— Ну і чого шкіришся? Думаєш, це смішно, так? — Наталя з гуркотом поставила чашку на стіл. Кава розлилася на скатертину, утворивши коричневу пляму.
Андрій хмикнув і відклав телефон. П’ятнадцять років у шлюбі, а вона досі вибухає, наче петарда. Раніше це здавалося милим.
— Наталю, ну давай спокійно обговоримо. Мама запропонувала допомогти з початковим внеском. Що в цьому такого?
— Що такого? ЩО ТАКОГО?! — вона змахнула руками, ледь не збивши вазу. — Ми п’ятнадцять років, як прокляті, збирали, по всіх кутках економили!
Я в нормальну відпустку скільки не їздила? Сім років! А тепер ціни злетіли, і ми маємо ще й частку твоїй мамі віддати?
Андрій потер перенісся. У скроні почав пульсувати біль. Типова субота в їхній родині — замість походу в кіно чергова серія серіалу «Як дістати чоловіка».
— Слухай, вона всього двадцять відсотків просить. Рівно стільки, скільки дає.
— Двадцять відсотків! — Наталя істерично розсміялася. — Двадцять відсотків нашої мрії! Нашого майбутнього! І цей договір… Вона вимагає розписку! Ніби ми чужі люди!
— Ой, та годі тобі, — відмахнувся Андрій. — Мама просто перестраховується. Їй сімдесят два, і…
— І вона тебе з дитинства контролює! — Наталя звузила очі. — А тепер і нашу сім’ю в кулаці триматиме.
«А ви цю стіночку не рухайте, це ж мої двадцять відсотків туди заходять!», «А шпалери мамі не подобаються, давайте інші»…
Андрій зітхнув. Це була стара розмова. Двадцять відсотків їхнього життя, витрачені на з’ясування стосунків.
— Мамо, а чому ви кричите? — У дверях кухні стояв сонний Кирило, їхній одинадцятирічний син.
Наталя миттєво змінила тон.
— Нічого, зайчику. Просто обговорюємо дорослі питання.
— Знову про квартиру, так? — Кирило почухав потилицю. — А чому не можна у баби Люди грошей взяти?
Адже вона завжди каже, що всі свої заощадження нам залишить.
Андрій пирхнув від несподіванки. Наталя кинула на чоловіка нищівний погляд.
— Іди вмивайся, сонечко, — промурмотіла вона, — сніданок скоро буде готовий.
Кирило знизав плечима й поплентався до ванної.
— З вуст немовляти… — почав Андрій.
— Замовкни! — шикнула Наталя, але вже не так злобно. — Не можна у моєї мами брати. У неї тільки пенсія.
— А в моєї, значить, швейцарський банк? — Андрій зареготав. — Вона все життя працювала медсестрою і відклала гроші на старість. А тепер хоче нам допомогти. І що в цьому такого страшного?
Наталя плюхнулася на стілець і обхопила голову руками.
— Ми п’ятнадцять років збирали, Андрію. П’ятнадцять! І все як у трубу… Ці кляті ціни ростуть швидше, ніж ми встигаємо відкладати.
Андрій підійшов до дружини й ніяково погладив її по плечу.
— Слухай, може, вже досить? Або беремо у мами і купуємо нарешті свій куточок, або ще десять років по орендованих квартирах мотаємося. У Кирила скоро перехідний вік, йому своя кімната потрібна.
Наталя схлипнула.
— Я просто не хочу бути зобов’язаною твоїй мамі. Вона й так вічно шпильки встромляє.
— Та які шпильки? Ти сама собі все вигадуєш.
— Ой, та невже? — Наталя підхопилася. — А хто сказав минулого Нового року:
«Кирилко у нас в Андрія пішов — розумненький, а ось деякі риси характеру від матусі, на жаль…»
Андрій закотив очі.
— Вона просто невдало пожартувала. Випила зайвого…
— А пам’ятаєш, як вона сказала, що я третій сорт порівняно з твоєю колишньою? — Наталя тицьнула пальцем йому в груди.
Андрій відступив, зачепивши ліктем чашку. Та впала на підлогу й розлетілася осколками.
— От дідько, ну ти… — він нахилився, щоб зібрати, але порізав палець. — А-а-а, чорт!
— Дай сюди! — Наталя схопила його за руку й потягла до раковини. — Горе ти моє.
