Ніна з самого раннього дитинства знала, що вона прийомна дитина.
Батьки почали м’яко й обережно пояснювати їй це приблизно з трирічного віку, щоб ця думка не стала для неї шоком.
— Мамо, а звідки я у вас з’явилася? — одного разу запитала Ніна.
Як і всі діти її віку, вона цікавилась цим питанням.
— Ми знайшли тебе в особливому будинку, де живуть різні дітки. Ти була там найкрасивішою дівчинкою.
Ми з татом побачили тебе і відразу зрозуміли — ти наша донечка, — з теплотою відповіла мама.
— Тобто ви мене там купили?
— Ох, якби все було так просто, люба! Дітей не можна купити, їх можна тільки усиновити.
Ми довго збирали документи, проходили різні перевірки. Нам довелося докласти чимало зусиль, щоб ти стала нашою донею.
Пізніше, вже в молодших класах, Ніна розповіла про це своїм подругам.
— Значить, ти не рідна дитина, — сказали дівчатка.
— Як це не рідна? Я ж татова і мамина!
— Ти прийомна, чужа!
Ці слова неприємно зачепило маленьку Ніну. Повернувшись додому, вона відразу ж поставила мамі запитання.
— Правда, що я не рідна тобі?
— Ти для мене найулюбленіша і найрідніша, — лагідно відповіла Дарина. — Просто я не змогла тебе народити сама.
Я чекала, коли тебе народить інша жінка, а потім прийняла тебе всією душею. Тому й кажуть «прийомна дитина».
— То я чужа?
— Звичайно ж ні! Навіть не думай так говорити. Те, що я тебе не народила, не робить нас чужими один одному людьми. Подивися, як ти схожа на тата!
І справді, Ніна дивовижно нагадувала свого прийомного батька. У її рисах вгадувалося й щось від матері. Знайомі часто дивувалися:
— Оце так! Буває, що рідні діти так не схожі на батьків, як Ніна на вас обох!
Батько лише посміхався і жартував, що його «гени передалися повітрям». А Дарина трохи ніяковіла.
Їй не подобалося, коли акцентували увагу на тому, що дочка прийомна.
Вона боялася, що це зачепить дівчинку. Але до певного часу Ніна майже не замислювалася над цим.
Все змінилося в підлітковому віці. Після святкування п’ятнадцятиріччя Ніна несподівано запитала:
— Мамо, а хто мої справжні батьки?
Питання застало Дарину зненацька.
— Навіщо тобі це знати, Ніно? — з легкою образою відповіла вона.
— Мамо, не думай нічого поганого. Просто мені хочеться знати. Хто вони? Чому мене залишили? Ти не знаєш?
— Ні, — важко зітхнула Дарина. — Єдине, що нам казали, що їх уже немає серед живих.
Ніна засмучено замовкла. Більше вона цю тему не порушувала, але всередині питання так і залишилося невирішиним.
Минули роки. Ніна виросла, закінчила школу і вийшла заміж з кохання. Її обранцем став Володимир — добрий і надійний чоловік.
Він працював водієм, любив свою роботу і понад усе цінував їхню сім’ю. Він робив усе, щоб дружина була щаслива.
Їхні стосунки були теплими й гармонійними, але був один великий біль: у них не виходило завести дитину.
Місяці змінювалися роками, а довгоочікуваного стану так і не наставало. Обоє дуже мріяли стати батьками. І батьки Ніни теж з нетерпінням чекали на онуків.
Через три роки безрезультатних спроб Ніна звернулася до клініки. Обстеження показало, що з її здоров’ям усе гаразд.
Тоді запропонували перевірити Володимира. Він погодився без будь-яких вагань.
— На жаль, ви не зможете стати батьком природним шляхом, — повідомили йому після обстежень. — Можливі лише медичні процедури. Потрібне тривале і недешеве лікування.
— Ну, якщо потрібне лікування, значить буде лікування. А це хоч допоможе?
— Будемо сподіватися… — ухильно відповіла лікарка.
