— З якої радості? Є квиток, згідно з ним і влаштовуйтеся! А від мене відчепіться. І не треба так дивитися, я вам нічого не винна.
— Та ви що? Хіба не бачите, скільки мені років? Як я туди полізу? — обурювалася жінка років шістдесяти у веселих смугастих шароварах і такій же яскравій смугастій майці.
Юля була втомлена і зла. Перед від’їздом збиралася переробити купу справ. Хоч і їхала поки ненадовго, але потрібно було вирішити масу проблем.
За кілька годин до від’їзду в квартирі раптово відключили світло, і їй довелося збиратися в напівтемряві.
З брудною головою — фен не ввімкнеш, і в пом’ятому одязі, кинувши речі в сумку, вона вирушила на вокзал.
Здавалося, все було проти неї. А тут ще ця ненормальна причепилася до неї з нижньою полицею.
Дівчина ненароком подумала, що доля ніби не пускає її до Сергія. Навіть кіт, якого Юля на ці кілька днів залишала на піклування сусідки, сидів біля дверей і жалібно нявкав, передчуваючи швидке розставання з улюбленою господинею.
— Не плач, Рікі, я всього на кілька днів. А Галина Михайлівна добра. І таких мордатих котів, як ти, дуже любить.
Рікі незадоволено нахмурився. Її кіт реально вмів і хмуритися, і посміхатися. Юля це знала. Але зараз коту було не до посмішок.
Квиток вона купила на нижню полицю. Дівчині пощастило, тому що питання з поїздкою вирішилося вже в останній момент, і на сайті кілька днів тому виявився потрібний квиток.
І якраз на нижню полицю, мабуть, хтось відмовився. І це було великим везінням.
Ні, Юля і на верхній би поїхала. Питань немає! Дівчиною вона була нестарою — всього тридцять два виповнилося недавно. Фігурою володіла вельми стрункою і гнучкою, щоб забратися хоч на яку полицю.
Але! Принцип для неї завжди був понад усілякими там міркуваннями і доводами.
Ні, всі поїдуть на своїх місцях згідно з купленими квитками. І крапка!
Тітка тим часом не вгамовувалася. Вона зробила ображене обличчя, шукаючи підтримки в інших попутників.
— Ви категорично мені відмовляєте? — продовжувала вона нападати на Юлю. — Невже вам важко помінятися зі мною місцями?
— Ні, неважко. Але я поїду на своєму місці. Скільки разів ще вам це повторити?
— Ось яка молодь пішла! Нас раніше по-іншому виховували, старість поважати вчили. А ці виросли, наче роботи їх усьому навчали — ні доброти, ні співчуття. Бездушні всі, — продовжувала бурчати тітка.
Юля дістала ноутбук і вирішила трохи попрацювати, щоб відволіктися від цієї неприємності.
Серж, він же Сергій, її колишній одногрупник і за сумісництвом чоловік, з яким майже склалося.., знову з’явився нещодавно в житті Юлі через майже 10 років після їхнього невдалого роману.
Він приїхав до батьків і випадково зустрів там свою колишню любов. Юля чесно намагалася від нього сховатися, загубитися в натовпі людей у торговому центрі, де доля знову переплела їхні шляхи. Але сховатися від нього було нереально.
— Юлька, це ти? — занадто емоційно відреагував Сергій. — Ну справи! Та ти зовсім не змінилася! Якою була красунею, такою і залишилася. Навіть кращою стала! — він почав обіймати колишню кохану.
— Та годі тобі! — Юля злегка зніяковіла. — Скажеш теж… Ти в гості?
— Так, вирішив відвідати малу батьківщину, батьків провідати. А ти що, як? Заміжня? Де працюєш? — сипав він питаннями.
— Ні, я вільна. Після тебе немає бажання знову заводити ці романтично-сльозливі стосунки. А робота?.. Та тут в одній фірмі працюю… Не перепрацьовую, на життя вистачає.
