— Ну що, знову зарплату затримують? Набридло постійно позичати. Як біднота живемо, їй Богу… — мати незадоволено скривила губи, всім своїм важким тілом повернувшись до дочки.
— Так, мамо. Знову затримують. Від мене нічого не залежить.
— А я казала тобі вісім років тому: вступай, Наталко, до медичного. Зараз би в місті жила, і гроші мала, і справу. І якщо треба, кому укол, кому крапельницю — грошове місце! Але ти ж хіба слухаєш… Безглузда… — вона з досадою махнула на дорослу дочку рукою.
Наталя лише мовчки кивнула, не піднімаючи на матір очей.
— Хоча, дадуть же колись… А може і премію ще додадуть, хоча від твоєї пошти дочекаєшся, як же… А то моєї пенсії навіть оплатити електрику не вистачить, а мені таблеток он лікар знову прописав купу. Де тільки грошей брати…
— Не переживай, мамо. Я, якщо треба, підроблятиму у сусідів. Бабі Вірі з городом допомогти треба, тітка Олена до дітей на тиждень їде, ключ мені хотіла залишити…
— Ти з ними тільки багато не базікай! — суворо сказала Ганна Віталіївна. — А то почнеться: де кавалер, чому не заміжня… Помовчи краще, а то вже всі занадто цікаві розвелися. Та розумні…
Наталка нарешті зібралася і вийшла на вулицю, залишивши позаду себе матір, яка все ніяк не могла заспокоїтися, а бурчала і бурчала… І було з чого.
Наталці двадцять сім, не заміжня, дітей немає. По селу вже ходили чутки, мовляв, родове прокляття на їхній родині видно. Венець безшлюбності.
А жінки з роботи на пошті, яких вже давно «окільцювали», любили лізти з порадами: «Фіг з ним, з чоловіком, дитинку б тобі… Роки ж ідуть…»…
…По дорозі її, звичайно ж, обдало з калюжі, в яку потрапило колесо проїжджаючої машини. Добре так обляпало, з голови до ніг.
Вона подивилася на свій мокрий одяг, згадала про вічно бурчащу матір, про низьку зарплату, яку до того ж постійно затримують, і несподівано для себе розплакалася навзрид…
— Дівчино, з вами все гаразд? — запитав чоловічий голос звідкись зверху з явним занепокоєнням.
Від подиву і несподіванки Наталка здригнулася і підняла голову вгору. Її на мить засліпило яскраве сонечко, після чого вона змогла розгледіти власника голосу.
Ним виявився темноволосий чоловік трохи за тридцять. У нього були ямочки на щоках і карі очі. Дуже яскраві і, незважаючи на ситуацію, трохи смішливі.
Наталка так і застигла, безцеремонно розглядаючи чоловіка.
— Ой, налякав вас, напевно. Вибачте. Просто почув плач і подумав…
— Все нормально… — Наталка швидко провела рукавом кофти по щоках, витираючи сліди від сліз, але зробила тільки гірше, розмазавши мокрим одягом туш…
— І все-таки недопустимо, щоб така красива дівчина плакала в такий ранній час… Можна вас провести? Щоб випадково ніхто не образив по дорозі… І візьміть, будь ласка, серветки. — він простягнув їй упаковку.
Наталка мовчки кивнула і взяла серветки, не піднімаючи на чоловіка очей. Хоча їй хотілося навпаки. Їй дуже хотілося запам’ятати якомога більше рис його обличчя, але це ж жахливо непристойно.
Мама завжди казала, що жінка до останнього повинна приховувати свою зацікавленість, інакше цим може відштовхнути чоловіка!
Вона повинна бути гордою і неприступною, як скеля. Мама ж не порадить нічого поганого, правда?..
— Мене, до речі, Ілля звати. Я сюди нещодавно на роботу приїхав. А вас…
— Наталя.
— Приємно познайомитися! — посміхнувся чоловік і простягнув їй руку, ніби пропонуючи її підтримати. — Я так розумію, нам по цій доріжці, просто ви вже на неї почали звертати…
А там сльота після вчорашнього дощу, та й тримаєтеся ви якось невпевнено… Давайте я підтримаю вас, а то не дай Бог…
— Дякую вам за вашу турботу. — сказала Наталка і все-таки взяла чоловіка під руку.
