Ніна сиділа в кріслі й укотре перечитувала улюблену книгу. Останніми роками вона дедалі частіше занурювалася в цей вигаданий світ.
Там кохання головних героїв могло подолати будь-які труднощі, що траплялися на їхньому шляху.
Ніна заздрила таким сильним почуттям, яким уже не було місця в її шлюбі…
З Віталієм вони одружилися майже двадцять років тому, і за ці роки вже не залишилося й сліду від початкового трепету та ніжної любові.
Однак це усвідомлення прийшло до Ніни лише пару років тому, а до цього моменту її цілком влаштовували стосунки з чоловіком.
Жінці подобалося їхнє спокійне й розмірене життя, позбавлене бурхливих емоцій, але зате таке, що не віщувало жодних потрясінь, у тому числі й хороших.
Вона б і далі вважала свій шлюб щасливим, якби кілька років тому Віталій різко не змінив своє ставлення до неї.
Ніна почала помічати, що чоловік почав дратуватися через будь-які дрібниці і виливати весь негатив на неї.
Та й вона сама могла відігратися на чоловікові після важкого робочого дня.
— Ніно, а ми ще довго будемо харчуватися цими котлетами? — Віталій відкинув виделку вбік, сильно здивувавши цим дружину.
— А що тебе не влаштовує, ти ж завжди їх любив? — Ніна здивовано дивилася на нього.
— Завдяки тобі я їх уже терпіти не можу, включи фантазію.
Віталій встав із-за столу й переклав котлети назад у сковорідку.
— Значить, ходи голодний — Ніна вихопила в нього тарілку й викинула у відро для сміття картоплю, що там залишилася.
— Я планував її з’їсти! — невдоволено вигукнув Віталій.
— Що ж, плани доведеться змінити.
Ніна знову сіла за стіл і взялася за свою порцію.
— Дякую за вечерю, — кинув дружині Віталій і пішов. Через п’ять хвилин Ніна почула, як закрилися вхідні двері.
Такі сварки траплялися в родині Кузнєцових мало не щодня, подружжя явно сильно втомилося одне від одного, і ніхто з них не знав, що з цим робити.
— Може, хоча б сьогодні ти повісиш цю злощасну полицю? — роздратовано запитала Ніна, спіткнувшись об частину меблевої стінки, що стояла на підлозі.
— Вона й тут непогано виглядає, — навіть не повернувшись у бік дружини, відповів Віталій. — Дай гру додивитися!
— Досить жартувати, займися справою! — Ніна штовхнула полицю ногою. — Ай! — з її очей бризнули сльози.
— Молодець, показала характер, — посміхнувся Віталій, дивлячись на страждання дружини.
— Це все через тебе, — Ніна потирала забите місце.
— Ну вже ні, свою дурість на мене не звалюй, — і Віталій знову повернувся до перегляду футбольного матчу.
Жінка пішла в іншу кімнату і знову розплакалася, але цього разу не від фізичного болю, а від душевного.
«Як же ми до цього докотилися?» — журилася вона.
Раніше, варто було їй хоч трохи засмутитися, Віталій одразу намагався з’ясувати, що з коханою не так, намагаючись їй допомогти будь-якими способами, а тепер…
Тепер він спокійно реагував на сльози дружини, не надаючи їм особливого значення.
— Ти якась засмучена, — сказала уважна Світлана — найкраща подруга Ніни, коли вони зустрілися за чашкою кави.
— Мені здається, мій шлюб тріщить по швах, — відповіла Ніна.
Їй дуже хотілося з кимось поділитися своїми переживаннями.
— Віталік постійно на мене зривається через будь-яку дрібницю, та й я роблю те саме. Намагаюся себе зупиняти, але не можу, емоції рвуться назовню.
— Мабуть, так і є. Ви вже стільки років разом, ви ще довго протрималися. Те, що ти описуєш, досить типова ситуація.
Просто ви занадто занурилися у свою рутину, вам треба змінити обстановку, присвятити час одне одному, а не побутовим справам.
— Думаєш, це допоможе? — з сумнівом запитала Ніна.
— Гарантії тобі ніхто не дасть, але спробувати варто.
— Може, ти й права, — Ніна замислилася. — У нас якраз скоро буде двадцять років з дня весілля, треба подивитися путівки куди-небудь до моря.
— Звичайно, тим більше, що ви на морі й познайомилися, такий подарунок до річниці буде дуже символічним. — схвально сказала Світлана.
— Точно, ти геній! — Ніна так сильно вдарила по столу, що одна з чашок ледь не впала на підлогу.
— Обережніше. — Світлана посунула чашки ближче до центру. — Ось скільки в тебе емоцій, просто скеруй їх у потрібне русло, — сказала вона з легким смішком.
— Вибач, просто ти підказала мені чудову ідею.
Ніна почала витирати серветкою краплі кави, що вилетіли з чашки.