Вона мовчки промила ранку, дістала пластир із шухляди й заклеїла поріз. Її дотики були звично ніжними.
— Я просто не хочу, щоб у неї був важіль тиску на нас, — тихо сказала дружина. — Я вже змирилася, що в очах твоєї мами я завжди буду недостатньо гарною. Але якщо вона стане співвласницею нашого житла…
Андрій обійняв дружину.
— Наталю, якби моя мама хотіла нас контролювати, вона б просто подарувала гроші без жодних умов.
А розписка — це її підстраховка. Вона просто боїться, що після її відходу ми продамо квартиру, а її частка зникне невідомо куди.
Наталя легенько штовхнула його в плече.
— А точно не тому, що я їй заважаю? Може, вона сподівається, що ми розлучимося, і тоді вона відсудить ці двадцять відсотків?
— Боже, яка у тебе багата фантазія, — посміхнувся Андрій. — Прямо як у серіалі «Багаті теж плачуть».
Наталя легенько стукнула його по грудях.
— Знаєш, ось у цьому вся ти, — він взяв її за плечі. — Завжди чекаєш підступу. Ну скажи чесно: ми можемо накопичити на перший внесок самі? Без допомоги мами?
Дружина дивилася в підлогу.
— Ні, — майже пошепки. — Не в найближчі пару років.
— А ціни на житло тим часом будуть тільки зростати.
— Я знаю, — вона зітхнула. — Але мене трясе від думки, що твоя мама отримає частку в нашій квартирі.
Андрій відвернувся і почав збирати осколки чашки.
— Ну, тоді давай як раніше. Живемо у чужих людей, платимо їм гроші, а вони можуть у будь-який момент нас вигнати. Ніякої стабільності. Зате твоя гордість не постраждає.
— Це нечесно, Андрію.
— А на мою думку, дуже навіть чесно, — він випростався, тримаючи уламки на долоні. — Або беремо гроші в мами й нарешті купуємо свою квартиру, з однією маленькою умовою.
Або й далі платимо чужим дядькам, і всі наші заощадження йдуть у нікуди. Обирай.
У коридорі почулися кроки. На кухню зайшов Кирило, на ходу витираючи мокре обличчя рукавом.
— А давайте я бабусі зателефоную? — запропонував він. — Запитаю, навіщо їй потрібні ці відсотки?
Андрій і Наталя переглянулися.
— Вона твоя бабуся, а не начальник банку, — буркнула Наталя.
— Тоді я не розумію, чого ви сваритеся, — Кирило заліз на стілець. — Бабуся завжди каже, що ми для неї все. І гроші для нас збирає. Чого ви боїтеся?
Жінка стиснула губи.
— Розум, честь і совість нашого покоління, — Андрій погладив сина по голові. — Може, й справді подзвонити мамі? Пояснити ситуацію.
— І що ми їй скажемо? — Наталя пирхнула. — «Здрастуйте, Антоніно Петрівно, а чому ви замість того, щоб просто дати нам гроші, вимагаєте частку в квартирі?»
Кирило нерозуміюче кліпав очима.
— Ну і що тут такого? — знизав плечима Андрій. — Запитаємо прямо.
Він дістав телефон і набрав номер. Наталя сплеснула руками.
— Та ти з глузду з’їхав! Зараз сьома ранку суботи!
Але було пізно. У слухавці пролунали гудки, а потім бадьорий голос:
— Андрію! Що сталося?
— Привіт, мамо. Слухай, тут виникло питання… — він запнувся, дивлячись на дружину. Та округлила очі й відчайдушно похитала головою. — Щодо цих двадцяти відсотків…
— А що таке? — голос Антоніни Петрівни став напруженим.
— Мамо, а чому тобі потрібна саме частка в квартирі? — випалив Андрій. — Може, ми якось інакше домовимося?
Настала пауза. Наталя закрила обличчя руками.
— Синку, — нарешті промовила Антоніна Петрівна, — а ти як думаєш?
— Не знаю, мамо. Може, ти нам не довіряєш?
— Боже, Андрію! — мати розсміялася. — Я просто хочу, щоб коли я… ну, коли мене не стане, у вас не виникло проблем. Усі ці спадщини, суди… А так — чиста частка, все офіційно.
— Тобто, ти хочеш, щоб після твоєї… — Андрій запнувся, — …ну, загалом, щоб спадщина була вже оформлена?
— Саме так! І потім, мені так спокійніше. Це ж все-таки мої заощадження.
