Автобус зупинився біля покажчика «Солоне». З автобуса вийшли дві людини: місцева мешканка шістдесяти п’яти років Анна Степанівна і молода жінка при надії.
Анна Степанівна підняла дві досить важкі сумки і впевнено пішла по широкій, добре втоптаній стежці, що вела до села, будинки якого були видні з дороги.
Жінка з округлим животиком, навпаки, невпевнено озирнулася, а потім поспішно кинулася за пенсіонеркою.
–Будь ласка, зачекайте, – окликнула вона Анну Степанівну, – мені потрібно в село Солоне. Це туди? – вона вказала рукою на будинки, що виднілися.
– Так. А до кого ти приїхала? – поцікавилася пенсіонерка. – Я в нашому селі всіх знаю.
– До Ковальових.
– Так у нас третина села Ковальові, – посміхнулася Анна.
– До Слави Ковальова.
– А! До Славка! То я тобі його будинок покажу. Ти їхня родичка?
– Так.
– А як тебе звати? – продовжувала розпитувати незнайомку Анна Степанівна.
– Настя.
– Ну, ходімо, Настя. Тільки не поспішай. У мене важкі сумки, та й ти не з порожніми руками.
У руках у Насті дійсно була потерта дорожня сумка зі зламаною блискавкою.
– У нас у селі раніше жили в основному Ковальові та Попови, – говорила тим часом Анна Степанівна. – Але під час війни, як розповідала мені мати, привезли двадцять евакуйованих. Ось у них прізвища були різні. А зараз всі переплуталися.
За розмовою вони дійшли до села. Було видно, що Настя втомилася, їй було спекотно.
– Ну, ось будинок Славки Ковальова – під зеленим дахом, – вказала Анна Степанівна.
У цей момент на ганок вийшла висока повна жінка років сорока.
– Людмила, я вам Славкіну родичку привела. Приймай гостю! – крикнула Анна Степанівна і пішла далі, до свого будинку, який був на іншому кінці села.
– Здрастуйте, заходьте, – запросила Людмила Настю. – Слави поки немає, але він через пів години має прийти. Сідайте на лавку в тіні. Почекайте його. Може, вам води принести?
Настя важко опустилася на лавку, вкопану під деревом.
Жінка принесла їй кухоль з водою:
– Пийте. У нас вода смачна, колодязна.
Настя випила майже всю воду. Останній ковток вона вилила з кухля в долоню і обтерла розчервоніле обличчя.
– Дякую, – сказала вона. – А ви мама Слави?
Людмила здивовано поглянула на неї:
– Ні. Слава – мій чоловік.
– Як чоловік? – здивувалася Настя. – Він мені казав, що не одружений.
– Одружений, як бачиш. І діти є. Он, бачиш, дві дівчинки ягоди збирають? Надя і Віра – наші доньки.
Є і старший син Захар. Але він знову на велосипеді кудись поїхав, а я ж йому веліла води в бочки для поливу наносити!
Ось прийде батько, він йому дасть! Так що у Слави є діти. І дружина є.
– Вибачте, я, мабуть, погано його зрозуміла. Я піду.
Настя підняла з землі свою сумку і рушила до хвіртки.
– Ні вже. Сідай. Славка скоро прийде, і у мене є до нього кілька питань, – сказала Людмила, оглядаючи сильно округлу фігуру непроханої гості.
Настя слухняно сіла на лавку.
– А де ти зі Славкою познайомилася? – запитала Людмила.
– Вони у нас в Лісному спочатку школу будували, а потім корівник. Перед Новим роком поїхали.
Слава обіцяв за мною приїхати, але потім перестав відповідати на дзвінки. А мене вітчим з дому вигнав. Сказав, щоб я їхала до того, хто зробив дитину, – відповіла Настя.
– А коли ти народжуватимеш? – запитала Людмила.
– Через місяць.
У цей час хвіртка відчинилася і у двір увійшов чоловік років сорока п’яти.
– А ось Слава завітав, – Людмила встала посеред двору, розставивши руки в боки і запитливо дивлячись на чоловіка.
