— Ну, розберемо твій сарайчик до осені. Поставимо тут альтанку з мангалом. Як думаєш, Оленко?
Голос свекрухи був оманливо ласкавим, але Олена знала цю інтонацію бульдозера, який ввічливо цікавиться думкою асфальту.
І, не чекаючи відповіді, Тамара Павлівна з хрускотом відламала найпишнішу шапку бузкового флоксу. Просто так. Тому що могла.
Квітка, яку Олена виходжувала з відростка, впала на землю, і вона наступила на неї своїм міським лакованим черевиком.
Чоловік Ігор, погойдався в гамаку між двома яблунями і навіть не підвів очей від книги.
На німе запитання в очах Олени, на цей беззвучний крик «Ти це бачив?!», він лише знизав плечима: мовляв, не починай, це ж мама.
Його спина в смугастій футболці була таким же надійним союзником, як стіна з картону.
Сарайчик… Олена подумки посміхнулася, відчуваючи, як у горлі закипає гірка жовч.
Цей «сарайчик» коштував їй двох кредитів і всіх відпускних. Вона особисто міняла прогнилі нижні вінці зрубу, найнявши бригаду чоловіків із сусіднього села, поки Ігор лежав ось у цьому гамаку.
А тепер тут буде альтанка. Для них. Ну що ж. Побачимо, чия тут буде альтанка. Побачимо.
Мовчки відвернулася і пішла до грядок з полуницею. Земля під нігтями — ось що було справжнім. Чорна, жирна, податлива.
Вона в’їдалася в шкіру, і відмити її до кінця було неможливо, немов дача ставила на тобі свою мітку.
Ігор цього не розумів. Для нього дача була приводом не їхати на вихідні до його матері. А для Олени…
Для Олени це було місце, де душа відпочивала. Обіцянка, дана бабі Зіні, його бабусі, яка п’ять років тому залишила цей світ.
Баба Зіна, яка до останнього дня свого ясного життя називала Олену «донькою» і шепотіла їй, сидячи на цій самій веранді:
«Ти дивись, донько, не давай саду занепасти. Він живий і все відчуває».
Олена і не давала. Вона поставила новий парник, де червоніли помідори сорту «Бичаче серце».
Перекрила дах, який протікав кожної весни прямо на старий комод.
Ігор грошей не давав. «Це ж просто дача, — вкотре знизував він плечима, — навіщо такі витрати?» Олена брала кредити. На себе.
Свекруха за нею не пішла. Вона влаштувалася на веранді і голосно розмовляла по телефону, так, щоб Олена чула кожне слово.
— Так, Віронька, на дачі у нас… Ну так, спадщина. Приводжу до ладу потихеньку. Тут все так занедбано було, жах. Руки не доходили у людей, мабуть…
«Руки не доходили». Олена з силою висмикнула великий бур’ян.
Коріння не піддавалося, і вона майже лягла на землю, впираючись усім тілом. Ось вони, її руки. У землі, в саднах від малини, в мозолях від лопати.
Через годину під’їхала ще одна машина. Блискучий чорний позашляховик, який виглядав на їх сільській вулиці як інопланетний корабель.
З нього вийшли двоє: чоловік у дорогій сорочці і жінка з папкою.
Ігор одразу ж підхопився з гамака, а свекруха засуєтилася, розпливаючись у посмішці.
— Андрій Ігорович, Марино, проходьте! Ось, дивіться. Місце просто казкове!
Олена встала, обтрушуючи землю з колін. Холодна, липка хвиля почала підніматися від живота до горла. Вона підійшла ближче.
— Ігор, що відбувається?
— Олено, люба, я потім все поясню, — він не дивився їй в очі, погляд бігав по сторонах.
— Знайомся, Оленко, — втрутилася свекруха, — це люди… серйозні. Вони покупці.
— Які покупці? — Оленин голос затремтів.
— Звичайні, — відрізала свекруха і повела гостей до будинку. — Проходьте, не соромтеся.
Ось тут веранда, світла й тепла. Будиночок, звичайно, під знесення можна пустити, але місце чудове…
Під знесення… Її парник, грядки, яблуні, які садив ще дідусь Ігоря.
Олена увійшла в будинок слідом за ними. Чоловік у сорочці простукував стіну. Жінка з папкою робила нотатки.
— А документи в порядку? — запитала вона у Тамари Павлівни.
— Звичайно, — кивнула та. — Будинок на мені. Після відходу моєї матері перейшов у спадок.
Ось воно. Удар, від якого потемніло в очах. Дача була оформлена на бабу Зіну. Ігор був єдиним онуком, а Тамара Павлівна — єдиною дочкою.
Олена тут була ніким. Дружиною онука. Порожнім місцем.
Всі її кредити, вся її робота, вся земля, що в’їлася в шкіру — все це було нічим. Пилом.
— Тамара Павлівна, — Олена підійшла до неї, відчуваючи, як заціпеніло тіло. — Ми ж домовлялися. Баба Зіна хотіла, щоб дача залишилася нам. Нам з Ігорем.
Свекруха подивилася на неї так, ніби вона була настирливою мухою.
