— Міша, мама дзвонила. Вона взяла квитки на поїзд, тому нам треба їх з братом розмістити… Ти зможеш заїхати в магазин? — Юля запитально подивилася на чоловіка.
Михайло навіть поперхнувся.
— А навіщо вона взяла квитки?!
— Як це? У твоєї матері ювілей… Забув? Моя мама вже й подарунок приготувала. Ось, дивись! Картину вишила, красива, правда?
Юля показала чоловікові фотографію полотна в рамі. На ньому було вишито зображення храму, що стоїть на березі озера.
— Ну таке собі…
— А що не так?!
— Тут церква, а поруч з нею напевно кладовище, як зазвичай. Ти що, моїй матері таке дарувати не можна! Вона образиться. Вирішить, що це натяк на вік.
— Дюрню не говори, Міша. Це просто пейзаж! Красиве озеро, лебеді… Дарованому коневі, сам знаєш…
Та й питання не в тому. Треба купити розкладачку, мабуть, тобі доведеться поспати тиждень на ній.
— З чого б це?
— Тому що ми з Христиною будемо спати на дивані у вітальні, а мамі і Глібу віддамо нашу кімнату. Гліб ляже на дивані, а мама поспить на нашому ліжку.
— А чому вони не можуть лягти у вітальні?
— Тому що Гліб – не ходить. Йому не можна навіть лежати на розкладачці!
— А тещі?
— Тобі не соромно, Міша?
— Гаразд, я зрозумів. Щось придумаю. — Михайло почухав потилицю.
Приїзд гостей був великою проблемою, адже буквально днями він спілкувався з матір’ю щодо її ювілею.
І тепер перед Мішею стояло просто нереально складне завдання, викрутитися з якого було ну дуже важко!
І якщо на одній чаші терезів було його благополуччя, а на іншій — добрі стосунки з родиною дружини, то вибір був очевидний.
Залишалося одне: вирішити питання з гостями з мінімальними втратами.
Ледь дочекавшись, поки дружина піде на роботу, Михайло увімкнув воду і заткнув кухонну раковину.
Після цього він зі спокійною душею пішов до магазину. А коли повернувся, біля його дверей вже стояла сусідка знизу, Марія Іванівна.
— Ви що?! Зовсім здуріли?! У мене тільки що ремонт закінчився! — кричала вона.
Міші довелося дуже старанно зображати здивування.
— Вибачте, Марія Іванівно, дружина зовсім перестала думати головою… Пішла на роботу, а кран, напевно, не вимкнула. Добре, що я повернувся, телефон вдома забув. А то б біда була!
— У мене зі стелі тече! Я вам рахунок за збитки виставлю!
— Не перебільшуйте. Я впевнений, у вас нічого страшного там немає. А якщо є, то у нас страховка. Ось зі страховою і розбирайтеся.
Міша дав візитку і задоволений пішов. Який молодець, його зять, Арсеній, — порадив застрахувати квартиру! А ще обіцяв, що влаштує на хорошу роботу.
І нарешті Міша зможе дозволити собі жити добре! Може, навіть розлучиться з Юлею і одружиться з молодою дівчиною, у якої не буде божевільної матусі, схибленої на вишивці, і брата-інваліда.
З цими думками Михайло зробив фотографії потопу і відправив їх дружині. Юля передзвонила по відеозв’язку відразу ж.
— Як це сталося?!
— Кран зірвало на кухні. А я пішов… Добре, що повернувся.
— Так, пощастило… — зітхнула Юля. — Ой, а як же ми тепер жити будемо? Треба ремонт робити! У будинку тепер вогкість, ковролін треба міняти, шпалери теж… Інакше з’явиться цвіль, а у мами астма!
— Значить, мамі твоїй треба зняти готель.
— Я вже обіцяла їй… Ти ж знаєш, що моя рідня — люди небагаті. Зайвих грошей на оренду житла немає. Квитки на поїзд купити змогли, і то добре.
— Ну тоді, може, їй краще здати квитки? — обережно натякнув Міша.
— Як здати?!
— Заодно на поїздці заощадять.
Юля навіть розсміялася від того, якою безглуздою була пропозиція чоловіка. Вона не могла відмовити матері і братові.
Для мами і неходячого брата такі сімейні свята були, можна сказати, єдиною радістю, цілою подією в житті, тим більше що раніше її мати і свекруха цілком непогано ладнали.
