Найгучнішою та найприскіпливішою була Люба Бойченко.
Її хустка в блакитну горошину була помітна, щойно зайдеш до цеху.
— Ні, ну точно в мене найгірша машина, вічно ламається. Вже б полагодили, або нову поставили. А то ж справжнє покарання, одні простої через неї, а план-то вимагають. А як не виконаєш, так по кишені б’є…
— Щодо плану — це правда, — підтакували сусідки, щойно затихав строкіт швейних машинок.
– А от щодо нової — це ти вже загнула, занадто багато хочеш. Ну, де тобі нову візьмуть, це ж які кошти треба… так що краще механіка клич, йому не звикати лагодити.
Люба сміється. — Ага, доки “кривий” дошкандибає, робочий день закінчиться…
— Ну, це ти дарма, Костянтин Степанович, хоч і шкутильгає, але підходить за першим покликом. Та й чого раптом ти прізвисько таке дала, “кривий” звеш, у нього ж ніби ноги свої рівні…
Почувши розмову, сестри Савченки тут же підказали:
— Так у нього ніби протез.
— Та ніякий не протез, своя нога в нього, покалічена ніби з молодості, а так він чоловік здоровий ніби… всього йому років сорок.
— Микитівно, а ти звідки знаєш про здоров’я? — підхопили швачки, почувши в перерві розмову про механіка швейного цеху, — перевіряла, чи що? — І одразу регіт.
— Чого гелгочете, ґави? Ви про яке здоров’я?
— Та ми про те — про чоловіче. Ногу ледве волочить, недарма Любка “кривим” його прозвала.
— А ноги-то тут до чого, якщо ти чоловіче здоров’я хотіла…
Швачки, що оточили Любу Бойченко та її сусідку Микитівну, дружно розсміялися, і цей сміх, як ланцюгова реакція, прокотився цехом.
У дверях з’явився механік Костянтин Степанович Кравченко. Досить сильно шкутильгаючи, попрямував до Бойченко.
— Ну, що тут у тебе? — він оглянув машинку й зітхнув розчаровано. — От казав же, не рви ти так із себе жили, м’якше треба…
— Степановичу, я що, свого діла не знаю? Краще машину іншу дайте, — затараторила швачка.
— Та зачекай ти, машинка ж у тебе добра, — і механік за кілька хвилин налагодив її на робочий лад.
Якраз настала перерва, припинився строкіт у цеху, і через радіоприймач полилася мелодія.
«Червону рутуНе шукай вечорамиТи у мене єдиний…»
Деякі стали підспівувати, перейнявшись і піснею, і весняним настроєм.
«Бо твоя вродаТо є чистая вода…»
Степанович жилавою рукою поправив картуз і, залишивши Любу, пішов далі. А пісня так і лилася, як казали швачки, прямо у вуха лилася.
Степанович у музику особливо не вслухався, його якось більше слова дошкуляли.
У ті роки “Червону руту” можна було почути й удома, і на роботі, і на магнітофонах в автобусі… і механік швейного цеху задумався: “Червона рута” — це ж розуму незбагненно”.
Він навіть уявляв цю картину — цвіт червоної рути. І хоча в пісні це образно сказано:
“Може десь у лісахЯ чар-зілля шукалаСонце-руту знайшлаІ тебе зчарувала”
Степанович все одно дивувався, а чи й справді є таке зілля, чи це все вигадка?
Загалом, засіла у нього цей пісня в голові, і тільки забудеш, як раптом десь знову чується.
Залишалося кілька днів до жіночого свята, і Степанович, проїжджаючи на своїй “копійці” (Жигулі “копійка”), давно примітив місцеву теплицю.
І не сподівався, але зазирнув, а там… не “червона рута”, звісно, але троянди цвісти збиралися, і такі пахощі стояли.
Перерахував він увесь свій швейний цех, замовив квіти, вийшло по одній троянді на кожну працівницю. У теплиці ахнули:
— Ви так у нас усі квіти закупите, іншим не вистачить.
— Так я для організації.
