— Ну і де ти такий скарб відкопав, Дмитро? — свекруха примружилася, тримаючи чашку з кавою двома пальцями, ніби боялася, що порцеляна її вкусить.
— Сукня, я бачу, не з салону. А зачіску, напевно, подружка на кухні крутила?
Тетяна стояла в дверях, вчепившись в сумочку, як в рятувальний круг. Щоки палали. Хотілося зникнути.
Не піти — саме зникнути, щоб навіть спогадів не залишилося.
Дмитро сидів поруч, занурившись у телефон. Листав щось з таким виглядом, ніби в світі не існувало ні матері, ні дружини, ні цієї кухні з напруженою атмосферою.
— Мамо, ну чого ти, досить… — буркнув він, не піднімаючи очей.
— А що «досить»? — Людмила Іванівна акуратно поставила чашку.
— Я просто цікавлюся. Ми тепер, між іншим, одна сім’я. Треба ж розуміти, з ким син пов’язав своє життя.
Вона говорила спокійно, повільно. Так говорять лікарі, коли діагноз вже ясний і обговоренню не підлягає.
Тетяна стиснула зуби. Вона знала — це тільки розминка.
Вони жили в квартирі Діми. Звичайна однокімнатна на околиці: вузький коридор замість кухні, кут з ліжком замість спальні. Все нове, але якесь порожнє, без душі.
Тетяна працювала бухгалтером у невеликій фірмі, моталася на маршрутці через пів міста.
Дмитро — менеджер з продажу, вічно втомлений і вічно незадоволений усім підряд.
Живуть, як усі. Тільки ось спокою у Тані не було ні дня.
Людмила Іванівна дзвонила щодня. Іноді — двічі. А іноді просто приїжджала. Без дзвінка. «На чай».
І щоразу — одна і та ж вистава.
— Підлоги мила? А чому тоді липко? Засіб, значить, дешевий додала.
— Суп варила… Бульйон каламутний. Воду не змінила, я відразу бачу.
— Картоплю скільки тримала? Та ти її в пюре перетворила, господи.
Спочатку Таня терпіла. Потім намагалася відповідати м’яко. Дмитро — мовчав.
— Ну мамі нудно самій. Нехай хоч тут поговорить.
А Тані не було нудно. У неї всередині ніби щось тихо тріскалося. Повільно. Без шуму. Як лід навесні.
А потім прийшов лист…
Звичайний конверт. Сірий, без зворотної адреси. Таня спочатку вирішила — реклама або черговий платіж. Відкрила… і сіла.
Два мільйони гривень. Будинок. Кімната.
Вона сиділа на табуретці і перечитувала лист раз за разом, ніби він міг зникнути, якщо моргнути.
— Не може бути… — шепотіла вона. — Та ну… такого не буває…
Буває. Виявилося — буває.
Це була спадщина від тітки Марини. Жінка самотня, з характером, небагатослівна. Вони бачилися рідко, але, мабуть, ближче за Таню у неї нікого не виявилося.
Тетяна сховала лист у шухляду столу. Як таємну цінність. Вечорами діставала, гладила рядки пальцями.
— Два мільйони… — шепотіла вона. — Це ж… як нове життя.
Але варто було уявити обличчя Людмили Іванівни з її вічним «ну зрозуміло», як радість здувалася, наче проколота кулька.
Тиждень Таня мовчала. Навіть Дмитру не сказала. Боялася. Бо знала: як тільки дізнаються — почнеться.
І не помилилася.
За вечерею, зі звичайними пельменями з морозилки, вона все-таки видихнула:
— Мені лист прийшов…
— Який? — Діма відірвався від телефону.
— Від нотаріуса. Тітка Марина пішла з життя. Залишила мені спадщину.
Він завмер.
— Спадщину? А що там?
— Будинок… кімната… і гроші.
— Скільки?
— Два мільйони.
Тиша зависла така, що було чутно, як цокає годинник.
— Два мільйони?! — Діма підхопився, очі загорілися. — Таня, але ж це… ми можемо квартиру купити! Або машину! Та ми…
— Зачекай, — тихо сказала вона. — Це ж… моє.
— Ну так, твоє, — швидко кивнув він. — Але ми ж сім’я. Значить, вирішувати будемо разом.
Ось тоді в неї всередині щось неприємно і кольнуло.
Наступного дня Діма, звичайно, все розповів мамі. Ну а кому ще.
Увечері — дзвінок у двері.
На порозі Людмила Іванівна. У пальто, з поставою, ніби не невістку прийшла приймати, а звіт.
— Здрастуйте, молоді, — сказала вона, проходячи в квартиру.
— Чула, у нас тепер багата дівчинка.
Таня притиснулася до стіни.
— Так… спадщина.
— Два мільйони, будинок і кімната, — уточнила свекруха, немов сама все оформляла.
— Пощастило тобі, звичайно. Такі подарунки не щодня.
— Я вдячна…
— Ось і правильно. — Людмила Іванівна склала руки.
— Тільки ти повинна розуміти — це серйозні гроші. Молоді часто на радощах дурниць нароблять. Гроші, Танечка, люблять досвід.
