— Невже ти розраховував, що твоя романтика допоможе тобі заволодіти моєю квартирою? — здивовано запитала я чоловіка…
…— Наталя, ну не будь дитиною, — голос Льоші тремтів, хоч він і намагався зберегти м’який тон. — Це просто підпис. Формальність.
Наталя стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з остиглим чаєм. Внизу, під вікнами, сірий двір, знайомі до болю гойдалки, сусідський пес. Все те, що здавалося їй мирним і безпечним. До цієї розмови.
— Формальність? — вона обернулася. — Оформити на тебе половину квартири — це, на твою думку, формальність?
— Ну а що такого? — Льоша зробив крок вперед, простягнув руку, ніби хотів заспокоїти. — Ми ж живемо разом, значить, і майно має бути спільним.
Я ж не прошу все переписати. Тільки половину. Про всяк випадок. Щоб все було по-чесному.
Він посміхався — тією своєю фірмовою, трохи втомленою, але чарівною посмішкою. Раніше від неї у Наталі всередині все теплішало. А зараз — ніби холодок по спині.
— Льоша, — тихо сказала вона, — це моя квартира. Від бабусі. Я тут виросла. Я не хочу нічого змінювати.
— І що тепер, я тут так, на пташиних правах? — він підняв брови, з образою, майже театральною. — Шість місяців одружені, а ти все ніби перевіряєш мене. Думаєш, я якийсь альфонс?
Наталка мовчала. Думка сама спливла: а хіба ні?
Колись він умів говорити красиво. З першої зустрічі — впевнено, легко, ніби вони знайомі все життя. Того вечора у подруги вона не збиралася нікого шукати.
Після розлучення минуло три роки, і Наталя привчила себе бути обережною. Але Льоша виявився наполегливим. Занадто.
Тоді його наполегливість здавалася проявом уваги. Тепер — тиском.
— Давай не будемо сваритися, добре? — Наталка спробувала видихнути, змінити тему. — Я приміряю сукню ввечері. Ти ж заради мене старався.
— Справа не в сукні, — він різко повернувся. — Я хочу стабільності, Наталко. Щоб все було по-справжньому. Не просто жити «у тебе», а разом.
Він говорив, а вона раптом почула інтонацію, знайому до болю. Так само говорив її перший чоловік, коли наполягав взяти кредит на машину — «для нас». Потім пішов, залишивши їй платежі і порожню картку.
— Я подумаю, — тихо відповіла вона.
— Тільки недовго думай, добре? — Льоша посміхнувся, але очі залишалися холодними. — Ріелтор уже підготував документи…
…— Це ж явна маніпуляція, — відрізала Марина, відпиваючи каву. — Натля, ну ти ж не дівчинка. Він зациклений на твоїй квартирі. Навіщо йому частка, якщо ви і так разом живете?
Вони сиділи в кафе навпроти школи. За вікном — звична метушня: батьки забирали дітей, у дворі кричали першокласники, на сусідньому столику вчителі обговорювали контрольні.
— Він каже, що хоче офіційності, — невпевнено пробурмотіла жінка. — Щоб все було за законом.
— Та дурниця це. Справжні стосунки не будуються через нотаріуса, — Марина нахилилася вперед. — Ти згадай…
Коли ви познайомилися, він відразу почав розпитувати про твоє житло. «Скільки кімнат, яка площа» — пам’ятаєш?
— Ну, просто цікавився…
— Та ну, — пирхнула подруга. — Мій колишній теж «цікавився», ніби натякаючи на візит. Тільки потім з’ясувалося, що йому просто потрібна була прописка, щоб взяти кредит.
Наталка посміхнулася, але всередині щось кольнуло — занадто знайомо звучало.
— Він каже, хоче дітей, будинок за містом, сад, собаку… — Наталка опустила погляд. — Красиво все описує.
— Будинок за містом — за твій рахунок, — похмуро зауважила Марина. — Обережніше, подруго. Я тебе благаю. У таких все красиво, поки не досягнуть свого. А потім — шукай вітру в полі.
Увечері Наталка повернулася додому, тихо ввімкнула радіо — щоб не чути власних думок — і дістала з шафи коробку з документами.
Старі папери, заповіт бабусі, виписка з реєстру, квитанції за ремонт. Вона обережно гортала, ніби перевіряючи, чи все на місці.
“Це мій дім. Моє повітря. Моє минуле і майбутнє”. Від цієї думки ставало спокійніше.
Двері грюкнули, і в кімнату увійшов Льоша — в гарному настрої, з букетом троянд і запахом дорогих парфумів.
— Привіт, кохана! — він чмокнув її в щоку. — Я замовив вечерю з ресторану. І, до речі, поговорив з юристом. Все можна оформити швидко, буквально пара підписів.
— Знову про це? — голос Наталі зірвався, хоча вона намагалася триматися спокійно.
— Ну так, — посміхнувся він. — Просто хочу, щоб все було чесно. Щоб ми були по-справжньому сім’єю.
Вона подивилася на нього. У його словах ніби все правильно, але за правильністю — наполегливість, за наполегливістю — тривога.
