— Ні, Іро, на мене не розраховуй. Вийшла заміж — тепер будь за чоловіком, а не за мною. Мені тут чужа людина в домі не потрібна, — відрізала Галина.
Ірина судорожно ковтнула слину, міцніше стиснувши телефон.
До горла підкотився клубок. Вона не розраховувала на таку зневажливу відмову.
— Мамо… Він же не чужий. Це мій чоловік, твій зять. Ми ж не просимо тебе купити нам квартиру, просто хочемо трохи пожити у тебе, поки назбираємо на перший внесок.
Пролунав короткий, обурений смішок.
— Я знаю, як це буває. Пустиш пожити — потім не виженеш. Вам спочатку перший внесок, потім ремонт, а потім ще щось. А мені спокою не буде.
Ні, Іро, не ображайся, але ми з твоїм батьком усе самі робили, нікого не обтяжували. Ви теж давайте, справляйтеся якось самі.
— Мамо, ну яке самі? — не здавалася Ірина. — Ти ж знаєш, що ми обоє працюємо, економимо на всьому. Просто майже всі гроші злітають на оренду.
Такими темпами з нашим зростанням цін ми тільки на коробку з-під холодильника накопичимо.
— А кому зараз легко? — голос матері став роздратованим. — Ми з твоїм батьком жодного дня з батьками не жила. Ми самі через усе це пройшли і нікому не скаржилися.
— Самі, самі… Мамо, тільки не розповідай мені. Я ж усе пам’ятаю! Пам’ятаю, як бабуся вам допомогла.
— Не порівнюй, це інше. Бабуся допомогла, бо хотіла і могла. Ми у неї нічого не просили. Я цю квартиру чесно вистраждала з твоїм-то…
— А я не просила тебе народжувати мене в нікуди, — випалила Ірина і кинула слухавку.
Всередині все вирувало від обурення. Може, мама й мала повне право відмовити, але те, як вона це зробила…
Ніби вона мало не свою імперію побудувала, а Ірина, така негідниця, тепер намагалася в’їхати в рай на чужому горбі. Але ж було все зовсім не так…
…Коли Галина дізналася, що при надії, вона навіть не була заміжня. Олександр, батько Ірини, був легковажним, ще не нагулявся і зайвої відповідальності собі не шукав.
Мати його була такою самою, давним-давно розлучилася і перебувала у вічному пошуку щастя.
Тому Галина звернулася по допомогу до Віри Миколаївни — бабусі Олександра.
Віра Миколаївна, дізнавшись про становище Галини, аж розплакалася від радості, міцно обійняла її й пообіцяла в усьому допомогти.
— Ти, онучко, навіть не роздумай, народжуй. А я вже з Сашком поговорю, — запевняла вона. — І, раз уже так вийшло, напевно, будиночок вам свій відпишу.
До доньки переїду. Мені все одно вже важко самій, а Тані помічниця по господарству знадобиться. І вам буде де виховувати онука. Або онучку.
— Віра Миколаївна, ви що? — не повірила Галина своїм вухам. — Це ж цілий будинок, а не сірникова коробка!
— Я ж його на той світ за собою не потягну. Я щасливою не була, то хоч ти побудь, — зітхнула жінка.
Віра Миколаївна свою обіцянку дотримала і навіть перевиконала програму.
Дарувальну угоду вона оформила на Галину, знаючи, що онук у неї не найвірніший сім’янин.
Галина ж розміняла будинок на двокімнатну квартиру.
З народженням Ірини дійсно нічого не змінилося. Олександр гуляв і зраджував, а весь його внесок у сімейне життя обмежувався зарплатою. І то — він часто не доносив її.
Галина все знала, але вирішила терпіти. Скаржилася, звичайно, іноді навіть плакала, проте чоловіка не виганяла.
— Дітям завжди краще в повній родині, — казала вона своїй матері, коли та пропонувала подати на розлучення. — Коли Ірі виповниться вісімнадцять — тоді й піду від нього.
У Ірини, тим часом, була зовсім інша думка. Краще вже жити з матір’ю-одиначкою і швидко дорослішати, ніж бути вічною хусткою для чиїхось сліз, постійно чути скандали й періодично розбороняти батьків.
Галина якось дотягла до повноліття Ірини й, як і хотіла, подала на розлучення. Дівчина вже встигла зрадіти, але зарано…
— Іра, ми тепер залишилися вдвох. Ми обидві дорослі жінки, тож і справлятися з усім будемо разом, — повідомила їй мати. — Цього місяця поки що відпочивай, а з наступного — комунальна квартира й продукти навпіл.
Ірина тоді навчалася на денній формі, тому впала у відчай. Так, їй виплачували стипендію.
Але це були такі копійки, що їх не вистачило б навіть на хліб. Мати ж звикла до повноцінного харчування з м’ясом, рибою та овочами.
Ірина спробувала домовитися про окремі полички, але це було марно.
На жодній підробітці Ірині не були готові платити стільки, скільки вона мала віддавати матері щомісяця. Довелося влаштуватися на повноцінну роботу.
Через пів року Ірина кинула університет. Так, можна було спробувати перевестися на заочну форму навчання.
Але дівчина прекрасно розуміла: навіть там потрібно буде приділяти час навчанню, а часу у неї катастрофічно не вистачало.
Та й кому з роботодавців сподобається тримати біля себе студентку?
Це рішення досі дається Ірині взнаки. Куди б вона не йшла — майже скрізь віддавали перевагу кандидатам із дипломами. Навіть якщо шукали збирачів замовлень.