Володя зрозумів, що шанси на успіх невеликі. Але потрібно зробити все можливе.
Ніна з тривогою дивилася на чоловіка, чекаючи, що він почне звинувачувати себе.
Але він лише спокійно сказав:
— Усе буде добре. Ми з усім цим впораємося.
Вони почали лікування. Кілька місяців процедур, ліків та крапельниць. Спеціальні дієти та заборони на купу продуктів. Але результати не радували.
На одному з останніх прийомів лікар сказав:
— Імовірність стати батьком є, але дуже мала. Вам залишається сподіватися на диво.
— Я й сподіватимуся, — твердо відповів Володимир.
Але пізніше, вдома, він з важкістю зітхнув:
— Краще б ми ці гроші на ремонт витратили…
— Навіщо нам ремонт, якщо будинок порожній… — тихо сказала Ніна й одразу замовкла.
— Може, розглянемо варіант штучного донорського запліднення? — обережно запропонував він.
— Я думала про це… Але не можу змиритися з думкою, що дитина буде від чужої людини. Ні… це не для мене. Давай краще…
Вона завагалася, замислилась на мить і сказала:
— Давай візьмемо дитину, — нарешті вимовила Ніна свою ідею.
— Я буду радий будь-якій дитині — рідній чи прийомній, — одразу відповів Володимир.
Ніна пожвавішала, схопила планшет:
— Дивись! Я знайшла базу даних дитячого будинку. Там є одна дівчинка… Марійка. Мені здається, вона чимось схожа на мене.
Володя подивився на фотографію малечі й кивнув:
— Дізнайся, що потрібно робити, і ми почнемо.
Ніна з ентузіазмом взялася за оформлення документів. Коли вона розповіла про це матері, та підтримала її:
— Якщо потрібна допомога — я поруч. І пам’ятай, доню, що чужих дітей не буває.
Через кілька місяців Марійка стала частиною їхньої родини.
По дорозі за дівчинкою Ніна сказала чоловікові:
— Давай дізнаємося про її рідних. Мені самій завжди бракувало цієї інформації…
— Добре, спробуємо дізнатися все, що можливо, на майбутнє.
Вони з’ясували: мама дівчинки пішла на той світ незабаром після пологів, а про батька нічого не було відомо.
Згадувалася лише далека родичка — двоюрідна тітка. Ніна знайшла її й домовилася про зустріч.
Жінка розповіла новим батькам непросту історію родини.
— Ганна була хорошою дівчинкою, але доля у неї склалася важко… Її мати теж у молодості залишилася сама, дітей віддала в дитбудинок…
Старшу дівчинку удочерили, а молодшу — Ганну — я відвідувала, коли могла. Але забрати її в свою родину у мене не було можливості — у мене самої троє дітей… А потім Ганна повторила долю матері…
Вислухавши її, Ніна раптом насторожилася:
— Ви кажете, старшу дівчинку удочерили? А ви не пам’ятаєте, коли приблизно це було?
— А навіщо вам це?
— Справа в тому, що я сама прийомна…
Жінка уважно подивилася на неї й посміхнулася:
— Ви припускаєте, що Марійка може бути вашою племінницею? Тоді вам варто зробити тест. Він усе точно покаже.
Коли Ніна розкривала конверт з результатами, у неї тремтіли руки. Володимир стояв поруч, тримаючи Марійку.
— Висока ймовірність спорідненості… — прошепотіла Ніна. Потім підняла очі, повні сліз: — Вова… я знайшла її. Марійка — моя племінниця, моя рідна кров!
— Кохана… який же я радий…
— Все не дарма… Це було потрібно і їй, і мені. Доля буває жорстокою… але іноді вона неймовірно щедра…
Через три роки сталося ще одне диво — Ніна дізналась, що носить під серцем дитину.
У Марійки з’явився братик, якого назвали Олегом — на честь прийомного дідуся.
Сім’я стала ще міцнішою і щасливішою.
А ця історія нагадує про те, що спорідненість — це не тільки кров. Це любов, вибір і серце.