— Льоша, а твоя квартира? — раптом запитала вона. — Ти ж казав, продав і вклав у бізнес. Як справи у цього бізнесу?
Він завмер. На частку секунди. Але Наталка помітила.
— Все нормально, — відповів він, відводячи погляд. — Просто не такі прибутки, як очікували. Це тимчасово.
— А що за бізнес?
— Торгівля, поставки. Неважливо, мила. Головне — перспектива.
Вона кивнула, але всередині ніби промайнула тінь. Щось не сходилося.
Через тиждень Льоша наполіг — поїхали до його матері. «Вона сумує, хоче познайомитися ближче». Наталка не заперечувала: краще побачити все на власні очі.
Квартира Валентини Павлівни зустріла запахом пиріжків і старих парфумів. Господиня виявилася балакучою жінкою.
— Льошенька казав, що ти чудова господиня, — защебетала вона. — І квартира у тебе простора. Пощастило синові!
— Це квартира від бабусі, — спокійно відповіла Наталка.
— Ах так, звичайно, — махнула рукою Валентина Павлівна. — А то я все плутаю. Синочок раніше жив у своїй, та тісно було. Але він молодець — продав, вклав гроші в справу. Розумний хлопець!
— Вклав? — Наталка насторожилася. — А в яку справу?
— Ох, я не розбираюся. Якесь партнерство з другом. Головне, перспективне, казав. Тільки продав він квартиру незадовго до весілля. Місяця за два, здається. Якраз тоді у мене пожив трохи.
— За два місяці до весілля? — Наталка відчула, як щось клацнуло всередині. — А він казав, що вже після знайомства…
— Так? — Валентина Павлівна на мить завагалася. — Ну, може, я плутаю. У мене пам’ять вже не та…
Але Наталка знала — старенька не збрехала. І від цього раптом стало холодно…
…— Сергію, — сказала вона братові по телефону, — мені потрібна твоя допомога.
— Що сталося? — голос брата став настороженим.
— Хочу перевірити дещо. Про Льошу.
— Перевірити — це як?
— У нього дивні речі з грошима. І з минулим.
Сергій, колишній поліцейський, звик діяти швидко. Через кілька днів він покликав її в кафе і простягнув папку.
— Дивись, це його кредитна історія. Все офіційно. Три непогашених позики. Одна — на велику суму. Друга — автокредит, хоча машини у нього немає. Третя — кредитка, майже на нулі.
Наталка дивилася на цифри, але ніби не бачила. Тільки холод під шкірою.
— І ще, — додав Сергій. — Пам’ятаєш, він казав, що менеджер у торговій фірмі? Так ось. Він звичайний представник. Зарплата — трохи вище мінімалки.
Вона підняла очі.
— Тобто… всі ці ресторани, подарунки…
— У борг, — коротко сказав брат. — Наталя, він використовує тебе. І, схоже, розраховує закрити свої дірки твоєю квартирою.
Того вечора вона довго сиділа біля вікна, не вмикаючи світло. Місто за склом жило своїм життям — рідкісні машини, голоси підлітків у дворі, запах дощу. А в неї всередині — порожнеча.
Льоша прийшов пізно, веселий, з коробкою солодощів і квитком у театр.
— Сюрприз, — сказав він. — Тільки для тебе.
Вона посміхнулася, але не відчула нічого. Ні радості, ні ніжності.
— Дякую, Льоша, — сказала тихо. — Але я втомилася.
— Знову втомилася, знову без настрою… — Він похитав головою. — Може, це через квартиру? Ти все думаєш, що я тебе обдурю?
Вона підняла на нього погляд.
— А не обдуриш?
Він посміхнувся.
— Кохана, ну ти прямо як слідчий. Я просто хочу, щоб у нас все було спільне.
Вона мовчала. А потім раптом чітко зрозуміла: він не зупиниться. Поки не досягне свого.
Дзвінок застав її зненацька.
— Наталя Олексіївна? — голос тремтів. — Це Ольга, з вашої школи. Я… не знаю, як сказати… Бачила вашого чоловіка сьогодні в центрі. З жінкою. Вони цілувалися.
Наталка відчула, як світ трохи хитнувся.
— Ви не помилилися?
— Ні. Я бачила його не раз. І чула, як він говорив щось про «оформлення документів». Про квартиру.
Після дзвінка вона довго сиділа в тиші. Потім відкрила його телефон — коли він пішов у душ.
Повідомлень не було. Але в галереї — фотографії. Білява жінка, доглянута, в дорогому пальто.
Вона закрила телефон, ніби обпеклася. А наступного дня Марина під’їхала на машині до чоловіка.
— Ти впевнена, що хочеш це робити? — запитала вона, дивлячись на подругу.
— Впевнена.
Вони стежили за Льошею два дні. Він зустрічався з тією жінкою — обіймав, сміявся, возив до ресторану, ночував у неї.
На третій день Наталка сфотографувала їх разом. З холодною рішучістю.
— Що тепер? — запитала Марина.