Думали, через організацію й розраховуватиметься, а він вийняв свої кревні й розплатився.
На заднє сидіння квіти дбайливо поклав, і так само акуратно рушив з місця, ніби найцінніший вантаж везе.
Ні, на фабриці, звісно, жінок вітали. Зазвичай грамота, премія до свята й гвоздику вручали іноді.
І оскільки жінок значно більше, ніж чоловіків, то вітали себе швачки після короткої офіційної частини самі.
Степанович ще й року не працює на “швейці”.
І хоч нога покалічена, зате сам він рукатий, життя навчило, все вміє робити. Тільки не всі про це знають, от і дружина до кінця не розгледіла його, все сподівалася, видужає, обіцяли ж ногу вилікувати, та так і не вийшло.
Тепер уже давно Степанович сам живе. Вигляд у нього суворий, зайвий раз не усміхнеться, мовчки зробить діло й далі йде.
А тут ця пісня причепилася про “червону руту”.
“От же несправедливість, – постійно думав Степанович, – хтось знає як знайти те саме чар-зілля, а хтось так і живе без кохання”.
Думки в Степановича, звісно, наївні.
А от діла… наважився він зробити до жіночого дня добру справу.
У передсвятковий день сонечко якраз визирнуло, з дахів капає, у швейному цеху гамірно: машинки строчать, швачки весело перемовляються, свято відчувають… і тут Степанович із оберемком квітів, і знову вийшов, ще один оберемок приніс.
Завмерли жінки.
Навіть найбалакучіші замовкли, збагнути не можуть, навіщо це й куди це “кривий” стільки троянд приніс.
А він зняв картуз, пригладив уже намічену лисину, окинув усіх поглядом.
— Жінки, любі наші, зі святом вас!
Хотів ще щось сказати, та всі слова забув, навіть закашлявся від хвилювання.
— Ну от, дівчатка, здорові будьте, — і став по квіточці роздавати. А треба сказати, квіти в місцевій теплиці вирощували на совість, справжні троянди.
І підходить він до кожної й вітає.
Спочатку думали, що за дорученням начальства, адже начальство зранку ще грамоти роздали й привітали, значить, це Степанович сам — від себе.
І зніяковіли говірливі швачки, обережно в руки беруть троянду, милуються нею й на Степановича дивляться.
— Зі святом тебе, Любашо, — каже Степанович і подає Любі Бойченко троянду, — вже вибач, нову машинку поставити не можу, не в моїй владі, то от квітка для тебе…
І Люба почервоніла від такої уваги, бурмоче щось на знак подяки й дивиться на Степановича, розчулилася зовсім Люба.
А коли робочий день до кінця підійшов, задзвенів (розповідь спеціально для сайту Цей День) посуд, й потягнулися смачні запахи їжі. На зсунутих у сусідньому приміщенні столах з’явилися принесені з дому страви, хто що міг: і пиріжки, і салати, й соління.
— Костянтине Степановичу, — кличе Микитівна, — ходімо до нас, не відпустимо тебе сьогодні, доки не нагодуємо.
І саджають його, зніяковілого, і кожен намагається домашньою їжею пригостити. І якось так вийшло (Микитівна постаралася), посадила його поруч із Любою Бойченко, такою ж самотньою, як і Степанович.
І вона, опустивши очі, підсуває йому тарілки з приготованою їжею, не згадуючи про “кривого”.
А з приймача знову пісня «Червону руту, не шукай вечорами».
Тільки тепер її ніхто й не слухає, яка там “рута-червона”, коли одна-єдина троянда кожній жінці в численному колективі все свято зробила.
А точніше сказати, Степанович, “кривий” — так його раніше називали гострі на язик швачки.
Але це тепер у минулому, бо навіть якщо він не усміхається чи бурчить, все одно хороший він, майже рідний.
Іноді ми проходимо повз буденні речі, не помічаючи їхньої цінності.
Проте, невелика крапля доброти, проявлена у звичайному вчинку, здатна несподівано змінити хід подій і принести значно більше, ніж ми могли б уявити.
