— Ну що, друзі, оновлення надійшло! — голосно проголосив Ігор, смакуючи кожне слово.
Він стояв біля стіни у вітальні, вказуючи рукою на новий «експонат».
— Вчора наша дорога Світлана примудрилася так сильно зіпсувати плов, що… провела весь день у таємній кімнаті! Весь день! Уявляєте?
Звісно, я не ризикнув його їсти, — радісно продовжив розповідати чоловік. — І це при тому, що рецепт їй давала моя мама, а вона, як відомо, в кулінарії ас і після її готування ніхто з животом не мучився.
Так що тепер до розділу «Кулінарний провал» додалася ось ця краса.
Він з тріумфальним виглядом прикріпив до великої коркової дошки, що висіла поруч з книжковими полицями, свіжу фотографію.
На ній було крупним планом знято казан з тим самим пловом. Поруч красувалися інші «докази».
Це була безглузда фотографія Світлани, де вона, знята зненацька, з широко розкритим ротом і закотившимися очима, намагалася зловити комара; список страв, що згоріли на плиті за останній рік; знімок розбитої вази, подарованої свекрухою.
Друзі Ігоря, Микита і Вадим, переглянулися. Вадим нервово поглянув на двері, за якими сховалася Світлана, що пішла на кухню за чаєм.
— Ну, Ігор, — невпевнено почав Микита, — якось занадто жорстко. Жарти жартами, але…
— Що «але»? — перебив його Ігор. — Це ж просто гумор. Вона сама не ображається. Правда, Свєта? — крикнув він у бік кухні.
У відповідь долинуло лише гучне брязкання чашок. Дружина не відповіла. Вона стояла біля стільниці, стискаючи край раковини з усієї сили, щоб випустити гнів.
Це тривало майже рік. Спочатку були тільки словесні жарти на її адресу. Потім чоловік повісив цю дурну дошку.
Спочатку він говорив, що вона потрібна для пам’яті, щоб працювати над помилками. Але незабаром дошка стала інструментом для принижень.
Кожен гість обов’язково мав її побачити. Вона глибоко вдихнула, взяла тацю з чайником і пирогом і вийшла у вітальню. Її обличчя було спокійним, майже кам’яним.
— Чай готовий, — рівним голосом сказала жінка, поставивши піднос на стіл.
Ігор, не звертаючи уваги на її тон, плеснув себе по лобі.
— Точно! Чай! Ще одна примха! Минулого тижня вона примудрилася заварити зелений чай некип’яченою ледь теплою водою.
Вийшла гірка бурда. Треба буде додати, — з удаваним жалем вимовив він, звертаючись до друзів. — Ех, Свєтка, ну коли ти навчишся бути господинею на кухні?
Вадим відкашлявся, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці. Микита втупився в підлогу. Світлана повільно випросталася.
Вона подивилася на дошку, на посміхаючогося чоловіка, на збентежених гостей. І щось у ній різко змінилося.
Той самий запобіжник, який довго і терпляче тримав всередині весь біль, сором і злість, перегорів.
— Знаєш, Ігорю, — крижаним голосом промовила дружина. — Ти абсолютно правий. Над помилками, дійсно, потрібно працювати. І я, здається, тільки що усвідомила одну свою фундаментальну помилку.
Вона зробила крок до дошки. Ігор подивився на неї з дурною посмішкою, чекаючи продовження шоу.
— Ну? Яка ж? — підіграв він.
— Моя помилка полягала в тому, що я вважала тебе чоловіком, — знущально промовила Світлана, дивлячись йому прямо в очі. — А ти, як з’ясувалося, просто маленький хлопчик, який самостверджується за рахунок дружини.
Ти побудував собі ось цей курник, щоб відчути себе там півнем. Подивися на себе. Дорослий чоловік. А розвага у тебе — показувати друзям фотки зіпсованих страв своєї дружини. Це твоє головне досягнення? Це те, чим ти пишаєшся?
У кімнаті запала незручна тиша. Чоловік почервонів, посмішка зійшла з його обличчя.
— Що ти несеш? Це ж всього лише жарти! — роздратовано вигукнув він.
— Жарти? — жінка повернулася до гостей. — Хлопці, вам смішно? Микита, ти хоч раз посміхнувся, дивлячись на цю дошку? Вадим, може, тобі весело?