— Тепер — кінець вистави, — сказала вона. І вперше за довгий час її голос звучав спокійно…
…— Ти думала, я нічого не помічу? — голос Льоші дзвенів, як скло. — Лазила в мій телефон, стежила за мною? Це нормально, на твою думку?
Наталка стояла навпроти, спокійно, майже холодно. На столі лежали фотографії — він і та жінка, сміються, тримаються за руки, потім — біля під’їзду, обійми.
Під ними — роздруківки з його кредитами і виписками з банку. Все акуратно, як досьє.
— Ненормально, — нарешті сказала вона. — Але і одружуватися з людиною заради квартири — теж, погодься, не норма.
— Нісенітниця! — вибухнув він. — Я кохав тебе! Все це — через кохання! Так, у мене були борги, і що? Я не приховував…
— Приховував. І брешеш навіть зараз.
Він різко підійшов ближче, але Наталка не відступила. У його погляді промайнуло те, чого раніше вона не бачила — злість. Справжня, хижа.
— Ти все неправильно зрозуміла, — процідив він. —Це Кіра — ділова партнерка.
— Партнерка, з якою ти ночуєш? Цікавий бізнес.
Він видихнув, прикрив очі.
— Я просто хотів, щоб у нас було спільне життя, Наталко. Щоб не відчувати себе гостем. Щоб бути рівним.
— Рівним? — вона гірко посміхнулася. — Ти брешеш, витрачаєш мої гроші, приховуєш борги і намагаєшся виманити житло — і називаєш це рівністю?
Він відвів погляд.
— Ти не розумієш… — тихо сказав він. — Мені просто потрібен був час. Все виправити.
— Час у тебе був. Пів року.
Він подивився на неї, потім на документи на столі.
— І що тепер? Виженеш мене?
— Вже. — Вона кивнула на валізу біля дверей. — Речі я зібрала.
— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів він. — У тебе не буде ні копійки, якщо я піду.
— Краще без копійки, ніж без совісті, — сказала жінка.
Він підійшов ближче, занадто близько.
— Ще пошкодуєш, — прошипів він. — Без мене ти ніхто. Вчителька із зарплатою в п’ятнадцять тисяч.
Вона підняла голову, подивилася йому прямо в очі:
— А без тебе я — людина.
Він хотів щось відповісти, але передумав. Взяв валізу і грюкнув дверима. Тиша зависла, густа, як пара після літньої зливи.
Наталка довго стояла, дивлячись на зачинені двері. Потім видихнула, як після довгого пірнання.
Через два дні вона пішла до Віктора Степановича, сусіда-юриста. Він слухав мовчки, тільки кивав.
— Все правильно зробила, — сказав він нарешті. — Головне — не підписувала нічого?
— Ні, звичайно.
— Тоді він тобі не страшний. Але збережи все — листування, фото, чеки. Про всяк випадок.
Вона кивнула.
— Думаєте, він спробує повернутися?
— Обов’язково, — посміхнувся сусід. — У таких, як він, совість прокидається тільки, коли вигнали.
Розлучення пройшло швидко. Льоша навіть не сперечався — мабуть, зрозумів, що варіантів немає. Спробував через адвоката «відсудити частину меблів» — суд відхилив.
— Сильна жінка, — сказав Віктор Степанович після засідання. — Рідко хто так грамотно діє.
Вона посміхнулася.
— Просто більше не хочу бути жертвою.
Місяці минали. Наталка почала дихати вільніше. У квартирі стало тихо, затишною.
Вона переставила меблі, перефарбувала стіни, викинула все, що нагадувало про Льошу. Навіть шпалери на кухні переклеїла на яскраво-жовті, сонячні.
Марина зайшла, оглянулася і присвиснула:
— Ось тепер відчувається — твій дім. Не чийсь, а твій.
— А раніше я намагалася зробити «наш», — сказала Наталка. — Тільки «наш» не може стояти на брехні.
Одного разу в школі вона отримала дивний лист — рекомендований, від невідомого. Всередині — аркуш з написом: «Я все усвідомив. Вибач. Олексій».
Без зворотної адреси. Без підпису. Вона довго тримала аркуш у руках, потім акуратно склала і кинула в сміття.
Прощати можна, забувати — не можна.
Навесні вона випадково зустріла Льошу в торговому центрі. Посмішка — натягнута.
— Привіт, — сказав він ніяково.
— Привіт.
— Як ти?
— Добре. А ти?
— Тягаю кредити, як валізи. Багато працюю. — Він знизав плечима. — Кіра, до речі, пішла. Її чоловік повернувся.
— Чоловік? — Наталка посміхнулася.
— Ага. Ось так.
Пауза.
— Я… хотів тоді іншого, — тихо сказав він. — Думав, почну нове життя, якщо… якщо буде хтось, хто вірить в мене.
— А сам в себе ти не пробував вірити? — запитала вона.
Він опустив очі.
— Я все зіпсував.
— Так.
— Може, коли-небудь…
— Ні, Льошо. Вже ні.
Вона розвернулася і пішла. Не швидко, але впевнено.