Андрій поглянув на Наталю. Та наблизилася і прислухалася до розмови.
— А чому саме двадцять відсотків? Це якось багато, мамо.
— Ну ти знаєш! — обурилася Антоніна Петрівна. — Я даю вам рівно двадцять відсотків від вартості квартири!
Порахуй сам: квартира коштує п’ять мільйонів, я даю один. Все чесно!
— Так, але…
— Андрію, я, звичайно, мати, але не безкоштовний банк, — відрізала вона. — Хочете без мене — вирішуйте самі. Але, наскільки я розумію, у вас на початковий внесок не вистачає.
Наталя вихопила телефон.
— Антоніна Петрівна, добрий день! Це Наталя.
— Здрастуй, невісточка, — тон свекрухи помітно охолонув.
— Скажіть, а ви… — Наталя ковтнула слину, — ви збираєтеся якось використовувати цю частку? Ну, знаєте, вказувати нам, що і як робити в квартирі?
Антоніна Петрівна розсміялася.
— Дитинко, мені сімдесят два роки. Які вказівки? Я своє життя прожила. Просто хочу, щоб мої гроші не пропали.
Це моя єдина умова. Але ніяких документів без згоди обох не підпишу, не хвилюйся.
Наталя мовчала, обдумуючи почуте.
— Наталонько, — голос Антоніни Петрівни став м’якшим, — я розумію твої побоювання. Ти думаєш, що стара кляча хоче втручатися у ваше життя.
Але це не так. Я просто хочу, щоб у вас нарешті був власний дім. Кирилу потрібна власна кімната, а вам — стабільність.
Подумайте, дітки. А я в неділю спечу пиріг і приїду. Онукові привезу гостинці.
Наталя натиснула «відбій» і простягнула телефон чоловікові.
— Не знала, чого твоя мама така… розважлива.
— А ти вважаєш, вона повинна просто так віддати всі заощадження? — Андрій схрестив руки на грудях.
— Ні, але… — дружина замовкла, підбираючи слова. — Знаєш, мені здається, у цьому є якийсь сенс. Принаймні, все чесно.
Кирило, який весь цей час сидів мовчки, раптом запитав:
— А якщо бабуся теж буде жити в цій квартирі з нами?
Наталя ледь не поперхнулася.
— Звідки ти це взяв?!
— Ну, якщо у неї буде двадцять відсотків…
Андрій розреготався.
— Ні, синку. Бабуся залишиться у своїй квартирі. Ці двадцять відсотків — просто цифра на папері.
— А-а-а, — простягнув Кирило і позіхнув. — То чого ви тоді сварилися? Через цифру на папері?
Наталя й Андрій переглянулися.
— Гаразд, — здалася дружина. — Беремо гроші у твоєї мами.
Але! — вона підняла палець. — Ніяких її візитів з перевіркою нашого ремонту. І взагалі, спочатку показуємо їй вже готовий результат.
— Домовилися, — Андрій простягнув долоню.
Наталя на секунду завагалася, а потім міцно потиснула руку чоловікові.
— Двадцять відсотків нашої мрії варті цього, — тихо сказала вона.
— Юху-у-у! — закричав Кирило. — Значить, у мене буде своя кімната? А можна я сам виберу шпалери?
— Можна, — посміхнулася Наталя. — Але в межах розумного!
— А можна на стелі зірки намалювати? А ліжко у вигляді космічного корабля? А стіл…
— Агов, космонавте, — перервав його Андрій. — Давай спочатку квартиру купимо, а потім уже будемо фантазувати?
Кирило надувся, але швидко знову просяяв.
— А коли ми переїдемо? Я Вані скажу, що в мене тепер своя кімната буде!
— Скоро, синку, — Андрій погладив йому волосся. — Дуже скоро.
Наталя спостерігала за ними, і на душі ставало легше. Можливо, ці двадцять відсотків не така вже й висока ціна за те, щоб їхня мрія нарешті здійснилася.
Зрештою, свекруха не так вже й часто приїжджає. А якщо й почне командувати — що ж, вони якось переживуть.
— Так, — вона плеснула в долоні, — а тепер сніданок! Хто хоче млинці?
— Я! — в один голос закричали чоловік і син.
І в цей момент Наталя зрозуміла: заради цих двох вона готова змиритися навіть з Антоніною Петрівною та її двадцятьма відсотками, в що б вони потім не вилилися.