Юля спробувала пожартувати, але вийшло якось не дуже. Їй здалося, що Сергій це помітив.
— Гаразд, не кисни, принцесо! Заберу тебе до великого міста. Ти ж чудовий архітектор, я пам’ятаю, і найталановитіша на нашому курсі була. Чого тобі в провінції животіти? У Києві з руками відірвуть такого фахівця. Готуйся, скоро на тебе чекають глобальні зміни.
— А дружина не буде проти? — Юля запитала зі злом, хоча збиралася вимовити цю фразу байдужим тоном. Їй здавалося, що все вже в минулому, але зараз зрозуміла, що ні.
— Не буде. Я вільний. Досвід не вдався, знаєш… Гаразд, давай номер свій. Зв’яжемося, обговоримо деталі. Зараз ніколи, біжу. Стільки рідних, і всі мене хочуть побачити і нагодувати.
Сергій голосно розсміявся, обійняв злегка розгублену Юлію і втік.
Зараз, сидячи в купе, вона згадала ту розмову і подумала, що це був перст долі, не інакше.
А то вона так і кисла б у цьому загубленому архітектурному бюро, куди її засунула мама. І з якого вона вже котрий рік не могла вибратися.
— Ні, ти уявляєш — мене не пускають на нижню полицю! — голосно комусь скаржилася в телефон “смугаста” тітка. — Так, молода, а толку? Настирлива. Прямо, не знаю, як її вмовляти!
Вона стояла в проході біля відкритого купе і, докірливо дивлячись на Юлю, голосно вимовляла слова, які більше призначалися саме їй, жорстокій попутниці, а не співрозмовнику з телефону.
Юлія з подивом глянула на тітку і знову занурилася в ноутбук.
— Та не знаю я, що тепер робити! Завжди траплялися розуміючі люди, всі йшли назустріч. А зараз ось що! А? Що кажеш? Ну ти придумав! Лізь! Як я туди полізу? Це ж нонсенс. Ти уявляєш мене там, на верхівці? Ну ось, я теж ні!
— Господи, краще б я автобусом добиралась, — з досадою промовила Юля напівголосно, не дивлячись на скандальну попутницю. — Тепер всю дорогу буде мозок виносити. Що за люди!
— Дівчино, вам що, важко піти назустріч літній людині? — вступила в розмову повна жінка років сорока, яка лежала з газетою в руках на сусідній нижній полиці.
До цього вона мовчала, але зараз чомусь вирішила втрутитися в розмову.
— Важко! А вам? Може, ви поступитеся їй своїм місцем? Ні? Ось і мовчіть, коли вас не питають, — Юля не збиралася ще й від неї терпіти це ниття.
Тут ожив її мобільний, подзвонив Сергій.
— Ну що, моя красуне, влаштувалася? О котрій тебе завтра зустрічати? — бадьорим голосом запитав він Юлю.
— Так, я вже в поїзді. Не треба зустрічати. Я сама.
— Ну звичайно, сама вона! Знаю я твій гордий і неприступний характер. Але зараз цей номер зі мною не пройде. Та й ситуація інша. Зустріну сам. Та й потім, часу особливо немає. Треба відразу їхати в фірму і обговорювати умови твого працевлаштування.
— Ну, добре… Я тоді подзвоню завтра, як під’їжджатимемо. Це ближче до обіду, — мимоволі посміхаючись, відповіла Юля.
Вона знову впізнавала в ньому свого колишнього хлопця, з яким вони так нерозумно розлучилися багато років тому.
— Ну, я поки що ще думаю. Остаточно не вирішила, переїжджати мені до вашої метушливої столиці чи ні, — з посмішкою промовила Юля, уявляючи, як зараз почне обурюватися Сергій.
— Ні, це ти не починай! Все, питання вирішене. Я тепер від тебе не відстану. Так і знай!
— Дозвольте мені поїсти? — вклинилася нахабна тітка в розмову Юлі.
Вона в цей час підійшла до дівчини і нависла над нею, тримаючи на вазі величезний баул, ймовірно, з їжею.