— Та що ви! Яка турбота. Хіба ви можете доставити турботу. — він подивився на неї і посміхнувся. Доброзичливо, відкрито і без насмішки.
А жінку раптом охопило дивне відчуття. Ніби це вже колись було. І вона дуже добре знає цього чоловіка, який був такий добрий до неї, на відміну від матері, родичів і колег…
Хіба могло щось піти не так? Вона ще міцніше вхопилася за його руку і рушила вперед.
У будівлі поштового відділення їхні шляхи розійшлися. Ілля посміхнувся їй і швидким кроком піднявся на другий поверх, а Наталка поспішила на своє робоче місце.
— Ого, ти сьогодні вперше запізнилася! — зауважила одна з працівниць, підфарбовуючи пухкі губки і дивлячись у маленьке дзеркальце. — Добре, що наш новий бос теж запізнюється… Тільки перебрався до нас.
— Новий бос? І навіщо ж він приїхав у цю глушину? Незрозуміло. — сказала Наталка, розкладаючи речі.
— Хто його знає… Може, захотів відпочити від міського життя.
— Точно, їх, «ділових» чоловіків не зрозумієш. Тоді інша справа мій Сашко: простий і зрозумілий, як двері. Головне, пляшку від нього подалі сховати… — додала ще одна колега, що сиділа в самому кутку.
— Добрий день, пані!
І знову Наталка здригнулася від несподіваного чоловічого голосу, що луною рознісся по великому кабінеті.
Але коли вона підняла очі на джерело звуку, то втратила дар мови: перед нею стояв той самий Ілля, який супроводжував її до роботи кілька хвилин тому.
Помітивши здивування на обличчі Наталі, Ілля ледь помітно кивнув їй і перейшов до обговорення робочих питань.
З цього дня життя Наталі кардинально змінилося. Тепер їй було байдуже на глузування матері, що летіли в її бік щоранку.
Вона вставала на годину раніше, щоб вмитися лавандовим милом, нафарбуватися і підібрати вбрання.
Ганна Віталіївна теж помітила зміни в поведінці дочки, не забуваючи, правда, підмітити, як криво вона фарбує губи і як же їй до очей не пасує бірюзовий браслет на правій руці…
Ілля поступово відкривався перед Наталею, як і вона перед ним. Все це було схоже на казку: багатий принц нарешті приїхав забрати з лап підступної мачухи (нехай і рідної) свою Попелюшку!
Вони гуляли, обговорювали книги, сперечалися, хто зробить більше «млинців» на водяній гладі…
Через два місяці Ілля розповів, чому вирішив приїхати в село. Насправді він уже давно мріяв це зробити, але тільки удвох.
Чоловік втратив дружину три роки тому, і весь цей час відчував себе не в своїй тарілці, продовжуючи метушливе міське життя.
І тепер, коли він нарешті здійснив їхню спільну мрію, він відчуває себе спокійно… А завдяки м’якій, смиренній Наталці відчуває себе ще й не самотньо.
Незабаром після цієї розмови Наталка та Ілля вперше поцілувалися. Продовження не змусило себе чекати, і вона стала залишатися у нього. Все частіше і частіше.
Матері вона відчайдушно брехала, що влаштувалася ще на одну підробітку, а та зайвих питань не задавала: аби гроші в домі були.
Зазвичай Наталка фарбувалася на роботі, переодягалася там же в туалеті, щоб не спровокувати маму на розмову про зовнішній вигляд.
Але саме цього вечора вона прибігла додому занадто пізно: довелося дуже довго обслуговувати бабусю, якій хотілося, швидше, поговорити, ніж відправити бандероль.
— Ти куди це намилилася в таку пізню годину? — Ганна Віталіївна, лежачи на спині, трохи піднялася на ліктях, намагаючись розглянути в темряві дочку.
