Єдине око сльозилося від вітру, ноги не слухалися, в’язли в пухкому снігу. Ані здавалося, що вона знає, в якому напрямку село, та й пішла начебто не так далеко.
Але озирнувшись раптом нічого не побачила: ні вогнів, ні диму, тільки снігову пелену. Стало страшно.
Вона посвітила ліхтариком під ноги, спробувала відшукати свої сліди, але сніг швидко заметав їх, і зрозуміти, з якого боку вона прийшла, Аня не могла.
Тіло, і без того змерзле на вогкому вітрі, пронизало холодом. Залишати Аня не хотіла, хоча як їй жити без Ігоря теж не уявляла…
… – Незабудка моя! – говорив він ласкаво і гладив її по щоці. – Найдорожча у світі…
Коли Аня втратила око, мама кілька днів ридала, голосячи, що заміж Аню тепер ніхто не візьме.
Аня поверталася зі школи, бігла на репетицію до новорічної ялинки, і піддатий дядько Василь не помітив її тендітну фігурку, зніс своїм трактором, немов паперову ляльку.
Коли Аня лежала в лікарні, Василь прийшов до неї з вибаченнями, але мати вигнала його, проклинаючи такими страшними словами, що навіть медсестра, яка ставила Ані крапельницю, зблідла і притиснула долоню до губ.
Більше він до Ані не приходив. Точніше, мати не підпускала: лякала, що насадить його на вила, якщо побачить біля будинку.
Гроші на лікування теж не взяла, сказала, що Ані не потрібні його прокляті гроші, їй потрібне око.
Насправді гроші стали б у нагоді, можна було б купити хороший протез. А так Аня ходила із замалим і іншого кольору.
Але марно мама думала, що цей факт відлякає женихів, навпаки: навіть ті хлопчаки, які раніше не помічали Аню, стали до неї ласкавішими і добрішими.
Ігор же взагалі став її вірним лицарем: проводжав додому після школи, бився з будь-ким, хто смів хоча б косо подивитися на Аню.
Одружилися вони, правда, тільки через шість років, коли Ігор відслужив в армії і відучився на зоотехніка.
Жили вони тихо і скромно, єдиною мрією їх було народити дитину, але жодної не виходило виносити більше восьми тижнів.
Мама і тут почала говорити: ну все, кине тебе чоловік, кому потрібна порожня дружина.
Але Ігор, хоч і плакав щоразу, коли Аня приходила бліда, притискаючи руки до плоского живота, намагаючись зупинити тупий тягнучий біль, нікуди йти не збирався.
– Ще рік почекаємо і візьмемо малюка з дитячого будинку, – говорив він.
У Ігоря була одна пристрасть – полювання. Він часто ходив до лісу, взимку їздив на санях, ставив сильці на зайців.
Аня щоразу хвилювалася: їй все здавалося, що з чоловіком у лісі трапиться біда, як з татом, якого зграя вовків розірвала, коли Ані було всього п’ять років.
Але забороняти не забороняла, любила вона його і не могла заради свого спокою позбавити чоловіка єдиної віддушини.
Вчора він поїхав на санях, як зазвичай. Сказав, що перевірить петлі і повернеться.
Занепокоїлася Аня, коли стало темніти: встала біля вікна і дивилася на дорогу, прислухалася, чи не під’їжджає Ігор. Час минав, а Ігоря все не було, і під ребра Ані немов встромили сталеве лезо.
Кінь прийшов о дев’ятій вечора. Порожній. У санях тільки його рушниця і мішок із зайцем.
Аню забило в лихоманці, вона довго не могла збагнути, що робити. Потім все ж здогадалася і побігла до голови, плутано, захлинаючись сльозами, розповіла, в чому справа.
Чоловіки відразу вирушили на пошуки. Взяли собак, ліхтарі, хтось петарди дістав. Ходили всю ніч і ранок, Аню з собою не взяли.
– Нема чого бабі в лісі робити. Чекай вдома, піч топи – якщо знайдемо, відігрівати треба, он який мороз!
Всю ніч Аня молилася, щоб Ігоря знайшли, заклинала небо, щоб мороз спав. І небо її почуло: до ранку набігли сірі хмари, потепліло, посипав густий, колючий сніг. В обід чоловіки повернулися.
– Заметіль, як би самим там не застрягнути, – винувато пояснили вони.
Аня просила їх продовжити пошуки, але кожен знаходив якусь відмовку, ніяково відводячи очі.
– Якби він був живий, то вже сам вийшов би, – сказав сусід Толік. – Не хотіли тебе лякати, але бачили сліди вовків…
Згадався батько і його ясні незабутні очі. Ховали його в закритій труні, навіть матері не дали подивитися.