Їй дуже хотілося подивитися, як він відреагує на гостю.
Але Слава мило привітався з Настею і піднявся на ганок.
– Це не Слава, – розгублено сказала Настя. – Вибачте, я піду.
– Стій! – зупинила її Людмила. – Куди ж ти підеш? Автобусів сьогодні більше не буде, а більше звідси ні на чому не виїхати.
У лісі під кущиком ночувати будеш? Ходімо в будинок. Переночуєш у нас.
Людмила показала Насті кімнату:
– Ось тут спати будеш. А зараз давай вмивайся, вечеряти будемо.
За столом Слава, якому дружина вже в двох словах описала ситуацію, якось дуже уважно придивлявся до гості, а потім запитав:
– Настя, а це не ти в Лісному в лісовому господарстві у їдальні працювала?
– Я, – відповіла вона.
Він встав з-за столу, пішов в іншу кімнату і через кілька хвилин повернувся з альбомом.
– Ану, подивися, ти нікого тут не впізнаєш?
– Ось він, Слава, – Настя тицьнула пальцем в одну з фотографій.
– Ярик, гад! – вигукнув чоловік. – Закрутив дівчині голову, набрехав цілу купу всього і злиняв! Ну, племінничок! Ну, паразит! Зараз я Алевтині подзвоню!
Він взяв телефон і набрав номер.
– Добрий вечір, сестро. Як живете? Як настрій? Добре, кажеш. А зараз ще краще буде. Де Ярик?
У район поїхав? А що він там загубив? На весілля до Вовка? А давайте-но ви з Михайлом до нас приїжджайте.
Так, прямо зараз. У мене тут ваша майбутня невістка з уже майже готовим онуком сидить. А ось приїжджайте – побачите.
Алевтина з чоловіком приїхали з сусіднього села через пів години. Залишивши машину біля воріт, поспішно увійшли в будинок.
– Ось, знайомтеся, – сказав Слава. – Це Настя. Ярик їй все про себе розповів. Тільки чомусь адресу не ту дав: сказав, що в Солоному живе, а не в Березках.
Ось Настя до нас і приїхала його шукати. Тож готуйся, сестро, ось-ось бабусею станеш.
– Дивно, а нам Ярик нічого не розповідав, ні про яку наречену, – здивувалася Алевтина.
– Так він, по-моєму, одружуватися і не збирався. Інакше чому представився не Ярославом, а Славою?
Думав, напевно, що погуляє з дівчиною і поїде. А вона нехай потім якогось Славу в іншому селі шукає.
Так що тепер вам вирішувати це питання: Настя – сирота, їхати їй нікуди. І народжувати через місяць. Ти на кого чекаєш?
– На хлопчика, – відповіла Настя, опустивши голову.
– Ярику дзвонити зараз марно, – сказав Михайло. – Завтра приїде, поговоримо. А Настю ми з собою заберемо.
Коли вони поїхали, Людмила сказала чоловікові:
– А я спочатку вирішила, що це ти бешкетував на роботі. Думала – прийдеш додому, приб’ю!
– Ну, що ти, Людко, хіба я за цим на заробітки їздив? Мені і вдома проблем вистачає, щоб ще на стороні шукати.
– Цікаво, а це правда, що дитина Ярика? – запитала Людмила.
– Не знаю. І взагалі, це тепер не наша справа, нехай Алевтина з Михайлом розбираються.
Ярослав повернувся додому тільки наступного дня ввечері. Побачивши Настю, від несподіванки відразу здався.
– Так, синку, – сказав Михайло. – Не очікував, що ти такий бешкетник. Сподіваюся, ти знаєш, як повинен вчинити.
На сімейній раді вирішили, що весілля зіграють після того, як Настя народить. А поки вона буде жити у них в будинку.
Хлопчик народився точно в строк. Міцний, здоровий. Дуже схожий на діда. Михайло від онука не відходив і назвав його на честь свого батька – Степаном.
А в кінці вересня Людмилу і Славу запросили на весілля. І не просто в якості гостей, а як посаджених батьків – рідних у Насті давно не було.
