— Ну от, приїхали… — важко зітхнув Дімка, тримаючи в одній руці валізу, а в іншій — руку дружини.
Аня, мружачись від сонця, вдивлялася у ворота старого дачного будиночка, де на них чекали.
Точніше… куди їх запросили. Саме це слово пізніше битиметься відлунням в голові: «запросили», «кликали відпочити», «наполягали»…
— Це точно тут? — уточнила вона, стискаючи в іншій руці долоньку п’ятирічного Матвійка.
— Ага. Хата тітки Люби. Впізнаю цей облуплений паркан за двісті метрів.
Літо. Кінець липня.
У місті — спека, пил, крики сусідів і нескінченні будівництва. А тут — зелень, спів птахів і… безкоштовний відпочинок.
Принаймні, так їм сказали.
— «Приїжджайте, відпочинете, рідні ви наші. Нічого не треба! Просто будьте з нами!»
Тоді вони й подумати не могли, чим обернеться це «нічого не треба».
Цікаво, чи помічали ви, як часто слово «запрошуємо» потім виявляється пасткою?
Особливо, якщо його вимовляють родичі.
Чомусь саме вони вміють перетворювати відпустку на випробування, дружнє застілля — на три години повчань, а слово «відпочити» — на багатозначне дієслово «відпрацювати».
Хто хоч раз не був в селі у «доброї тітки», нехай кине в мене капцем. Тільки попередьте — я ухилюся.
У дворі на них уже чекала вона. Тітка Люба.
Гучна, колоритна, з голосом, як у старого диктора з телебачення який багато палить:
— Ой, мої хороші! Дімочко, Анечко, Матвійчику! Ну, проходьте, проходьте! Все для вас, рідні ви мої!
Обійми були міцні, щоки — липкі від парфумів і спеки, а очі — занадто вже примружені. Не від сонця. Від чогось іншого.
— Вам і кімнату виділили, і ліжка чистенькі, і огірочки замаринувала — онукам же частування потрібне, — голосила вона, розмахуючи руками.
— Дякую, тітко Любо, нам би просто спокійно провести тиждень, — усміхалася Аня, все ще стискаючи долоньку сина.
— Ой, та що ви! Тут як удома будете. Родина ж! Все для своїх!
Ага… Свої…
У мене був знайомий, який колись приїхав до троюрідного брата в Бердянськ. Безплатно. Ну як — «безплатно».
Через день його поставили до мангала смажити шашлики на продаж, потім — фарбувати паркан, і закінчилося все тим, що він випадково угробив газонокосарку, і йому вручили рахунок.
Досі не розмовляють. Кажуть, родичі — це Бог жартома перетинає вам шляхи з ворогами під маскою сім’ї.
Минула перша ніч.
Спали вони в кімнаті з кривою підлогою та ароматом старої ковдри, в яку явно минулого століття заривався чихуахуа тітки Люби.
Але не в цьому річ. Річ — у розкладі.
Вранці їх розбудили звуки каструль і фраза:
— Дімочко, ну ти ж чоловік! Допоможеш мені насос підключити? Він чогось там, ну… згорів, напевно. Та ти розберешся, я впевнена!
Діма, ще не випивши кави, стояв на вулиці, пораючись із трубою.
А Аня… вже мила посуд після вчорашньої «радісної вечері».
Матвій тим часом ганяв курку по двору й кричав:
— Мамо, ця курка мене хотіла дзьобнрути!
У цей момент з-за паркану визирнула сусідка — баба Параска:
— А ви звідки будете? З Києва, чи що? Ну-ну…
Інтонація була така, наче вони приїхали з проказою.
Чому люди в селі, особливо літні, дивляться на приїжджих з великих міст, як на особливий підвид?
Може, заздрять?
А може, вважають усіх міських дурними й розпещеними. Або просто… люблять відчути свою уявну перевагу хоча б на пару тижнів на рік?
Кожен день був як дежавю.
«Вам не складно сміття віднести?»
«А не подивилися б ви мій телевізор, він щось клацає не туди»
«Сходимо по воду? Там криниця — ну пара відер всього»
«Матвійку, не сиди! Допоможи бабусі полуницю збирати!»
Відпочинок? Та це було випробування для всієї родини.
Але ж ви розумієте… Ну незручно відмовити, коли тебе «запросили». Коли кажуть, що люблять. Коли називають «рідними».
— Ну і що? Ми ж не на курорті, а в родині, — втішала себе Аня.
— Зате їжа смачна. Та й повітря…
Але все частіше ловила себе на думці: а куди ми взагалі влізли?
