— Алло, Олено Ігоревно, ну ви де? Ви ж обіцяли прийти і посидіти з дітьми! Ми вас чекаємо вже цілу годину! – Галя роздратовано дивилася на годинник, розмовляючи зі свекрухою.
— Галю, у мене тиск підскочив, так себе почуваю погано… Я не прийду… – голос Олени Ігорівни був немов навмисне слабким і втомленим.
—Тиск підскочив? Ви ж гіпотонік… Звідки тиск? Знову обманюєте!? Ми з Олексієм і так не часто кудись ходимо, а ви ще так нас підводите! Слів немає!
Галина зі злістю вимкнула телефон і в серцях мало не кинула його на стіл.
Їхній давно запланований похід до ресторану з чоловіком зривався через непередбачуваність свекрухи.
Останнім часом та часто могла викинути подібний фортель – то не прийде в потрібний час, то їй терміново кудись треба бігти, то просто відмовляється від сидіння з онуками.
— Що там знову сталося? – Олексій із сином на руках зайшов на кухню і запитально подивився на дружину.
Галя зітхнула, постаралася взяти себе в руки і знизала плечима:
— Твоя мама знову не може прийти. Сказала, що в неї тиск.
— Тиск? – здивувався чоловік. – І що робити? У нас уже столик заброньовано…
Вони обидва вже були одягнені – Олексій у костюмі, Галина в елегантній сукні.
Тільки піти в них, мабуть, не вийде – трирічний син і семирічна донька ще не в тому віці, щоб залишитися наодинці.
— Я не знаю, що робити. Може, сусідку попросити?
— Тітку Марію? Знову? Ну, вона, звісно, може й погодиться…
Але вона минулого разу з дітьми сиділа і позаминулого. Та й узагалі часто з ними час проводить. Не можна весь час її просити. Це непристойно.
— Мамо, а баба прийде? – на кухню забігла Соня.
— Ні, бабуся погано почувається.
— Знову? Може, їй у лікарню треба?
— Я теж так думаю, – Галина мимоволі посміхнулася й обійняла доньку. – Посидите сьогодні в тітки Марії?
— Добре, – дівчинка любила ходити до доброї сусідки.
У Марії Єгорівни не було ні дітей, ні онуків, і вона всю свою нерозтрачену любов виливала на цих двох малюків.
І сама часто просила Галю і Олексія, щоб вони приводили дітей до неї. Але подружжю було незручно весь час обтяжувати її своїми проблемами.
— Ой, мої ж ви хороші, – тітка Марія з усмішкою сплеснула руками, коли відчинила двері Галі з дітьми. – Давайте заходьте швидше.
— Спасибі вам, – Галина зі щирою вдячністю дивилася на літню жінку.
Марія Єгорівна посадила дітей з іграшками, які зберігала спеціально для них, а сама підійшла до Галі.
— Це вам спасибі. Я ж душею відпочиваю з дітлахами вашими. Я одна живу, а тут потрібною себе почуваю. Ви навіть не уявляєте, як багато це для мене означає!
Галя кивнула, вона в чомусь розуміла цю жінку.
Але не могла зрозуміти свою свекруху.
Та теж жила сама, її чоловік давно пішов, залишивши свекрусі велику квартиру.
Але мати чоловіка все одно не прагнула підтримувати близькі стосунки з єдиними родичами.
Напевно вона просто була такою людиною… Такою, що любить самотність.
— Гаразд, тітко Маріє, я побігла, у нас столик на сьому вечора. Увечері зайду за дітьми.
— Добре, – жінка посміхнулася.
Галина швидко спустилася до себе у квартиру. Олексій вже чекав її біля порога.
— Ну що? Як усе пройшло?
— Як завжди добре, тітка Марія рада нашим дітям, – відповіла Галя і не втрималася від їдкого коментаря, – На відміну від твоєї мами.
Олексій зітхнув, спостерігаючи за тим, як дружина одягається.
— Я сам не розумію маму. Їй ніби все одно на нас і наших дітей.
— Добре, що в нас є така тітка поряд.
Вони переглянулися і Галина посміхнулася:
— Гаразд, давай не псувати вечір. На нас чекає смачна вечеря в ресторані і кілька годин без дитячого крику. Свобода!
— Так, це тішить, – засміявся Олексій.
Вони провели чудовий вечір, насолоджуючись товариством одне одного.
А потім поїхали додому. Діти й тітка Марія теж були задоволені, а жінка просила якось привести дітей до неї ще раз.