— Я пошукаю путівки саме в те містечко, де ми й познайомилися. Згадаємо минуле, зануримося в приємні спогади, може, й почуття зможемо реанімувати.
— Ось такий настрій мені подобається, таку Ніну точно чекає успіх. — Світлана зробила ковток зі своєї чашки.
— Сьогодні ж займуся цим питанням! — Ніна сяяла від щастя, вона щиро вірила, що поїздка до моря зможе врятувати її шлюб.
Натхненна ідеєю романтичного відпочинку з Віталієм, Ніна поспішила додому, щоб подивитися, чи є можливість поїхати туди, де вони з Віталієм колись знайшли одне одного.
На її радість, потрібний варіант знайшовся майже відразу, і Ніна, не замислюючись, внесла необхідну суму та роздрукувала путівки, щоб вкласти їх у подарунковий конверт.
Жінка не могла дочекатися моменту, коли зможе розповісти чоловікові про майбутню поїздку.
Їй знадобилося чимало зусиль, щоб не проговоритися завчасно.
Вона вирішила повідомити Віталія про свій подарунок за три тижні до початку відпочинку, щоб він встиг домовитися про відпустку і зміг як слід зібратися.
Нарешті настав довгоочікуваний день. Ніна була в передчутті.
Вона навіть не звернула уваги на бурчання чоловіка на тему недосоленого супу, всі її думки займав лише підготовлений нею подарунок.
— Дивно ти поводишся останнім часом. — Віталій підозріло дивився на дружину.
— Чому? — з легкою посмішкою запитала Ніна.
— Я не знаю, це ти мені скажи.
— Ну, просто я підготувала для тебе подарунок, і мені не терпиться тобі його вручити.
Ніна пішла до вітальні й незабаром повернулася, стискаючи в руках заповітний конверт.
— Подарунок? — здивувався Віталій. — Це на честь чого?
— На честь нашої річниці. Просто такий подарунок треба дарувати заздалегідь. — пояснила Ніна. — Я подумала, що нам з тобою не завадить змінити обстановку і перезавантажити наші стосунки.
І тому, — вона простягнула путівки чоловікові. — Я забронювала нам готель у тому самому місці, де все почалося.
— Емм… — Віталій взяв конверт і заглянув у нього. — Це дуже несподівано. — він відсунув від себе подарунок.
— Ти не радий? — посмішка зникла з обличчя Ніни.
— Мені здається, нам треба поговорити, сідай. — Віталій вказав на стілець.
— Ти мене лякаєш, — Ніна сіла навпроти чоловіка, її обличчя виражало крайню стурбованість.
— Треба було давно тобі сказати, але я не знав як… — Віталій замовк.
— Та говори вже! — Ніні була нестерпна така невідомість.
— Річницю святкувати з тобою не буду. У мене є інша…
— Інша? — тихо перепитала Ніна, всередині неї щось обірвалося.
— Так, вибач мене, треба було раніше у всьому зізнатися, але я не міг. Ти ж і сама бачиш, як у нас все погано останнім часом, невже й ти не думала про розставання?
— Ні, я думала про те, як це виправити.
Ніна ошелешено дивилася на чоловіка. Вона не плакала, не кричала, вона лише відчувала, як у душі розростається порожнеча.
— Вибач, я винен. — Віталій не дивився дружині в очі.
— І давно ти з іншою жінкою?
— Приблизно півтора року. — тихо відповів Віталій.
— Зрозуміло, — Ніна згадала, що саме тоді у них почалися часті сварки. — А де ви познайомилися?
— Ми разом працюємо.
— А у неї є чоловік?
Ніна й сама не знала, навіщо задає всі ці питання, адже вони не мали ніякого значення.
Але слова вилітали самі собою, і вона продовжувала цікавитися жінкою, яка відбила у неї чоловіка.
— Ніно, ти впевнена, що хочеш все це знати? — Віталій не бачив сенсу в такому допиті, але відповідав на все, вважаючи, що не має права більше нічого приховувати.
— Так, ти правий, не хочу, — Ніна взяла конверт з путівками, але одразу ж поклала його назад. — Напевно, тобі краще піти. — вона підняла на чоловіка порожній погляд.
— Так, звичайно. — Віталій підвівся з місця. — Я заберу все найнеобхідніше, а за рештою речей повернуся пізніше.
— Так, добре, — кивнула Ніна, вона вже майже не чула, що говорить чоловік, у вухах дзвеніло.
— Вибач, — знову повторив Віталій і, покрутившись на місці, пішов збирати речі.
У найближчі кілька днів Ніні здавалося, що життя втратило всі барви, і все навколо не має для неї жодного сенсу.
Вона механічно виконувала звичні дії, не усвідомлюючи, що робить.
Колеги на роботі бачили, що з нею відбувається щось погане, але ніхто не міг домогтися від неї пояснень.
Єдиною людиною, з якою Ніна могла розмовляти в цей період, була Світлана.