— Я впораюся.
— Звичайно, впораєшся, — посміхнулася вона тією самою посмішкою.
— Але не одна. У нас з Миколою Степановичем досвіду вистачає. Ми допоможемо.
— Я поки не вирішила…
— А й не треба вирішувати, — відмахнулася свекруха.
— Я вже все продумала.
І ось тут Тані стало по-справжньому холодно…
— Кімната тобі ні до чого, — почала вона, дістаючи блокнот.
— Продамо. Гроші пустимо в ремонт нашої квартири.
Таня відкрила рот, але…
— Будинок оформимо на Діму. Нехай здає. Дохід буде.
— А два мільйони… ну, розділимо. По-родинному. Тобі — половину, Дімі — кількасот тисяч, решта нам. Ми ж сім’я.
Таня сиділа, не ворушачись. Навіть дихати було важко.
— Ви зараз серйозно?
— Абсолютно, — спокійно кивнула Людмила Іванівна.
— Ми просто не дамо тобі накоїти дурниць.
І тут у Тетяні щось перемкнулось. Не голосно. Без пафосу. Просто — раз, і все.
Як тріск у замерзлому склі: спочатку тонкий звук, а потім розумієш — як було вже не буде.
— Ні, — сказала вона спокійно, дивлячись прямо в очі Людмилі Іванівні.
— Я ні з ким ділитися не збираюся. Це моє.
Свекруха примружилася.
— Моє… — передражнила вона. — Яка стала самостійна. А нічого, що ти взагалі-то з хрущовки на околиці? Твої батьки все життя копійки рахували. І раптом — «моє»!
Таню обпекло, але вона стрималася. Навіть плечі розправила.
— Моє минуле тут ні до чого. Закон чітко говорить: спадщина — особиста.
— Закон… — пирхнула Людмила Іванівна. — А совість де?
— Совість у мене є, — тихо відповіла Тетяна. — Просто вона не продається і не ділиться за списком.
Свекруха зблідла, різко встала.
— Ти ще пошкодуєш, — сказала майже пошепки.
Двері грюкнули. За хвилину зі спальні вийшов Дмитро.
— Ну ти, звичайно, даремно так, — сказав він, почухавши потилицю. — Вона ж просто хотіла порадити з досвіду. Як краще…
Таня довго дивилася на нього. Втомлено. Без злості.
— Як краще — для кого, Діма? Для неї?
Він промовчав. Тоді Таня теж мовчки взяла сумку і почала складати речі.
— Ти що робиш? — розгубився він.
— Їду. Додому.
— Зараз?
— А чого чекати? Подихаю повітрям. Відпочину. Від вас усіх.
Він щось говорив — про «погорячкувала», про «треба було обговорити», але слова пролітали повз.
Ніч. Траса. Ліхтарі миготять, машин майже немає. Всередині дивна суміш — і страшно, і легко одночасно.
Будинок стояв осторонь від дороги. Старий, дерев’яний, потемнілий. Сад заріс. Хвіртка скрипнула — прямо як у старих фільмах.
Таня увійшла, клацнула вимикачем. Лампочка мигнула, але загорілася. Пахло пилом, деревом і часом.
Вона сіла на диван і заплакала. Не від жалю до себе. Від полегшення. Тому що вперше за довгий час — тиша. Ні дзвінків. Ні докорів. Ні чужих рішень.
Вранці її розбудив стукіт. Не гучний, але наполегливий. Такий, від якого ясно: просто так не підуть.
Серце забилося.
Таня виглянула у вікно. На ганку стояв Дмитро. Пом’ятий, ніби ніч провів як попало. У руках — пакет із супермаркету.
— Тань, відчини, — сказав він тихо.
— Тільки не кричи, добре?
— А я й не збиралася, — буркнула вона, відчиняючи двері. — Заходь вже.
Він увійшов, озирнувся.
— Ну і місце… — спробував посміхнутися. — Хоча… красиво. По-своєму.
— Не починай, — відрізала Таня. — Сідай. Чаю будеш?
Він кивнув. Сіли за стіл. Дмитро довго мішав чай, ніби збирався з духом.
— Мама розлютилася, — нарешті сказав він. — Ти ж її знаєш. Вона переживає. Думає, ти не впораєшся.
— Нехай думає, — спокійно відповіла Таня. — Я їй не підлегла.
— Вона каже, що ти все зіпсувала. Хотіла допомогти, а ти сприйняла це в багнети.
Таня поставила чашку.
— Діма, скажи чесно. Ти хоч раз сказав їй: «Мамо, досить»?
Він запнувся.
— Ну… не так жорстко.
— Ось саме, — кивнула Таня. — Тобі зручно, що за тебе все вирішують. А мені — набридло.
Він зітхнув.
— Я просто не звик… що ти така. Раніше ти була м’якшою.
— Раніше я мовчала, — перебила вона. — А тепер — ні.
Зависла тиша. Важка.
— Мама подала документи, — раптом сказав він.
— Які документи? — Таня напружилася.
— Вона хоче через суд визнати частину спадщини спільною. Ми ж у шлюбі…
Таня посміхнулася. Сміх вийшов сухим.
