілком можливо, що вона змінила свою волю під впливом емоцій або навіть маніпуляцій.
Марина відчула, як у неї всередині закипає лють.
— Бабуся була при здоровому глузді, — твердо сказала вона. — Вона сама прийняла це рішення.
Її адвокат встав.
— Ваша честь, у нас є медичні висновки, що підтверджують, що Ольга Сергіївна була повністю дієздатною на момент складання заповіту. Крім того, нотаріус готовий дати свідчення, що на неї не чинився ніякий тиск.
Суддя кивнув.
— Добре. Ми заслухаємо нотаріуса.
Галина стискала губи. Вона явно не очікувала, що у племінниці буде такий захист.
Нотаріус був літнім чоловіком з охайною сивиною і впевненим голосом.
— Заповіт був складений повністю свідомо, — сказав він. — Ольга Сергіївна сама наполягла, щоб родинні реліквії перейшли до онуки. Вона вважала, що Марина найбільше цінує їхню історію.
Марина крадькома поглянула на Галину. Обличчя тітки залишалося непроникним, але в куточках губ промайнуло судомне тремтіння.
Адвокат Марини продовжив.
— У нас також є відеозапис з останнього дня народження Ольги Сергіївни, де вона каже, що хоче залишити прикраси онучці.
— Відеозапис? — голос Галини затремтів.
Адвокат кивнув і передав судді планшет.
На екрані з’явилося зображення: бабуся, яка посміхається, тримаючи Марину за руку.
— Це твоя спадщина, дитинко, — чувся її добрий голос. — Нехай вона принесе тобі щастя.
Коли відео закінчилося, в залі запала напружена тиша.
— Суд винесе рішення після вивчення всіх матеріалів, — нарешті сказав суддя.
Марина подивилася на тітку. Галина дивилася перед собою, але її пальці нервово стискали підлокітник.
Після засідання дівчина вийшла в коридор, відчуваючи, як у неї тремтять руки.
Тітка наздогнала її.
— Ти думаєш, що виграла? — її голос був тихим, але злим.
Марина втомлено подивилася на неї.
— Я не хочу воювати з тобою, тітко.
— Не хочеш? — Галина гірко посміхнулася. — Тоді чому не віддала їх відразу?
— Тому що це було рішення бабусі, а не моє.
Галина нічого не відповіла. Вона розвернулася і швидко пішла, залишаючи після себе запах дорогих парфумів.
Дівчина провела долонею по обличчю. Вона знала, що все ще не закінчено. Рішення суду було лише формальністю. Головну битву — за сім’ю — вона вже програла.
Рішення суду винесли через 4 дні. Це були найдовші дні в житті Марини. Вона намагалася жити звичайним життям, працювати, зустрічатися з друзями, але тінь цього судового розгляду невідступно висіла над нею.
У день винесення рішення вона приїхала до суду з тремтячими руками. Галина вже сиділа на своєму місці, одягнена в бездоганний темно-синій костюм.
Її обличчя, як і завжди, залишалося холодним і непроникним.
Суддя увійшов до зали і зайняв своє місце.
— Суд розглянув усі подані матеріали, включаючи медичні висновки, свідчення свідків і заповіт.
Марина затамувала подих.
— Заповіт дійсно складено в повній відповідності до закону, без тиску з боку третіх осіб. Таким чином, родинні реліквії залишаються у законної спадкоємиці — Марини Андріївни.
У залі запала тиша. Марина відчула, як її плечі мимоволі розслабилися. Вона виграла.
Галина повільно підвелася, її обличчя було байдужим, але в очах читався холодний вогонь.
— Я сподіваюся, ти пишаєшся собою, — прошипіла вона, проходячи повз Марину.
— Це не я вирішила, тітонько, — відповіла Марина. — Це вирішила бабуся.
Але Галина вже йшла.
Марина вийшла з будівлі суду, вдихнула прохолодне повітря, але чомусь полегшення не відчула. Вона розуміла, що виграла справу, але при цьому втратила частину рідні.
Родичі почали ставитися до неї по-іншому. Розмови, сповнені тепла, змінилися холодними фразами.
Десь вона почула, як двоюрідна сестра шепоче комусь:
— Ось і залишилася сімейна спадщина у людини, яка навіть не заслужила її.
Її мати більше не піднімала цю тему, але Марина відчувала: Ольга Андріївна розчарована.
Але найбільший удар чекав на неї через місяць. Вона отримала лист від ювелірного магазину.
У ньому йшлося про те, що Галина Вікторівна намагалася продати родинні реліквії за кілька днів до оголошення заповіту.
Марина довго дивилася на цей документ. Галина не хотіла залишати коштовності в родині.
Вона хотіла на них збагатитись. Цей факт остаточно зруйнував усі сумніви.
Одного вечора Марина взяла скриньку з коштовностями, сіла за стіл і довго дивилася на них. Прабабусине кільце з сапфіром. Старовинні сережки. Кулон.
Вони мали символізувати сімейну єдність. Натомість вони стали причиною розриву.
Марина прийняла рішення.
Через тиждень вона продала прикраси, а всі виручені гроші пожертвувала в благодійний фонд, що допомагає жінкам, які опинилися в складних життєвих ситуаціях.
Коли Галина дізналася про це, вона увірвалася до неї додому.
— Ти з глузду з’їхала?! — кричала вона. — Ти знищила історію родини!
Марина подивилася на неї з сумною посмішкою.
— Ні, тітонько. Історію родини знищила ти.
Галина завмерла.
— Ми могли б просто поважати рішення бабусі і зберегти сім’ю. Але ти вибрала війну.
Тітка нічого не відповіла. Вона лише стиснула губи, розвернулася і пішла, грюкнувши дверима.
Марина не відчувала ні злості, ні зловтіхи. Тільки порожнечу. Але, можливо, це і була справжня свобода.