Вадим опустив очі, а Микита нервово потер шию.
— Ну, Ігор, взагалі давайте ми підемо, — пробурмотів один із друзів.
— Ні, ви залишитеся, — владно сказала Світлана. — Ви ж свідки. Свідки того, як Ігор Сергійович, великий майстер гумору і кулінарний гуру, протягом року ретельно збирав колекцію моїх промахів.
Він витрачав на це свій час, сили, навіть гроші — ходив у фотоательє, друкував. Це ж титанічна праця. Справжня робота. Шкода, що на справжню роботу у нього не залишається ні часу, ні фантазії.
Його останній проект провалився, до речі, ще пів року тому. Але чомусь цього пункту на дошці немає. Або ти, Ігор, про себе нічого не розповідаєш друзям?
Ігор спробував перехопити ініціативу:
— Світлано, припини істерику! Ти поводишся некрасиво!
— Некрасиво? А це красиво? — дружина розсміялася сухим, уїдливим сміхом і смикнула дошку зі стіни. Та відскочила і з гуркотом впала на підлогу. — Вибачте, хлопці, екскурсія закінчена. Музей закривається назавжди.
А вам, Ігор, я рекомендую з’їздити до мами. Нехай вона перевірить, чи все ти склав у свій дитячий саквояж. Іграшки, пустушки, цю дошку. Адже тобі завтра до дев’ятої ранку потрібно звільнити мою квартиру.
— Твою квартиру? — прошипів чоловік, втрачаючи залишки самовладання перед друзями.
— Мою квартиру, — холодно підтвердила Світлана. — Ту саму, яку мені подарували мої батьки. Тебе в договорі дарування не було, тож збирай свої речі і повертайся до свого рідного курника.
Я подбаю про те, щоб твоя мама, Лідія Василівна, зустріла тебе з розпростертими обіймами.
Вона розвернулася і пішла в спальню, голосно зачинивши двері. У вітальні запала крижана тиша, яку порушувало лише важке дихання Ігоря.
Микита і Вадим мовчки підвелися і, кивнувши господареві, поспішно ретирувалися.
Наступного ранку чоловік, ще не до кінця прокинувшись і з похмурим обличчям, вийшов зі спальні.
Світлана вже була готова: сиділа за столом з чашкою гарячої кави і телефоном в руках.
— Доброго ранку, — кинула вона йому без емоцій. — Я вже зателефонувала Лідії Василівні. Пояснила ситуацію. Вона чекає на тебе.
Ігор подивився на неї з щирим, непідробним нерозумінням.
— Я не розумію. Через якийсь жарт ти вирішила просто все зруйнувати? Виганяєш мене до матері? Ти з глузду з’їхала! — щиро дивувався він.
— Жарт, Ігор, це коли смішно всім. У тому числі і тому, над ким жартують, — повчально промовила дружина, відпиваючи каву. — Мені не було смішно жодного разу.
Цілий рік я просила тебе припинити це. Ти не почув. Тепер слухай мене: твої речі зібрані в передпокої. Ключі від квартири залиш, будь ласка, на столі. Сьогодні я подам на розлучення.
Чоловік продовжував дивитися на неї порожнім поглядом, ніби вона говорила незрозумілою мовою.
Для нього дошка, дійсно, була всього лише невдалим, затяжним жартом, а її реакція — безпричинною істерикою.
Світлана встала, взяла сумку і попрямувала до виходу, обходячи його стороною, як незнайомця.
— Я повернуся ввечері. Переконайся, щоб тебе і твоїх речей тут до того моменту не було, — кинула вона на прощання.
Двері зачинилися. Ігор ще хвилин десять стояв посеред вітальні, намагаючись осмислити те, що сталося. Потім повільно пішов збирати валізи.
Увечері, повернувшись, Світлана обійшла всі кімнати.
Його речей, дійсно, не було. На столі в передпокої лежали ключі. На душі було порожньо і дивно спокійно.
Вона підійшла до місця, де висіла дошка. На підлозі валялося кілька забутих кнопок. Вона зібрала їх і викинула в сміттєве відро.
Через кілька днів пролунав дзвінок на мобільний. Світлана подивилася на екран — це була свекруха, Лідія Василівна. Світлана глибоко зітхнула і відповіла.