І раптом… Здати квитки.
— Ні, Міша. Вже кого, кого, а моїх близьких ображати не можна. Вони повинні бути присутніми на ювілеї твоєї матері. Інакше це якась маячня. Може, і нам з Христинкою не ходити?!
— Так, щодо цього… — Міша почервонів, а Юля напружилася. Звичайний дзвінок від чоловіка не віщував біди, але обернувся неприємною несподіванкою. — На святі будуть тільки дорослі. Христинцв буде нудно і взагалі… Навіщо дитині на ювілей?
— Їй вже 12 років! Вона не дитина! Що за дурне питання, навіщо?! Дівчинка готувала подарунок для своєї бабусі! Невже твоя мати не захоче, щоб її привітала онука?!
Михайло почервонів ще сильніше.
— Я нічого не можу зрозуміти, Міша. Що, чорт забирай, відбувається у нас в родині?!
— Все добре, Юля. Поговоримо пізніше. Мені дзвонить керівництво, — Міша різко скинув дзвінок. І Юля замислилася.
Адже все було добре. П’ять років тому на ювілеї свекрухи були раді всім.
Поки Юля розмірковувала, Міша дзвонив матері, Ірині Семенівні.
— Мамо, така справа. Теща їде.
— Куди?
— До тебе на свято.
— А хіба я її кликала?!
— Ну, вона вважає, що це нормально. Ми ж рідні.
Ірина Семенівна задумалася, а потім сказала:
— Ти на свою дружину не маєш ніякого впливу. Чому ти не сказав, що у нас обмежена кількість гостей?
— Мамо…
— Гаразд, одну свекруху я зможу посадити десь у кутку. Щоб сиділа і не відсвічувала. Ти Юлі скажи, щоб вона матір одягла нормально.
Нехай навіть не думає в хустці з’явитися! У нас світський захід. І взагалі, краще не афішувати, що вона твоя теща.
— Мамо, якби все було так просто, я б тобі не дзвонив.
— А що ще?
— Справа в тому, що вона із собою Гліба тягне.
— До нас? На свято?! Інваліда? Ну, приїхали…
Ірина Семенівна немов забула, що не так давно раділа свасі і приймала в гостях з привітністю. І сина її теж не ображала. Але тепер Ірина Семенівна інша.
У неї такі серйозні люди в родині з’явилися! Зять — важлива шишка в місті, а для нього дуже важливий імідж сім’ї.
— Ні. Ніякого Гліба мені не треба. Я не можу зганьбитися перед новими родичами! Роби що хочеш, але тещу з сином на свято не пускай.
— Я вже намагався. Навіть потоп влаштував. Але ні, Юля уперлася. Каже, якщо мати не запрошена, то і вона не піде.
— Ну і не треба. Я замість неї знайду кого посадити.
— Точно. У Арсенія є якась важлива людина, яка може мені з працевлаштуванням допомогти, ось його треба обов’язково покликати на твій ювілей. А зайві непотрібні люди нам ні до чого.
— Правильно, синку.
Вони ще трохи поговорили, і Михайло повернувся до справ. Треба зазначити, що останнім часом свою роботу він виконував дуже погано.
Більше того, він став гордовитим і злим. Це не залишилося непоміченим керівництвом.
— Михайле, зайдіть до мене в кабінет, — сказав начальник, побачивши кілька нових скарг на чоловіка.
— У чому причина виклику?
— Ось. Подивіться. Кажуть, що ви погано поводитеся з підлеглими.
— Це все брехня.
— А камери кажуть протилежне.
— Як вони заслуговують, так і поводжуся, — Михайло не зміг заперечити очевидне. На записі було видно, як він кричав на адміністратора, вимагаючи принести йому каву.
— Наші дівчата сидять на рецепції не для того, щоб вам каву носити. Ще раз побачу, звільню.
— А знаєте, я і сам піду. Ви просто самодур! І дівчата у вас дурні, — Михайло гордовито кинув начальнику в обличчя заяву, яку давно написав.
Такої нахабності керівництво не очікувало. Мішу звільнили відразу ж, навіть не дозволивши відпрацювати два тижні.
— Ну і катіться до дідька! У мене родич — важлива людина. Скоро до вас прийдуть з перевіркою і закриють тут все! — пригрозив він, йдучи.
Міша сподівався, що скоро він стане не менш важливим, ніж його новий родич. І ось тоді він зумів би відігратися на всіх цих людишках, що зіпсували йому життя!