— Будь ласка.
Юля встала і вийшла з купе. Вона планувала зараз зателефонувати мамі, сказати про те, що у неї все добре, і вона нарешті їде до своєї мрії.
А ще набрати сусідку Галину Михайлівну і дати докладні вказівки про те, скільки разів потрібно прийти до Юлиного вихованця. Рікі дуже любив спілкування і самотність переносив погано.
Щоб дати істеричній попутниці спокійно повечеряти, Юля заодно вирішила сходити вмитися і почистити зуби.
Планувала через годину лягати спати. Потрібно виспатися, щоб завтра бути у всеозброєнні.
Повернулася вона в купе вже хвилин через сорок, давши можливість “смугастій” тітці повечеряти не поспішаючи.
Але коли увійшла, то остовпіла. Жінка по-господарськи влаштовувалася на її полиці, ймовірно, вже збираючись лягати спати.
— Я не зрозуміла гумору! — голосно вимовила Юля. — Ви що собі дозволяєте? Збожеволіли, чи що? Ну, поїсти, це зрозуміло. Хто б сперечався. Я дала вам таку можливість. А ось нахабніти не треба! Швидко йдіть нагору. На свою полицю!
— Ось, будь ласка! — з обуренням показуючи рукою на Юлю і дивлячись в цей час на сусідку-товстуху, видала скандалістка. — А я вам що казала. Вона ж непробивна. Знову проганяє мене.
— Послухайте, дівчино, — почала пишнотіла сусідка, — невже вам так важко піти назустріч людині? Ну подумайте, ви ж така худенька, та вам забратися туди — пара дрібниць, а у жінки ноги хворі. Вона сама мені зараз розповіла. Проявіть співчуття, дозвольте їй залишитися на вашій полиці.
— Я вас вже один раз попередила, щоб ви не втручалися в чужі розмови, — грізно дивлячись на захисницю, відповіла Юля. — Ось і зараз помовчіть. А ви, якщо зараз же не звільните мою полицю, то отримаєте серйозні проблеми. Я не збиралася йти до провідниці, але, ймовірно, зараз це зроблю з великим задоволенням.
Тітка вперто не хотіла вставати з полиці, шукаючи підтримки у своєї захисниці, але та вже замовкла і занурилася в газету, невдоволено стиснувши губи.
— Невихована і груба! — верещала смугаста.
— Справа не тільки в моєму неправильному, як ви висловилися, вихованні. Або грубості. Залишимо ці сентименти. Справа в іншому. Я заплатила за свій квиток більше, ніж ви.
Юля дістала роздрукований у терміналі вокзалу квиток і показала його злій жінці.
— Ось, бачите? Це та ціна, яку я заплатила за свій проїзний документ. І я не збираюся вам просто так поступатися своїм місцем. Хочете зайняти моє місце, доплатіть!
Так, і в подвійному розмірі, будь ласка. А що ви так дивитеся? Це тому що ви вже добряче мені попсували нерви. А ще — через вас мені доведеться змінювати свої плани, тому що я запланувала їхати саме на нижній полиці.
Тітка ображено мовчала. Навіть намагалася відвернутися від неприємної співрозмовниці.
— Ну? Чого мовчимо? — Юлія була налаштована рішуче.
Не кажучи ні слова і злобно блискаючи очима, винуватиця скандалу раптом різко підвелася з нижньої полиці і так само на подив жваво і бадьоро піднялася на свою, верхню.
Ймовірно, прудкості їй додавала та злість, що кипіла в Юлії як вулкан.
Номер не пройшов.
До самої ночі в купе більше ніхто не промовив ні слова.
«Ось і добре. Хоч висплюся. А то розвели б зараз балаканину до півночі. Лежи, слухай їхні марення», — засинаючи, думала Юлія, яку попереду чекало нове цікаве життя в Києві. Поруч з колишнім, а можливо, і потенційним майбутнім коханим.