Спочатку вона звинувачувала себе, але потім, поспілкувавшись із однолітками, вона зрозуміла: їй просто не дали старт у цьому житті.
Мати на новину про відрахування відреагувала спокійно.
— Значить, не твоє, — просто сказала вона.
З того моменту вони жили як сусіди. Без скандалів, але й без душевного тепла.
Минуло десять років. Ірина вийшла заміж. Разом із Максимом вони знімали однокімнатну квартиру на околиці.
Він працював електриком. Професія важлива й потрібна, але платили йому копійки.
Трохи виручали підробітки, однак і ці гроші йшли то на термінову покупку чобіт, то на лікування зубів.
Іноді — просто на затикання дірок у сімейному бюджеті. Щось відкладати вдавалося, але…
— Якщо й надалі все так піде, збирати ми будемо років дванадцять, не менше, — зітхнувши, сказав Максим, дивлячись на екран телефону.
Тоді Ірина й вирішила, що варто поговорити з матір’ю. У тієї була двокімнатна квартира з однією вільною кімнатою.
Але, як з’ясувалося, Галина не горіла бажанням пускати дочку назад. Та ще й із «чужою людиною».
Ірина не знала, як на це реагувати. Вона розуміла, що життя у її матері — не цукор. Може, на її місці Ірина й сама озлобилася б, але їй все одно було боляче.
Стільки років стараєшся, працюєш, ні про що не просиш, а коли просиш хоч трохи — у відповідь тільки холод і «самі справляйтеся».
Ну, що ж, раз самі — значить, самі. У Ірини залишався запасний варіант. Дача, про яку вона практично забула.
— У тебе, Галя, вже є своє. Нехай і в Іри буде, — сказала одного разу бабуся з боку матері.
Коли бабуся пішла, Ірині було всього дванадцять. Дачею повністю займалася мати: садила картоплю, копала грядки, лаялася з сусідами.
Ірина навіть не заїкалася на тему того, що це тепер належить їй. Та й нерозумно було б.
Усе, що Галина вирощувала на дачі, вона несла в сім’ю.
Але раз уже мати тепер так пишається своєю самостійністю й незалежністю, то чому б не наслідувати її приклад?
Через два дні Ірина зважилася на повторний дзвінок. Уже в іншому тоні.
— Мамо, я подзвонила, щоб попередити тебе. Будь ласка, забери свої речі з дачі. Ми будемо її здавати.
Настала пауза. Мати хмикнула.
— Здавати? І хто ж її у вас зніме?
— А це вже не твоя справа. Все одно вона простоює, тільки податки даремно плачу.
— Як це не моя справа? Та якби не я, там би все давно згнило! Я ж за нею весь цей час стежила, гроші в неї вкладала, дах лагодила… Ти й пальцем не поворухнула!
— А тебе ніхто не просив. Ти сама хотіла, — перебила її Ірина. — Або забирай речі, або я здам дачу прямо з ними.
— Ну-ну, подивимося ще, як ти її здаси…
Галина кинула слухавку. Ірина ще довго не могла оговтатися від цієї розмови.
Серце калатало як божевільне, але вона відчувала: цього разу вона розмовляла з матір’ю не як дочка, а як рівна.
Як інша доросла людина зі своїми інтересами та правами.
Слова Галини частково виявилися пророчими. Дачею дійсно майже ніхто не цікавився.
— Ну, залишається або продати, або переїхати туди, — сказав якось Максим.
І Ірина виставила дачу на продаж. Було безмежно шкода. Не сам будиночок, а спогади. Літо, аромат яблук, бабусині варення та компоти…
Але життя диктувало свої умови. До того ж Ірина знала: бабуся схвалила б її рішення.
Одного чудового дня пролунав дзвінок. Голос на тому кінці дроту був Ірині незнайомий.
Жінка поцікавилася ціною, запитала, чи не скинуть їй ще щось, і домовилася про зустріч.
А ось на зустріч уже приїхала Галина. Як з’ясувалося, вона побачила оголошення на сайті і вмовила подругу допомогти.
Дзвонити самій, мабуть, було незручно: після тієї нещасливої розмови вони з Іриною не спілкувалися.
Та й, чого гріха таїти, дочка не хотіла б зв’язуватися з матір’ю після такого.
— Ну що, буде знижка для своїх? — з невеселою усмішкою поцікавилася Галина.
Дітися було нікуди, та й хотілося якнайшвидше завершити цю епопею з дачею, тож відмовляти Ірина не стала.
Невдовзі вони оформили угоду, а ще через пів року вони з Максимом нарешті пили чай на своїй кухні.
У квартирі, до якої ніхто не приходив раптово, без попередження, щоб перевірити, чи все гаразд.
У цей момент задзвонив телефон. Мама. Ірина злякалася, що щось сталося, адже це був перший дзвінок після укладення договору, тому все ж підняла слухавку.
— Привіт. Я тут на дачі була, — обережно почала мати. — Цього року яблук багато. Варення зварила, вийшло навіть більше, ніж потрібно. Хочеш привезу?
Ірина зітхнула. Якщо чесно, після продажу дачі вона відчувала себе… спустошеною. Не залишилося ні злості, ні образи. Але й любові — теж.
Їхні стосунки ніби стали суто діловими. А ділові партнери не возять варення одне одному просто так.
— Ні, мамо, дякую. Ми якось самі, — втомлено відповіла Ірина.
— Ну, гаразд… Як скажеш…
Ірина добре розуміла, що як раніше вже не буде, а по-іншому їй не хотілося.
Галина відстояла своє, Ірина — своє, але стіни, які вони збудували під час цієї війни, мостів уже не передбачали.