Додому Михайло йшов у рішучому настрої. Юля вже повернулася з роботи і розбирала наслідки потопу. Сушила килимове покриття, намагалася зробити хоч щось, щоб кухонні меблі не розповзлися від вогкості, і оцінювала збитки.
— Привіт.
— Привіт.
— Я бачу, що тут не все так погано. Можна замінити ніжки у гарнітурі і підклеїти шпалери, які відійшли.
— Це все не так швидко. Та й взагалі ми давно хотіли розпочати ремонт. Тому я вже знайшов майстра. Завтра починаємо.
— Так скоро? Давай відкладемо на кілька тижнів…
— Ні. Я не можу жити в руїнах. Набридло.
— Міша, ти жив 15 років у цій квартирі, і тебе все влаштовувало. У чому причина такої терміновості. І взагалі, я бачу, що кран у порядку. Може, поясниш, що насправді сталося?
— Добре. Якщо хочеш правду, то я скажу. — Він зробив паузу. — Мама не хоче бачити на своєму ювілеї твоїх родичів. Нікого.
І якщо ти захочеш скласти їм компанію і не приходити, то я теж не буду заперечувати.
Юля була шокована словами чоловіка. Вона навіть не стала уточнювати причини. Просто мовчки вийшла з кухні і сіла на диван, втупившись у стіну. Міша тим часом поїв і ліг спати.
Вранці Юля зателефонувала матері і сказала все, як є.
— Ювілей тільки для своїх. Нам там не будуть раді, мамо. Мені шкода, але, мабуть, наша сім’я більше не сім’я.
— Донечко, але ви ж стільки років разом…
— Я не хочу жити з людиною, яка не поважає моїх близьких. Тому я візьму квитки для нас з дочкою, і ми приїдемо додому. Здай квитки, мамо. Нам всім тут не раді.
— Добре. Я зараз же поїду на вокзал.
Незважаючи на свою рішучість, Юля не встигла зібрати речі. Наступного дня чоловік раптово заявив, що погарячкував.
— Вибач, кохана. Я сказав багато зайвого. У всьому винен мій начальник. Я звільнився і тому був злий. Але нічого, скоро все зміниться.
Я сам буду начальником. Загалом, ти повинна бути на ювілеї мами. Ти мені потрібна для солідності, ну сама розумієш.
— А дочка?
— Ні, Христина повинна залишитися. Арсеній проти дітей з пробірки, він сам так говорив. Та й мама сумнівається, що онука їй рідна. Я не повинен впасти в очах зятя.
Якщо він дізнається про те, що в моїй родині сумнівні діти, дивні родичі, та ще й неходячий Гліб, то моїй ідеальній репутації кінець. Так що ти у мене сирота. І дітей ми не завели поки.
— А що, Арсеній не знає про Христину?!
— Ні. Я суворо заборонив сестрі розповідати про нашу сім’ю.
— Зрозуміло…
Юля була шокована. Тепер їй не просто хотілося піти, їй хотілося помститися. І план прийшов сам собою.
— Мамо, ти здала квитки?
— Ні, ще ні. У мене вчора тиск підскочив від нервів…
— Не здавай. Приїжджайте. Хочу, щоб Гліб подивився місто, змінив обстановку. А вже потім разом поїдемо додому. Я домовилася з подругою, зупинетесь у неї на кілька днів.
Після довгих вмовлянь мати Юлії все ж здалася. І у призначений день Юля сказала чоловікові, що приїде окремо.
— Мені треба забрати подарунок.
Коли до ресторану, який оплачував зять Ірини Семенівни, під’їхала машина, сам Арсеній стояв на ганку і розмовляв по телефону.
— Добрий день. Ви за запрошенням? — охорона, помітивши Гліба на візку, зупинила Юлю і її матір.
— Так. Я дружина Михайла. А це його теща із сином, — відповіла Юля.
— Ага. Зрозуміло. Мені було наказано вас не пускати, — сказав охоронець.
— Як це? — Юля награно здивувалася, кидаючи погляди на Арсенія. Той якраз закінчив розмову і став свідком непорозуміння.
— Син ювілярки сказав, щоб ми не пускали вас.
— Це помилка, пропустіть їх, — сказав Арсеній, відчиняючи двері. — Вибачте, охорона недосвідчена…
— Справа в тому, що мій чоловік не хотів, щоб ви знали про моїх родичів. Особливо про Гліба. Міша дуже соромиться його, — тихо зізналася Юля.