— Ніно, ну так не можна, життя на цьому не закінчується, — намагалася вона переконати подругу. — Я розумію, що двадцять років життя неможливо забути за пару днів, але постарайся взяти себе в руки і згадати, що в житті ще багато хорошого.
— А навіщо мені це хороше? — сумно запитала Ніна. — Я тепер одна, я нікому не потрібна, заради чого мені жити?
— Та що ти таке говориш?! — вигукнула Свєта. — Багатьом ти потрібна. У тебе є батьки, друзі, а на невірному чоловікові світ клином не зійшовся.
— Тобі легко говорити, у тебе в родині все добре. — Ніна не була готова погодитися з подругою.
— І в тебе ще все буде, ти ще молода, люди й на пенсії своє кохання знаходять.
— Мені це не потрібно, — Ніні здавалося, що вона більше ніколи не зможе довіряти чоловікам.
— Все, досить цієї туги, прийди до тями! — твердо сказала Свєта.
— Постараюся, — сказала Ніна скоріше для того, щоб подруга від неї відстала.
З кожним днем туга за чоловіком ніби ставала тільки сильнішою, Ніна вже не знала, куди від неї подітися.
Одного вечора вона поверталася з роботи, занурена в роздуми про те, що сталося, вона навіть не помітила машину, яка виїхала з-за рогу і ледь її не задавила.
— Ну що ж ви йдете по проїжджій частині?! — з водійського сидіння виліз низький, повнуватий чоловік. — Ви в порядку?
Він був більше наляканий, ніж злий.
— Так, — ледве вичавила з себе Ніна, закам’яніла від страху.
За ту частку секунди, що вона бачила автомобіль, який мчав на неї, вона згадала все своє життя і вже встигла з ним попрощатися.
— Ось же тротуар, а ви чомусь по шосе йдете, — чоловік взяв Ніну під лікоть і допоміг їй піднятися на бордюр. — Ви точно в порядку, може, швидку викликати?
— Ні, дякую. — Ніна похитала головою.
Чоловік ще щось сказав, але Ніна вже його не слухала, вона швидко пішла в бік будинку, не озираючись назад.
Після такого сильного переляку Ніна раптом зрозуміла, як вона насправді цінує життя.
Згадавши, скільки всього хорошого вона пережила, жінка вирішила, що більше не витрачатиме жодного дня на тугу за чоловіком, який так підло з нею вчинив.
Вдома вона дістала свою валізу і почала складати в неї речі, які могли б стати в нагоді їй на відпочинку.
Так, туди вона вирішила поїхати в той самий момент, коли зрозуміла, що її життю вже нічого не загрожує.
— Ти де була, я весь день не могла до тебе додзвонитися? — схвильовано запитала Світлана, коли Ніна, нарешті, взяла трубку.
— Я була в літаку, сама розумієш, телефон там не ловить — пояснила Ніна.
— У літаку? — такої відповіді Світлана точно не очікувала.
— Так, я вирішила, не можна ж даремно витрачати путівку, я за неї чимало грошей віддала.
— Ось ти молодець! — радісно вигукнула Світлана. — Відпочивай і ні про що не думай.
— Так я й планувала, — сказала Ніна, і Світлана почула в голосі подруги щиру радість, яка остаточно її заспокоїла.
Ніна цілими днями гуляла містечком, де вони колись ходили з Віталієм, тримаючись за руки і будуючи плани на майбутнє.
Все навколо змінилося до невпізнання, старих будинків майже не залишилося, а вздовж узбережжя простяглася довга вулиця з купою маленьких кав’ярень і магазинчиків.
Ніна дихала морським повітрям і відчувала, як кожен новий вдих зцілює її душевні рани.
Море, сонце, білий пляжний пісок, все це допомагало їй знову знайти себе і повернутися до витоків.
Їй зовсім не було нудно на самоті, вона легко знаходила для себе розваги, занурюючись у них з головою.
У середині відпустки Ніна вирушила на прогулянку в гори, яка стала для неї доленосною.
Йдучи вузькою стежкою, Ніна спіткнулася й сильно підвернула ногу. Якось вона дошкутильгала до готелю й попрямувала до медичного кабінету.
— І ви всю дорогу назад йшли з такою ногою? — здивувався лікар, коли Ніна розповіла йому свою історію.
— Так, адже у мене не було інших варіантів.
— Ну ви й диво. — лікар накладав їй на ногу щільну пов’язку.
— Якщо ще раз зберетеся на таку прогулянку, кличте мене з собою, одну вас залишати ніяк не можна.
— Дякую! — Ніна підняла погляд і подивилася на яскраво-блакитні очі добродушного лікаря. — Це медична рекомендація чи…?
— Це вже як вам буде зручніше. — З посмішкою відповів він.
Ніна побачила в його очах щось незрозуміле, щось, що обіцяло їй тепло і спокій.
Вона була готова просидіти так цілу вічність, аби тільки це відчуття майбутнього щастя нікуди не зникало.