— Добрий день, Лідія Василівна.
— Світлана, я не розумію, що відбувається, — голос жінки зазвучав схвильовано, але без звичної їй агресії. — Ігор тут ходить як у воду опущений.
Каже, що ви посварилися через якусь дурну дошку, і ти вигнала його. Він каже, що це був просто жарт. Невже не можна було все вирішити мирно самим?
Невістка присіла в крісло і важко зітхнула.
— Лідія Василівна, — почала вона, коли та закінчила. — Це був не жарт. Це був рік систематичного приниження. Він виписував кожну мою дрібну помилку, розвішував мої невдалі фотографії і водив наче на екскурсію своїх друзів.
Я багато разів просила його припинити, але він не чув. Я не бачу сенсу в продовженні цих стосунків. Моє рішення остаточне і обговоренню не підлягає.
На тому кінці дроту зависла довга пауза.
— Але… плов там якийсь, фотографії… — розгублено промовила Лідія Василівна. — Це ж такі дрібниці!
— Для вас — дрібниці. Для мене — остання крапля. Я не хочу і не буду жити з людиною, яка отримує задоволення від мого приниження, — впевнено заявила Світлана. — Передайте Ігорю, щоб він не намагався мене вмовляти. Все вже вирішено.
Невістка попрощалася і поклала слухавку. Вперше за довгий час вона відчувала, що вчинила абсолютно правильно.
Минув місяць. Ігор, який жив у матері, все ще не міг прийняти реальність того, що відбувається.
Він дзвонив Світлані, писав довгі повідомлення, де намагався пояснити, що вона все неправильно зрозуміла, що у нього не було злого умислу, що він готовий викинути цю дурну дошку і все забути.
У його голосі проглядало щире здивування. Він справді не розумів, чому його «нешкідливі жарти» призвели до такої трагедії сімейного життя.
Одного разу чоловік приїхав до майже колишньої дружини додому, сподіваючись поговорити особисто.
Світлана, побачивши його у вічко, відкрила двері, але не впустила всередину, залишившись стояти в дверному отворі.
— У гості не запрошую, тож кажи, що тобі потрібно, — незадоволеним тоном промовила жінка.
— Світлано, давай поговоримо як дорослі. Так, була дошка. Але я не зраджував тобі, не пив, не піднімав руку. Я працюю і кохаю тебе. Не можна ж через дрібниці руйнувати сім’ю! — у відчаї вигукнув Ігор.
Світлана подивилася на нього, і в її голові склався остаточний пазл. Вони жили в різних реальностях.
У його реальності можна роками знущатися над дружиною, і це — дурниця. У її реальності — це непереборна прірва, повага і довіра, через яку вже не перекинути міст.
— Ігор, для тебе це дурниця. Для мене — ні. Для мене це питання самоповаги. Ти не бив мене рукою, Ігор.
Ти бив словами і вчинками, — різко вимовила вона. — І шрами від цього анітрохи не менш болючі. Все скінчено. Прошу тебе, залиш мене в спокої.
Вона зачинила двері. Більше чоловік не намагався відновити спілкування.
Розлучення через суд пройшло швидко і без ускладнень, оскільки ніяких суперечок про майно не було — квартира була її дошлюбною власністю.
Через пів року Світлана дізналася від спільних знайомих, що Ігор, так і не зумівши осмислити свій провал, у розмовах з друзями представляв ситуацію як «колишня збожеволіла через дурницю».
Він так і не зрозумів, що справа була не в дошці, не в зіпсованих стравах і не у фотографіях. Справа була в роках зневаги, у відсутності поваги і в повній втраті довіри.
Він щиро вважав, що раз не було гучного скандалу з биттям посуду і криками, значить, і проблем не було.
А коли «дурниця» виросла в справжню проблему, його картина світу дала тріщину, в яку він так і не зміг заглянути.
Світлана ж, навпаки, більше ніколи не згадувала про ту дошку. Вона викинула її зі свого життя так само легко, як колись викинула кнопки, що валялися на підлозі.
Жінка знайшла в собі сили поставити крапку там, де інші роками ставлять три крапки, терплячи приниження під соусом «жартів». І в цьому була її головна і єдина правильна відповідь.
