«Її не було в моєму житті, і слава Богу», — Антон не бачив сенсу в зустрічі з цією людиною, його життя було таким, яким він і хотів, і її заслуги в цьому не було…
…Машина зупинилася біля будинку, і з неї вийшов статний молодий чоловік у діловому костюмі.
Він притискав телефон плечем до вуха і намагався дістати з багажника численні сумки.
— Ні, не хочу, у цьому абсолютно немає ніякого сенсу, — говорив він незадоволеним голосом. — Мені це не потрібно, я всі ці роки був їй не потрібен, що раптом змінилося?
— Антоне, ну люди ж змінюються, може, вона усвідомила свої помилки, — намагалася переконати прийомного сина Вікторія Вадимівна.
— Вона віддала перевагу своїм чоловікам, чому я повинен хотіти її бачити.
Антон кинув спроби впоратися з пакетами і вирішив спершу закінчити розмову.
— Добре, я не буду давати їй твій номер. — пообіцяла Вікторія Вадимівна. — Але, якщо ти передумаєш, я завжди можу їй написати.
— Дякую, мамо, але я не передумаю, — твердо сказав Антон.
Майже все дитинство він провів у своєї бабусі, яка дуже любила онука і душі в ньому не чула.
До неї Антон остаточно переїхав у дев’ять років, коли його мама втекла в інше місто до свого нового залицяльника, а сина брати з собою не захотіла.
Свого батька Антон не знав, та й це питання його не надто цікавило, бабуся дарувала йому любов і турботу, якої хлопчикові було цілком достатньо.
Коли Антон переживав найскладніший підлітковий період, доля завдала йому нового удару – з життя пішла його бабуся.
Хлопчик дуже важко справлявся з цією втратою і сподівався, що в такий важкий момент мама про нього згадає і забере до себе.
Однак мамі він був не потрібен. Вона написала офіційну відмову, і Антон відправився до притулку.
Там він пробув зовсім недовго, його забрала сім’я Вікторії Вадимівни, яка прийняла покинутого підлітка як рідного.
Своїй прийомній родині Антон був дуже вдячний, він відчував, що його люблять, і це допомогло йому залишитися доброю людиною.
Гідний приклад перед очима дозволив хлопцеві зробити правильний вибір у житті і не піти шляхом рідної матері.
Відразу після закінчення школи Антон вступив до університету в сусідньому місті і переїхав до гуртожитку.
Йому не хотілося сидіти на шиї у прийомних батьків, тому він постійно знаходив собі підробіток і ще примудрявся допомагати родині, в якій залишалося ще троє дітей.
В інституті Антон познайомився з чудовою дівчиною Христиною, з якою вони одружилися відразу після закінчення навчання.
Кмітливість Антона та його управлінська освіта допомогли молодому чоловікові розпочати свій успішний бізнес, який почав приносити прибуток уже на другий рік свого існування.
Насамперед Антон допоміг своїм опікунам поліпшити житлові умови.
Він вклав велику суму грошей у ремонт їхньої квартири і щомісяця переказував їм гроші на рахунок, щоб вони ні в чому не потребували.
Про свою сім’ю з Христиною Антон теж не забував і намагався зробити їхнє життя максимально комфортним.
Через сім років спільного життя Антон і Христина вже були щасливими батьками трьох чудових дітей.
Антон був цілком задоволений своїм життям, і поява рідної матері в його плани абсолютно не входила.
Коли Вікторія Вадимівна повідомила, що Зінаїда Семенівна зв’язалася з нею і просить дати номер сина, Антон відчув, як по його спині пробіг крижаний холод, матір він бачити не хотів.
— Чому ти такий похмурий? — Христина вийшла назустріч чоловікові.
— Зі мною мати Зінаїда хоче зустрітися, — відповів він, ставлячи на підлогу важкі пакети з продуктами.
— Ого! — здивувалася Христина. — І що їй треба?
— Не знаю і дізнаватися не збираюся. — Антон був на межі.
— Ти в цьому впевнений? — обережно запитала дружина.
— А ти вважаєш, що після всього я повинен прийняти її з розпростертими обіймами? — Антон виклично подивився на дружину.
— Ні, звичайно, ти абсолютно правий. — поспішила сказати Христина, бачачи, що Антон не налаштований на примирення з матір’ю.
Незважаючи на всі прохання Антона не давати Зінаїді Семенівні його номер, Вікторія Вадимівна зрештою поступилася.
Будучи люблячою матір’ю, вона зрозуміла становище Зінаїди й зглянулася над нею, вирішивши, що тій дуже погано без сина.
Антону Вікторія Вадимівна у скоєному вчинку не зізналася, та це й не було обов’язково.
Він і сам усе зрозумів, коли, вийшовши одного дня на вулицю, побачив у дворі рідну матір. Він намагався зробити вигляд, що її не помітив, але це не допомогло.
— Синку, привіт, я так рада тебе бачити! — вона поспішала назустріч Антону.
— Мені ніколи, — грубо сказав Антон, швидко сідаючи в машину.
Зінаїда Семенівна спробувала відкрити передні двері, але Антон встиг їх заблокувати і швидко рушив з місця.