— Це правда?!
— Уявляєте, він навіть влаштував вдома потоп, щоб моя мати і брат не приїхали до нас і не зупинилися в нашій квартирі.
— Ви жартуєте? — здивувався Арсеній.
— Ні. Я серйозно. Міша дуже хоче досягти за ваш рахунок кар’єрних висот.
Він навіть готовий покласти сім’ю на вівтар заради досягнення цілей. Ось, наприклад, наша дочка, Христина, сьогодні залишилася вдома.
— У вас є дитина? — Арсеній, здавалося, був сильно здивований.
— Так.
— А чому ж ви не привели її?
— Чоловік заборонив її брати.
— У чому причина?
— Міша не є біологічним батьком Христини. У Міші не може бути дітей. Тому моя свекруха не хоче «ганьбитися» перед вами.
— Дивно, скільки всього я дізнався про нових родичів за три хвилини. Мені дружина ні слова не сказала про це. Хоча я дуже хотів з вами познайомитися.
— Юля! Що ти робиш?! Навіщо ти притягла цього каліку на свято?! І маму свою привела!
Вона зганьбила мою матір перед важливими гостями своїм подарунком! Ми ж домовилися!
Міша не знав, з ким спілкується дружина, бо Арсеній стояв за колоною. Тому Міша не соромився у виразах, ображаючи родину дружини.
— Через тебе я втрачу все! Через твою убогу родину я впаду в очах громадськості та зятя! Мені потрібно, щоб він мені допоміг! Він уже був на гачку!
— Михайле, можете не кричати, я і так чую. — Арсеній вийшов з-за колони.
Міша навіть рот відкрив від несподіванки.
— Юленька, ми з Глібом привітали Ірину Семенівну. Можна їхати. — мати Юлії з гідністю котила візок Гліба по холу красивого ресторану.
— Що ж, в такому випадку нам час. Була рада знайомству, Арсенію.
— І я… Шкода, що ви не можете залишитися. Я хотів би дещо обговорити з вашим братом. У нас стартує програма адаптації для людей з обмеженими можливостями.
Потрібен зворотний зв’язок і допомога в розробці від імені споживача. Зрозуміло, за винагороду. Якщо ви не проти, то я запишу ваш номер.
Юля швидко продиктувала телефон і, взявши матір під руку, покинула зал.
Арсеній залишився з шокованим Михайлом. Він, всупереч очікуванням, не став тиснути руку братові дружини.
— Що ж ви так, Міша, зі своїми близькими? — тільки й сказав він.
Зять поїхав через пів години після початку банкету. Ірина Семенівна була дуже засмучена тим, що він не подарував їй нічого, крім квітів. Вона швидко забула, що банкет був оплачений з його кишені.
— Це все твоя дружина винна! — лаяла вона Мішу.
— Мамо, не кричи. І так голова йде обертом від усього, — сказав він, думаючи, що робити далі.
Тільки що він дізнався, що вакансія, яку йому пропонували, вже зайнята. А запит щодо страхового випадку відхилено.
Виявилося, що Михайло не оформив поліс на відповідальність перед третіми особами. А стандартна страховка на квартиру його збитків і збитків сусідки не покривала.
Мішу зобов’язали виплачувати Марії Іванівні гроші за ремонт. Ось тільки взяти їх було нізвідки: з роботи він звільнився. А на нову влаштуватися не зміг.
Михайло залишився біля розбитого корита, хоча міг би отримати все. Юля, забравши дочку, повернулася додому в рідне місто.
Правда, ненадовго: незабаром Арсеній запропонував Глібу дуже вигідний контракт з компанією. Хлопець не просто став допомагати в розробці доступного середовища міста, він став обличчям проекту!
Тому через кілька тижнів вони знову їхали в місто, підкорювати нові вершини.
З чоловіком Юлія розлучилася, змусивши продати квартиру і розділити вартість. Після чого, продавши квартиру матері і брата і склавши гроші, сім’я купила спільну квартиру, де і прожила ще довго.
А ось Міша нічого сам так і не досяг, сподіваючись на допомогу зятя. Однак Арсеній зробив висновки і більше не спілкувався з родиною дружини.
Незабаром, до речі, вони з сестрою Михайла і зовсім розлучилися: не зійшлися характерами.
