Коли Вадим нарешті прийшов, його обличчя було напруженим, брови хмуро зведені.
Він навіть не запитав про самопочуття діда, не приніс нічого для чаювання, не став відразу сідати.
Просто стояв у дверях, дивлячись прямо і міцно стискаючи зуби.
– Ну що, діду, вирішив?
Старий відклав газету і поправив окуляри.
– Вирішив. Не збираюся поспішати з цим питанням.
Онук зблід, різко опустився на стілець.
– Діду, чому ти так говориш? Я ж про тебе дбаю!
– Можна і без поспіху подбати.
Вадим стиснув кулаки…
…Сидячи навпроти свого дідуся, Вадим нетерпляче відстукував ритм пальцями по підлокітнику крісла.
– Діду, а ти замислювався про майбутнє квартири? – перервав він тишу.
Семен Іванович примружився і нахилив голову, немов не розуміючи питання.
– Як це — замислювався?
– Ну, на випадок чого… Щоб все було в порядку з документами. Зараз стільки шахраїв розвелося! Може, відразу оформимо її на мене, поки є можливість?
Старий уважно вдивлявся в обличчя онука. Очі у того були спокійними, але в голосі прослизнула ледь помітна поспішність.
– Ти ж і так єдиний спадкоємець. Куди вона подінеться після мене?
Вадим байдуже знизав плечима і відкинувся на спинку крісла.
– А раптом виникнуть проблеми? Іноді родичі з нізвідки з’являються або держава свої права якісь пригадає. А так — чиста угода.
Семен Іванович замислився. Онук завжди був для нього близькою людиною.
Після від’їзду дочки саме він дбав про старого, допомагав по господарству. Хоча останнім часом його візити стали якимись цілеспрямованими…
– Чому саме зараз це питання піднялося?
Вадим здивовано підняв брови і посміхнувся.
– Просто я передбачливий. Та й тобі спокійніше буде знати, що все вирішено.
Мовчання затягувалося. Щось у цій розмові здавалося Семену Івановичу неправильним.
Онук говорив дбайливо, але інтуїція підказувала — тут щось не так.
Вадим ще трохи посидів, потім плеснув себе по колінах.
– Подумай, діду. Рано чи пізно потрібно прийняти рішення. Краще зробити це самому, поки є можливість.
Старий кивнув, хоча внутрішній голос застерігав його від поспішних дій.
Після відходу онука Семен Іванович довго сидів біля вікна, занурений у роздуми. Від розмови залишилося дивне відчуття дискомфорту.
Він взяв телефон і набрав номер дочки. Після довгих гудків пролунав її голос:
– Тату, щось сталося?
– Олена, Вадим сьогодні запропонував переписати квартиру на нього.
Пауза. Потім обережне запитання:
– Це твоє бажання?
Старий зітхнув, дивлячись на потертий килим.
– Не знаю… Він мій онук, але чому такий поспіх?
Олена замислилася, підбираючи слова.
– Тату, ти усвідомлюєш, що дарча повністю позбавляє тебе прав на квартиру?
– Але ж він мій єдиний спадкоємець. Рано чи пізно все одно все це дістанеться йому.
– Так, але це станеться аж після твого відходу. А зараз, з дарчою, — він зможе розпоряджатися житлом у будь-який момент.
Старий важко видихнув.
– Ти думаєш, йому потрібні гроші?
– Я впевнена в цьому.
Настала пауза. За вікном пролунало каркання ворони, скрипнула гілка.
– Тату, ти довіряєш його словам?
Він промовчав. Олена зітхнула.
– Приймай рішення сам. Якщо виникнуть сумніви — просто відмовся від оформлення.
Семен Іванович чекав, що онук з’явиться через кілька днів, але той не виходив на зв’язок майже тиждень. Ні дзвінків, ні повідомлень.
Коли Вадим нарешті прийшов, його обличчя було напруженим, брови хмуро зведені.
Він навіть не запитав про самопочуття діда, не приніс нічого для чаювання, не став відразу сідати.
Просто стояв у дверях, дивлячись прямо і міцно стискаючи зуби.
– Ну що, діду, вирішив?
Старий відклав газету і поправив окуляри.
– Вирішив. Не збираюся поспішати з цим питанням.
Онук зблід, різко опустився на стілець.
– Діду, чому ти так говориш? Я ж про тебе дбаю!
– Можна і без поспіху подбати.
Вадим стиснув кулаки.
– Діду, ти не розумієш… У мене фінансові труднощі. Я ж хочу інвестувати в бізнес.
Семен Іванович уважно подивився йому в очі.
– Значить, плануєш продати нерухомість?
Онук відвів погляд, завагався.
– Так, але не відразу. Просто оформлю на себе, візьму кредит під неї, а потім…
– Що потім? Коли мені щось знадобиться?– перебив старий.
– Ти мене неправильно зрозумів! Я ж не з корисливості… – спробував виправдатися онук.
– А як тоді?
Мовчання. У цей момент Семен Іванович немов заново побачив свого онука.
Перед ним більше не стояв турботливий молодий чоловік, який приходив допомогти по господарству.
Він побачив нетерплячу, роздратовану людину, якій потрібні не він сам, а лише документи на квартиру.
– Ніякого підпису не буде.
На обличчі Вадима промайнули різні емоції — від подиву до відкритої злості. Він різко підвівся.
– Як знаєш, діду.
Розвернувшись, він вийшов, грюкнувши дверима так, що в шафі задзвенів посуд.
Семен Іванович чекав на його повернення, але онук зник повністю — ні дзвінків, ні повідомлень, немов розчинився в повітрі. У квартирі запала особлива тиша.
Старий звично влаштувався біля вікна, спостерігаючи за осіннім двором.
Мокре листя прилипло до асфальту, дитячі голоси більше не порушували спокій пустельного двору. Дні минали один за одним.
Одного разу пролунав дзвінок — це була його донька Олена.
– Тату, ти нічого не чув від Вадима?
– Ні.
– Я дізналася дещо… Йому відмовили в кредиті, тепер він загруз у боргах.
Старий провів долонею по гладкій поверхні столу.
– Значить, бізнес був лише приводом.
Олена зітхнула.
– Тату… Я раніше помітила його проблеми, але сподівалася, що він сам впорається. Схоже, він обрав інший шлях…
Семен Іванович закрив очі — все стало на свої місця.
Через кілька днів сусідка принесла ще одну новину.
– Семен Іванович, ваш онук виїхав. Тепер живе десь на орендованій квартирі.
Старий тільки мовчки кивнув у відповідь.
Два дні він обмірковував ситуацію. Потім дістав важливі папери і зателефонував нотаріусу.
Коли той прибув, Семен Іванович вже прийняв рішення.
– Хочу оформити передачу квартири.
Нотаріус дістав необхідні документи.
Підписавши папери, старий відповів на запитання фахівця:
– А куди саме?
— До благодійного фонду для літніх людей без опіки.
Він більше не чекав дзвінка онука, дивлячись, як осінній вітер гне гілки дерев за вікном.
Він зрозумів, що був потрібен йому не просто так, бо дідусь, а заради нерухомості.