— Тобто твоя мама подає до суду на мене?
— Я не знав… — пробурмотів він.
— Звичайно, — кивнула Таня і підійшла до вікна. — Гаразд. Нехай подає. Я все оформлю за законом. І подивимося, хто тут помилився.
Дмитро підвівся, ніби хотів щось додати, але передумав. Постояв, потоптався.
— Я, може, залишуся на пару днів?
— Ні, — відповіла Таня спокійно, без злості. — Їдь. Мені треба побути наодинці.
Він кивнув, швидко, з полегшенням. Ніби чекав саме цього.
Тиждень тягнувся в’язко, як свіжий мед. Таня ходила по будинку, перебирала речі тітки Марини.
Листи в старих конвертах, фотографії з написами на звороті, акуратно складені хустки.
У шафі знайшлася навіть стара швейна машинка — важка, надійна, як сама господиня.
Все було просякнуте минулим життям. Не чужим — спокійним.
Будинок поступово змінювався. Фіранки вона випрала, стіни відмила, підлоги відшкребла до скрипу.
Поставила квіти. З кожним днем менше пилу — і більше повітря.
І ось одного ранку приїхав кур’єр. Повістка з суду. Людмила Іванівна не жартувала.
Таня зателефонувала юристу. Та говорила коротко, по суті:
— Не хвилюйтеся. Якщо все оформлено на вас, шансів у них немає. Але готуйтеся — будуть тиснути, кричати, виставляти вас поганою.
Тетяна зітхнула.
— Нехай. Я тепер інша.
Суд призначили через місяць.
Зал — сірий, похмурий, із запахом паперу і втоми. Людмила Іванівна з’явилася в повному параді, з папкою, з обличчям переможниці.
Микола Степанович поруч — мовчить, але очі бігають. Дмитро — десь посередині, як людина, яка не визначилася, за кого йому соромніше.
Тетяна сиділа навпроти. Без показного лиску. Проста блузка, пряма спина, спокійний погляд.
Суддя поставив кілька запитань. Юрист відповіла впевнено.
Людмила Іванівна почала говорити про «сімейні цінності», «спільні вкладення», «моральний обов’язок».
— Це до справи не відноситься, — перебив суддя. — Спадщина не вважається спільно нажитим майном.
Таня слухала мовчки. Навіть не дивилася в бік свекрухи.
Рішення оголосили швидко: все майно визнано особистою власністю Тетяни.
Людмила Іванівна підхопилася:
— Це несправедливо! Ми стільки для них зробили!
— Заспокойтеся, — втомлено сказав суддя. — Закон однаковий для всіх.
Таня встала, зібрала папери і вийшла. Без переможних жестів. Просто — закрила ці двері.
На вулиці був листопад. Повітря різке, небо низьке. Вона глибоко вдихнула. І раптом відчула — тепло. Всередині.
Дмитро наздогнав її біля машини.
— Таня, зачекай.
— Що, Діма?
— Я не хотів, щоб так вийшло. Мама просто…
— Я знаю, яка вона, — перебила Таня. — А ось ти досі не зрозумів, хто ти.
Він замовк.
— Значить, між нами все?
— Ні, — відповіла вона. — Просто тепер я живу по-іншому. Хочеш бути поруч — будь чоловіком. Не хочеш — не заважай.
Він опустив очі.
— Не впевнений, що зможу.
— Тоді відійди, — тихо сказала Таня і сіла в машину.
Минуло два місяці…
Будинок ожив. Косметичний ремонт, нова фарба на кухні, чайник, старе крісло біля вікна.
Вечорами — радіо, чай і в’язання. Життя сповільнилося і стало справжнім.
Іноді заходила сусідка — баба Зоя, років шістдесят, з яблуками і новинами.
— Кажуть, твоя свекруха всім скаржиться, — розповідала вона. — Мовляв, невістка невдячна, мільйони «відібрала».
— Нехай скаржиться, — посміхалася Таня. — Їй без цього нудно.
— А чоловік?
— Думає. Або робить вигляд.
— Головне — тепер ти сама собі господиня, — зітхала баба Зоя. — А чоловіки… якщо захочуть — прийдуть. Не захочуть — проживеш і без нього.
Таня посміхалася.
— Саме так.
У грудні Дмитро все-таки приїхав. Без дзвінка, без квітів.
— Я звільнився, — сказав він. — Знайшов роботу тут, поруч. Можу допомагати, якщо треба.
Таня спокійно подивилася на нього.
— Допомагай. Тільки тут — мої правила.
Він кивнув.
— Зрозумів.
Вони не з’їхалися. Він приїжджав, допомагав, їхав. Без обіцянок. Без тиску.
А навесні, коли зацвіли яблуні, Таня вийшла на ганок і раптом чітко подумала: ось воно. Щастя. Тихе. Справжнє.
Вона налила чай у стару чашку з тріщинкою — тітка Марина з неї пила. Сіла на сходинку, подивилася на сад.
Телефон задзвонив. На екрані — «Людмила Іванівна».
Таня посміхнулася і скинула дзвінок. Нехай дзвонить.
Тепер — це її життя. Її дім. І її правила.