— Дівчинко моя, що там хотіла моя покійна мама, це вже лірика. А є закон. Ігор — мій син.
І він, як люблячий син, від своєї частки спадщини відмовився. На мою користь. Так що господиня тут я. Залишилося тільки це все документально підтвердити.
«Відмовився?»
Ігор стояв біля вікна, спиною до всіх, і розглядав яблуню, немов бачив її вперше. Навіть не обернувся. Зрада була не гучною, а якоюсь такою — тихою, буденною.
— Як ти міг? — прошепотіла Олена, коли покупці вийшли на ділянку дивитися прибудови. Вона випалила. — Ігор. Як?
— Олено, ну що ти починаєш? — він обернувся, на його обличчі було роздратування. — Мати попросила. Їй гроші потрібні.
— Навіщо? На що потрібні?
— Це не твоя справа! — підвищив він голос. — Досить вже рахувати! Вічно ти зі своїми підрахунками! Теж мені, благодійниця! Це дача моєї родини! Моєї! А ти… ти просто моя дружина.
«Просто дружина». Як і в тому серіалі, який вона колись дивилась.
Тільки там був «убогий синок», а тут — «просто дружина».
Суть одна. Ти — чужа. Твої почуття, праця і любов — все це не має значення перед обличчям родинних зв’язків і квадратних метрів.
Покупці поїхали задоволені. Свекруха залишилася. Сіла за стіл, який накрила Олена, взяла пиріг і сказала:
— Сухуватий. Борошна багато. Я тебе навчу, як треба тісто робити.
У цей момент щось вдарило Олену зсередини. Пружина, яку жінка стискала роками, лопнула.
— Їдьте.
— Що? — свекруха занервувала.
— Їдьте звідси. Ви і ваш синок.
— Ти в своєму розумі? — скрикнула Тамара Павлівна. — Та я тебе…
— Я сказала, їдьте.
Олена повернулася і пішла на другий поверх, у маленьку мансарду, де зазвичай спала баба Зіна.
Сівши на ліжко, вона заплакала. Не від образи, а від безсилля.
І тут вона згадала. Розмову, що відбулася два роки тому. Вони з бабою Зіною сиділи на веранді, і вона, перебираючи старі папери, сказала:
«Я ж, донько, все бачу. Бачу, хто цей дім любить, а хто так, в гості їздить. У мене для тебе подаруночок є.
Про всяк випадок. Щоб спалося тобі спокійно. Шукай в синіх папках, якщо щось трапиться».
Сині папки. Олена тоді кивнула, не надавши значення цим незрозумілим словам. Стара людина, хтозна що вона хотіла їй донести.
Але зараз… Вона кинулася до старого комоду. Почала висувати ящики. Старі фотографії, листівки, якісь квитанції…
І ось вони. На самому дні, під стопкою пожовклих газет. Дві сині картонні папки на зав’язках.
Розв’язала стрічки першої. Тремтячими руками почала перебирати папери.
Свідоцтво про народження Ігоря, якісь грамоти, технічний паспорт на будинок… І… нічого.
Серце калатало. Невже це їй тоді здалося?
Відкрила другу папку і завмерла. Зверху лежав документ, надрукований на гербовому папері, з водяними знаками. Пробігла очима по тексту.
«Договір дарування. Я, громадянка Захарова Зінаїда Іванівна… дарую належну мені на праві власності земельну ділянку і розташований на ній житловий будинок… громадянка Смирновій Олені Вікторівні…»
Не Ігорю. Не Тамарі Павлівні. А їй, Олені.
Підпис нотаріуса. Печатка. Дата — за пів року до відходу баби Зіни.
“Старенька все передбачила. І мовчала. А я, дурепа, забула”.
Вона спустилася вниз. Свекруха вже вичитувала Ігоря.
— …зовсім її розпустив, дозволяє рот відкривати на твою матір!
Олена мовчки підійшла до столу і поклала на нього договір.
Свекруха спочатку не зрозуміла. Потім взяла аркуші, наділа окуляри.
Обличчя повільно змінювалося. Від здивування до люті, а потім — до безсилої злості. Рум’янець зійшов з щік, залишивши сірувату блідість.
— Це… це підробка! — видихнула вона.
— Можете провести експертизу, — тихо сказала Олена. — Це оригінал.
Ігор взяв документ у матері. Читав і бліднув. Підняв на Олену очі, сповнені жаху і… чогось ще. Можливо, запізнілого розуміння.
— Олена… я… я не знав.
— Тепер ти знаєш, — вона дивилася на нього без ненависті. З порожнечею. — Бабуся Зіна знала, що ти відмовишся від своєї частки.
Свекруха мовчки встала. Схопила сумочку.
— Поїхали, — кинула вона синові.
Вони пішли. Не попрощавшись. Олена почула, як завівся мотор машини і потім затих вже десь далеко.
Вона залишилася одна. У своєму будинку. Перемога не принесла радості. Тільки глухий, ниючий біль у грудях.
Підійшла до вікна. Вечірнє сонце пробилося крізь хмари, забарвивши сад у золотисті тони. Вона дивилася на свої півонії, грядки і стару яблуню.
Все це було її. За законом. І за совістю.