А у вас було таке? Коли ви ніби погоджуєтеся з ввічливості, а потім… тонете в обов’язках, які ніхто не обговорював?
Коли «відпочинь у нас» перетворюється на «доглянь за нами, а потім ще й плати»? Ось тільки плату ми не завжди дізнаємося одразу. Іноді вона в чеку. Іноді — у розбитій самоповазі.
Минуло сім днів.
На восьмий — Діма зібрав валізу.
Аня витирала сльози — не від прощання, а від втоми.
Матвійко не хотів прощатися з куркою, з якою вже подружився.
І ось, коли машина стояла заведена, а двері вже грюкнули…
З дому вийшла тітка Люба.
З усмішкою. З задоволеною, ніби щось виграла.
— Ну що, мої дорогі! Дякую, що приїхали! Сподіваюся, сподобалося у нас!
— Дуже, — видихнув Діма, — відпочили, як могли.
— Ну й чудово, — примружилася вона. — Тоді з вас сім тисяч гривень.
…
— Що? — видихнула Аня.
— Скільки? — у Діми обличчя зблідло.
— Ну як же… Проживання. Харчування. Електрика. Газу скільки пішло… А ще — ви ж онукові полуницю рвали, я ж її садила… та й я сама… старалася… А могла б її продати чужим людям.
Родина — родиною, але ж усе по-чесному має бути, правда?
Що б ви зробили?
Заплатили б?
Розвернулися б і пішли?
Послали б?
Але ж вас називали рідними. Дивилися в очі. Давали суп. Усміхалися.
І десь у глибині… ви й досі не вірите, що це правда. Що це не жарт.
Але тітка Люба стоїть, підперши боки, й чекає.
І усміхається.
…З вас сім тисяч, — спокійно повторила тітка Люба, наче озвучувала погоду на завтра.
— Любо… ти серйозно? — голос Діми здригнувся, як у людини, яка не чекала удару в спину. А отримала. І не вперше.
— А що? Все по-чесному. У нас не курорт, звичайно, але й ви не просто так тут гостювали, вірно? Світло, вода, газ. Та я на вас час витратила!
— Ми ж… ми ж родина… — Аня спробувала знайти очі тітки Люби, але зустріла лише байдужість.
— Ага, — кивнула та. — Родичі. Рідні ви мої.
Одного разу подруга поїхала на день народження до тітки. Та наготувала, наговорила, назвала «найкращою племінницею», а потім… виклала рахунок за «банкет». Знаєте, в чому був пік мерзотності? Рахунок був надрукований. З печаткою. На триста гривень більше, ніж реально коштувало. Тому що — цитую — «час теж коштує грошей».
— Любо, ти жартуєш? — Діма намагався стриматися. — Ми з ранку до вечора допомагали тобі. Я копав, лагодив, носив. Аня — готувала, мила, прибирала.
— Ну то це в рахунок оренди, — знизала плечима тітка. — Хто ж вам заважав сидіти на шезлонгу й пити пінне, як туристи?
— Ми б краще заплатили за готель і жили (розповідь спеціально для сайту Цей День) без відчуття, що ми тут… слуги! — вигукнула Аня. — Ми приїхали, бо ти САМА сказала: «приїжджайте, поживіть!»
Тітка Люба нахмурилася. Усмішка зникла. Вона підняла підборіддя, і голос її став крижаним:
— А хто ж знав, що ви такі… невдячні?
— …Що? — Діма зробив крок уперед. — Це ти серйозно?
— Я вас пустила. З дитиною. З їжею. З турботою. А ви мені навіть грошима не можете подякувати?
Коли людина просить грошей, бо «піклувалася», — це вже не турбота.
Це торг із прикриттям.
Але ж коли вона все це робить із маскою «доброї тітки», яку ти знав з дитинства, — це удар нижче пояса.
У такі моменти ти розумієш:
Рідня — це не завжди сім’я. А сім’я — це не завжди рідня.
— Ми не заплатимо. Ні копійки, — твердо сказав Діма, нарешті розправивши плечі.
— Як знаєте, — кинула тітка. — Але більше не приїжджайте. У мене таких «родичів» — пів країни. На вашому ліжку завтра вже сестра з Вінниці буде. Вона, до речі, переказує завчасно.
І знаєте що?
Вони пішли.
Без криків. Без грюкання дверима. Без прокльонів.
Але з усвідомленням, що вони втратили тітку Любу…
А питання залишається:
Скільки коштує рідство?
Сім тисяч гривень?
Один вечір за вечерею?
Полагодження насоса?
Чи воно все ж має бути безкоштовним?