Йому не було шкода розгублену жінку, що стояла на парковці, яка колись зрадила його, обравши своє особисте життя.
З цього моменту Зінаїда Семенівна щодня чекала на сина біля будинку, але йому завжди вдавалося уникати з нею довгих зустрічей і обмежуватися лише словами про те, що він не має часу.
Терпіння Зінаїди Семенівни теж було небезмежним, і незабаром вона зробила більш дієвий крок.
Їй вдалося вмовити охорону в офісі Антона пропустити її всередину, і захоплений зненацька Антон був змушений вислухати жінку.
— Не кажи, що зайнятий, просто послухай мене. — Зінаїда Семенівна підійшла до столу здивованого Антона і сіла навпроти. — Я знаю, як сильно тебе образила, але я справді про це шкодую.
Якби я могла попросити у Всесвіту одне єдине бажання, я б попросила, щоб у нас з тобою все було добре у стосунках, мені дуже тебе не вистачає.
Вона витерла самотню сльозу, що скотилася з її ока.
— Мені в дитинстві теж тебе не вистачало, але це ні на що не впливало. — Антон намагався не дивитися на матір.
— Так, я дуже винна, але повір, я вже сповна покарана. Мені поставили серйозний діагноз. Я не знаю, скільки мені залишилося.
— Що за діагноз? — запитав Антон, здивований тим, як його схвилювала ця новина.
— Це неважливо. Важливо, що я хочу все почати наново. Розпочати нове життя, стати хорошою мамою і бабусею, — вона знову приклала хустку до очей. — Дай мені ще один шанс, я дуже хочу все виправити.
— Я…
Антон завагався, він раптом зрозумів, як йому насправді бракувало цієї безвідповідальної жінки, яка безжально кинула його багато років тому.
— Я не можу тобі обіцяти, що ми зможемо зблизитися як мати й син, але давай спробуємо налагодити спілкування.
— Дякую, велике тобі спасибі, — Зінаїда Семенівна поклала свою долоню на руку Антона, що лежала на столі.
— А де ти живеш? — поцікавився Антон.
— Де доведеться. — тихо відповіла жінка. — То у знайомих зупинюся, то в центрі допомоги оселюся, по-різному буває.
— А як же твій чоловік? — здивувався Антон. — Ти ж у нього жила.
— Він мені давно не чоловік, одна я залишилася на цьому світі. Якщо ти мене не приймеш, мені нікуди йти.
— Зрозуміло… — Антон стиснув губи.
Він розумів, що запрошувати матір жити разом з ними ще занадто рано, але й залишити її на вулиці він теж не міг.
— Я зараз закінчу роботу, і ми поїдемо до мене, познайомлю тебе з дружиною та дітьми, — сказав він після тривалих роздумів.
— Дякую, я й мріяти про таке не могла, — просяяла Зінаїда Семенівна.
Христина відчинила вхідні двері й завмерла від подиву.
— Доброго дня, — сказала вона, дивлячись на матір Антона.
— Познайомся, це моя мама Зінаїда Семенівна, — Антон увійшов у квартиру, пропускаючи матір уперед. — А це моя дружина Христина.
— Дуже приємно, — Зінаїда Семенівна простягнула невістці худорляву, трохи жовтувату руку.
— Мені теж, — Христина здивовано потиснула її, такого знайомства вона ніяк не могла очікувати.
— А ось і наші діти, — сказав Антон, коли в коридор вибігли три світловолосі дівчинки.
— Які красуні! — сплеснула руками Зінаїда Семенівна. — Я ваша бабуся. Йдіть до мене, я вас обійму, — але діти не зрушили з місця.
— У нас уже є бабуся, — сказала Даша — середня дочка Антона і Христини.
— А тепер буде ще одна, — не розгубилася Зінаїда Семенівна.
— Дай їм трохи часу, вони мають до тебе звикнути, — збентежено промовив Антон.
Він мав рацію: дівчатка дуже швидко звикли до нової бабусі. Зінаїда Семенівна показувала себе лише з найкращого боку.
Вона допомагала Христині по господарству, доглядала та гралася з дітьми, багато часу проводила за розмовами з сином, щоб хоч трохи надолужити згаяне.
Антон був невимовно радий, що дав матері шанс і що вона так вдало ним скористалася.
— Мамо, завтра ми їдемо в клініку, хочу, щоб ти пройшла повне обстеження, — сказав Антон одного вечора.
— Синку, та не варто, це ж, напевно, дуже дорого, — зніяковіла Зінаїда Семенівна.
— Тебе це не повинно хвилювати, ми їдемо, і це не обговорюється, — жінка посміхнулася, зворушена такою турботою сина.
Наступного дня, після всіх обстежень, Зінаїда Семенівна й Антон разом сиділи в кабінеті лікаря й слухали його вердикт.
Як і слід було очікувати, погіршення здоров’я жінки було прямим наслідком її способу життя, якого вона дотримувалася багато років поспіль.
Лікар пообіцяв, що її стан може покращитися, якщо Зінаїда Семенівна дотримуватиметься правильного харчування та проходитиме підтримуючу терапію.