— Це ми можемо, – засміялася Галя, забираючи сплячого сина. – Свекруха моя не рветься проводити з ними час.
— Погано це, звичайно, – тітка Марія погладила сплячого хлопчика по голівці. – Вони у вас такі чудові…
— Дякую, – задоволена Галина навіть почервоніла.
— Давайте я вам двері потримаю, – Марія Єгорівна допомогла Галі вийти.
Кілька днів минули доволі спокійно, хоча справ у Галі та Олексія вистачало – робота, діти, домашні клопоти – все це йшло по нескінченному колу.
І коли у двері пролунав дзвінок, Галина здивувалася.
Вона нікого не очікувала побачити.
Олексій поїхав у відрядження на кілька днів, а більше ніхто не мав прийти.
— Хто там? – запитала вона, потім відчинила двері й здивовано відступила.
На порозі стояла свекруха. Вона зробила крок уперед і безцеремонно протиснулася повз невістку до квартири.
— Олена Ігорівна, добрий день, – пробурмотіла Галя, згадавши про ввічливість.
— І тобі привіт, – пробурчала жінка.
У передпокої вона повернулася до невістки і суворо запитала:
— І з ким ви залишили моїх онуків? Я знаю, що ви були в ресторані того дня. Ви залишили дітей самих удома?
— Ви що? Ні, звісно! – Галя обурено подивилася на свекруху. – З ними залишилася сидіти сусідка. І взагалі, це не ваша справа, знаєте!
— Як це не моя? Це мої онуки!
— Щось ви не згадуєте про це, коли нам потрібна ваша допомога!
— Я не зобов’язана сидіти з ними!
— А якщо не зобов’язані, тоді й не лізьте в наше життя! Ви спочатку обіцяєте, потім відмовляєте, а в нас усі плани зриваються. І давайте ви не будете мені тут вимовляти, як маленькій дівчинці.
— От як? Тобто я ще й винна в тому, що ваші діти бродяжать незрозуміло де?
Галина примружилася й уважно подивилася на жінку.
— Олена Ігорівна, так, ви винні. І наші діти не бродяжуть, а сидять із прекрасною жінкою! І вона їх любить! Вона ставиться до них краще, ніж їхня рідна бабуся.
Обличчя Олени Ігорівни від злості раптово вкрилося червоними плямами, і невідомо, що б вони наговорили одне одному, але в цей час їхні голоси почула Соня і вибігла в передпокій.
— Привіт, бабусю! Ти нарешті прийшла!
— Привіт, сонечко, – Олена Ігорівна поцілувала онуку. – Як у тебе справи?
— У мене добре! Завтра у школі свято. Ти прийдеш? Чи ти знову хворієш? Може, тобі в лікарню сходити? Тобі там допоможуть, бабусю.
Галина ледве стримувала сміх, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя свекрухи.
— Сонечко, я нічим не хворію! Мені не потрібно в лікарню.
— Тоді чому ти не сидиш із нами? Ти обіцяла і ми на тебе чекали! Хоча в тітки Марії теж добре! Вона читала нам казки!
— Сонечко, йди до Дані, – Галя подивилася на доньку. – Не треба його одного залишати.
— Гаразд, бабусю, бувай, приходь до нас (розповідь спеціально для сайту Цей День) ще! – дівчинка розвернулася і втекла в кімнату.
Олена Ігорівна обурено подивилася на невістку.
А та ледве стримувалася, щоб не розсміятися свекрусі в обличчя.
— Ви що дитині наговорили? Спеціально підучили?
— Нічого ми їй не наговорили! Вона сама все чує і розуміє. Діти, вони такі, швидко все схоплюють.
Наступного дня Галина віднесла сусідці кошик свіжих фруктів в знак подаки.
— Спасибі вам, – тітка Марія посміхнулася. – Але мені нічого не треба. Приводьте просто дітей частіше. Це і є подяка.
— А може ви до нас будете приходити? – зважилася Галина. – У гості просто так заходите, та й із дітлахами посидіти.
— Я прийду, – Марія Єгорівна щасливо посміхнулася. – Я обов’язково прийду…
…Люди зустрічаються по – різному.
Буває, що саме життя зводить людей разом.
У нього, у життя, на людей свої плани. І дуже часто буває, що зовсім стороння людина стає ближчою і ріднішою, ніж кровний родич.
Таких людей, мені здається, можна назвати рідні не по крові, а по серцю…