— У кіно піду, в будинок культури, — спокійно відповіла Наталка, підбираючи перед дзеркалом відповідні до сукні сережки.
— З глузду з’їхала чи що, таке в кіно одягати! Скільки тобі років, що ти вище колін спідницю натягнула, а? Що люди скажуть?
— Мамо, мені премію дали. Можу я хоч трохи на себе витратити те, що сама і заробила?
— Ти ще стільки не заробила, щоб на всякі дурниці гроші розкидати! І не сперечайся зі мною! Та й взагалі, ти в цій сукні схожа на…
— Закрий рота! — несподівано для себе голосно сказала Наталка, повернувшись у бік матері. — У всіх батьки як батьки, одна ти мене ненавидиш!
Вона сказала це і раптом зрозуміла, що більше не боїться. Не боїться перечити матері, не боїться відстоювати себе, не боїться нічого!
— Ти що про себе надумала?! — закричала Ганна Віталіївна. — Не забула, хто перед тобою? І на чиїй шиї сидиш, га? Ану переодягнися швидко і вибачся перед матір’ю! Невдячна!
— Та якби не ти, я б уже давно в місті нормальним життям жила! «Донечко, мені погано! Донечко, ой, я не можу! Наталонька, залишся зі мною, не їдь…». Забула, про що говорила мені, коли я за балами на бюджетне місце пройшла?
— Якби хотіла, поїхала б… Хто хотів, той давно поїхав! І взагалі, кому ти там потрібна була б!
— Поїдеш звідси, коли рідна мати не пускає. Бачити тебе не хочу! Все життя мені зіпсувала!
З цими словами і під крики матері Наталка вибігла з дому. Не помітила, як дісталася до будинку культури і, не чекаючи Іллю, влаштувалася на своєму місці в кіно.
Але ось минуло вже десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин… У грудях у неї з’явилося дивне занепокоєння. Вона набрала його номер, але у відповідь почула тільки гудки.
Дихання почастішало, руки стали вологими, а серце затремтіло, немов канарка в клітці…
— Наталка, люба, все добре? Вибач, я запізнився…
Чоловік ніжно обійняв жінку і сів на крісло поруч. Побачивши його, вона ледь не розридалася.
— Так-так, — трохи тремтячим голосом сказала вона. — Тільки не спізнюйся більше, будь ласка… Я так боялася, що ти більше не прийдеш…
…Через тиждень Наталка переїхала до Іллі. Спочатку вона продовжувала приходити до матері, щоб доглядати за городом і приносити продукти, але жінка ігнорувала дочку.
Демонстративно відверталася і бурмотіла щось собі під ніс. Наталка на це тільки посміхалася.
А одного разу Наталя прийшла з дуже загадковим обличчям. Вона нічого не принесла, а просто сіла на ліжко навпроти Ганни Віталіївни.
— Мамо, а ти скоро станеш бабусею… — Наталка дивилася на матір і її очі сміялися. — А ще ми з Іллею подали заяву в РАГС. Як тобі новини?
— Що? Я бабусею… А як це? О Господи, ти при надії чи що? Боже мій, ось ганьба, ось ганьба… В РАГС вона зібралася… Дивись, як же, одружиться він на тобі…
Кине з приплодом! Люди добрі, що коїться… Бабусею я стану! Порадувала вона мене! А город як, а продукти хто мені тепер приноситиме, га?
У мене он ноги зовсім хворі. А вона каже «бабусею станеш» Тьху, безглузда як була, так і залишилася… Та кому ти потрібна така!
Наталка встала і рішуче попрямувала до дверей. І саме в цей момент вона відчула почуття свободи. Саме зараз.
Навіть не тоді, коли пішла з дому і стала жити з Іллею, а саме сьогодні. Напевно тому, що вона зрозуміла, що матір не змінити.
А вона повинна йти далі і жити своїм, власним життям, а не тим, яке придумала їй мати. І їй стало так добре на душі, так спокійно.
Вона поклала руку на живіт, де відчула легкий поштовх і посміхнулася. Свою дитину вона виховає по-іншому. І для початку вона її просто буде любити.