– Милі мої, треба шукати його, серцем відчуваю, що він живий! – благала Аня. – Давайте я з вами піду!
Але хуртовина розійшлася не на жарт, і всі як один сказали, що потрібно дочекатися, коли хоч трохи погода заспокоїться.
Коли всі розійшлися, Аня посиділа на кухні біля печі, підклала туди дров побільше, одяглася тепліше, взяла ліхтар і пішла.
Шкода, що жодного разу вона не поїхала з Ігорем до лісу, адже він кликав її. Знала тільки приблизно, в якому напрямку він ставив петлі, і пішла навмання, сподіваючись на те, що серце приведе куди треба.
Коли за спиною тріснула гілка, Аня спочатку зраділа – Ігор! Але тут же з’явилася і друга думка: звірі…
Обертатися було страшно. Але тут промайнув жовтий промінь світла, і Аня радісно скрикнула, обернулася.
Це був не Ігор. Чужа постать, невисока і кремезна, темніла між деревами.
– Так і подумав, що ти одна пішла! – почула вона хрипкий голос.
Чоловік зробив крок вперед, і Аня змогла розгледіти його обличчя. Це був дядько Василь…
Вона відсахнулася, ледь не скрикнула. Сльози обпекли занімілі на вітрі щоки.
– Не можна одній в таку хуртовину, – сказав він.
Аня вже приготувалася відповісти, що може навіть не вмовляти, не повернеться вона в село без свого чоловіка, але дядько Василь сказав:
– Ходімо, у нього петлі в тому боці були, та й просіка тут, сліди від саней ще вранці були. Знайдемо твого чоловіка, не реви.
Вони рушили пліч-о-пліч, бігаючи ліхтарями по сторонах, придивляючись до будь-якого натяку на людину, що лежить.
Вітер стих, але сніг так і сипав колючою крупою, набиваючись в очі і в ніс, викликаючи задуху, майже паніку. Як вони знайдуть Ігоря під таким снігом?
– Ти пробач мене, – раптом заговорив дядько Василь. – Марія Олександрівна мене тоді прогнала, і по заслузі, я не заслужив вашого прощення. Кожен раз, як згадую той вечір, в грудях тисне.
Не хотів я, Аня, дурень був. Я ж з того часу і не п’ю зовсім. Дружина до мене повернулася, сина народила, і ніби це все завдяки тобі, але ж так неправильно виходить?!
Його глухий голос немов розганяв сніг, що падав. Аня не дивилася на Василя, нічого не відповідала, але її єдине око пильно обшукувало дерева. І в цей момент вона помітила…
Пагорб, невеликий такий, немов просто замет, але якось дивно він тут виглядав. Посвітивши ліхтариком, Аня задала мовчазне питання дядькові Василю.
Він все зрозумів, кинувся вперед, почав розгрібати сніг руками. З’явилося щось темне. Аня скрикнула.
Підійти було страшно, ноги не слухалися. Дядько Василь нахилився над тілом, підвів голову і закричав:
– Дихає! Живий!
Вона впала поруч на коліна, почала розгрібати сніг руками. Ігор був холодний, блідий, і Аня з переляком дивилася на Василя – чи справді він живий?
До будинку тягли його на руках – як не намагався дядько Василь розбудити Ігоря, той лише стогнав, відбивався від когось.
Якби не сніг, дійшли б швидко, але ноги раз у раз застрягали, доводилося зупинятися, перехоплювати важкий вантаж. Коли з’явилися вогні села, Аня видихнула.
– Сиди тут, – наказав Василь. – Ось тобі рушниця, якщо що, стріляй. Я швидко, сани у кого-небудь візьму і приїду.
Аня поклала голову чоловіка собі на коліна, відігрівала його своїм диханням, вмовляла прокинутися.
Гарячі сльози падали на його обличчя, і Аня витирала їх внутрішньою поверхнею рукавиці – зовні та вся була в гострих снігових шматочках.
Сани з’явилися швидше, ніж вона припускала. Дядько Василь гнав щодуху, кричав. Ігоря занурили в сіно, прикрили з усіх боків, повезли.
Вдома відразу роздягли, закутали в теплу ковдру, дали гарячого солодкого чаю. Ігор, нарешті, відкрив очі.
Дивився каламутно, ніби не розумів, де він і хто такий. І тільки коли зустрівся поглядом з Анею, посміхнувся слабо:
– Незабудка моя…
Коли Аня підхопилася, щоб подякувати Василю, його вже й слід прохолов. Вона вискочила на ганок, покликала:
– Дядько Вася! Дякую!
Його кремезна постать темніла за хвірткою. Василь обернувся і помахав їй рукою. Аня посміхнулася і помахала у відповідь.