Антон був радий, що все не так критично, як він очікував, і пообіцяв лікарю, що готовий витратити будь-які гроші, аби тільки його мати змогла одужати.
А Зінаїда Семенівна, у свою чергу, пообіцяла, що дотримуватиметься всіх рекомендацій і забуде про згубні звички.
Христина теж була рада, що її чоловік знайшов рідну маму. Але були моменти, які її хвилювали.
Через кілька місяців життя із Зінаїдою Семенівною вона почала помічати, що з дому зникають речі.
Спочатку вона думала, що їх беруть діти, але потім зрозуміла, що причина в чомусь іншому.
Ділитися зі своїм чоловіком своїми підозрами вона не стала, вирішивши не робити поспішних висновків.
Одного разу сталося те, що ще більше переконало Христину в своїх здогадах.
Коли Антон був на роботі, а Зінаїда Семенівна пішла до найближчого магазину, у двері квартири подзвонили.
На порозі стояв пошарпаний на вигляд мужик, який ввалився до передпокою, щойно господиня прочинила двері.
— Зіна! — закричав він. — Пляшка нагрівається! Зіна!
— Ідіть геть, я зараз викличу поліцію, — злякано сказала Христина.
— Я тут усе рознесу, якщо ви не покличете Зіну! — чоловік штовхнув невелику полицю для взуття, яка з гуркотом впала на підлогу.
Діти забилися в куток і голосно плакали, боячись і за себе, і за маму.
На щастя, в цей момент повернулася Зінаїда Семенівна, якій вдалося випровадити небажаного гостя.
— Це мій колишній знайомий, але зараз я з ним ніяких справ не маю, — запевняла вона Христину, коли вони залишилися наодинці.
— Сподіваюся, це правда, і він більше не повернеться, — сказала Христина, відчуваючи до свекрухи вкрай сильну недовіру.
— Звичайно, не повернеться, — з твердою впевненістю в голосі сказала жінка.
До всього іншого, Зінаїда Семенівна почала періодично йти з дому на кілька днів, як правило, це траплялося саме після зникнення чергової речі.
— Мамо, ти де була? — обурено запитав Антон після чергового її відходу.
— До подруги їздила, я ж казала, — не замислюючись, відповіла Зінаїда Семенівна і поспішила до своєї кімнати, щоб не допустити нових розпитувань.
Під час таких зникнень матері й Антон починав підозрювати щось недобре, і в підсумку його побоювання підтвердилися.
Одного разу йому зателефонували з лікарні й сказали, що до них потрапила його мати, у якої стався серйозний напад.
Зінаїда Семенівна пробула в клініці два тижні, а коли повернулася додому, на неї чекала серйозна розмова з сином.
— Ти знову взялася за старе? — Антон ходив по спальні матері, схрестивши руки за спиною.
— Вибач, я сама не знаю, навіщо це роблю, — сказала Зінаїда Семенівна, розуміючи, що відпиратися безглуздо. — Я іноді зустрічаюся зі старими знайомими, не можу ж я їх із життя викинути.
— Від таких знайомих не гріх позбутися, — злісно сказав Антон. — І потім, зустрічайся на здоров’я, але до чарки прикладатися навіщо?
— А як без цього? — здивувалася Зінаїда Семенівна.
— А, ну якщо без цього ніяк, то йди до своїх товаришів по чарці! Нехай вони оплачують твоє лікування, я більше ні копійки на тебе не витрачу.
— Дивись, який багатій знайшовся, — зневажливо сказала Зінаїда Семенівна. — Та в тебе гроші нікуди подіти, я брала по тисячі із твого гаманця, а ти цього навіть не помічав.
— Чудово, а тепер йди звідси, більше ти ні онуків, ні мене не побачиш. — Антон вимовив це холодним і безбарвним голосом.
— Ти так і не зрозумів, що ти мені ніколи не був потрібен, я розшукала тебе тільки через гроші, — сказала мати Антону.
— Забирайся геть! — знову повторив Антон, але вже набагато голосніше.
— Ти зіпсував мені все життя, це через тебе мене твій батько покинув, я була б зараз щаслива, якби тебе не народила.
Ще багато різних слів почув Антон на свою адресу, перш ніж Зінаїда Семенівна покинула його квартиру.
На подив чоловіка, після всього, що сталося, вона ще не раз намагалася зв’язатися з ним, хоча він ніяк не міг зрозуміти, на що вона сподівається.
Він погрожував їй поліцією, блокував номери, з яких вона дзвонила, але жадібна жінка все одно знаходила спосіб зв’язатися з ним.
У підсумку, вона попросила у нього сім тисяч гривень і пообіцяла, що якщо він їх дасть, то вона залишить їхню сім’ю в спокої.
Антон відразу ж переказав їй потрібну суму, вражений тим, за які копійки вона знову змогла від нього відмовитися.
Ця ситуація змусила Антона ще сильніше цінувати свою прийомну сім’ю, з якою вони продовжували часто бачитися і завжди збиралися великою і дружною компанією на всі сімейні свята.
