Додому Олі не хотілося. Робочий день тридцять першого грудня був коротким, всі її колеги-жінки втекли до своїх дітей, чоловіків і напівготових салатів.
Радісні, сяючі, схвильовані, з величезними пакетами мандаринів і пляшкою ігристого – подарунок кожній від Миколи Ілліча.
А Олю ніхто вдома не чекав. І готувати олів’є їй було ні для кого. Вона поглянула на мандаринову гірку в прозорому пакеті, що височіла на її робочому столі, і зітхнула.
Ні, додому точно не хочеться. Оля зайнялася звітом. Через деякий час до кабінету заглянув захеканий Микола Ілліч у шапці і дублянці, розстебнутій на всі ґудзики – єдиний чоловік у їхньому колективі і за сумісництвом бос.
– О, а ти чого це тут одна? А я для дружини подарунок забув, уявляєш? – випалив він і зник у своєму кабінеті.
Хвилин через п’ять з’явився знову.
— Ти чого одна, питаю? Додому чого не йдеш?
— Так я і вдома одна, Микола Ілліч.
Бос, який збирався ось-ось бігти до дружини, раптом завмер на порозі, потім підійшов до Оліного столу і сів поруч. Кілька секунд дивився на неї дуже серйозно.
— Так. Ольго, припиняй це. Все-таки Новий рік. Ну чого так дивишся? Свято, треба веселитися. З таким обличчям ти ще довго одна будеш.
Жінка повинна посміхатися! Давай-давай, припиняй це, — повторив Микола Ілліч і засуєтився над Оліними паперами, витягуючи їх з-під її долонь і збираючи в стопку, — я її відпустив, розумієш, а вона чогось надумала.
— Микола Ілліч, Ви не турбуйтеся. Я зараз додому піду. Ви йдіть, йдіть до дружини. Я сама все приберу і офіс закрию.
— Точно? — з підозрою запитав Микола Ілліч.
— Ну звичайно!
— Ну тоді я пішов. З прийдешнім!
Оля знову зітхнула. Дійсно, дурна це справа— в офісі сидіти. Треба йти.
«Піцу чи що замовити? — подумала вона, — цікаво, піцерії зараз ще працюють?»
За першим номером трубку не взяли взагалі. Оля набрала інший, там дівчина радісним голосом повідомила, що вони сьогодні тільки до вісімнадцятої, і привітала Олю з Новим роком.
Оля подивилася на годинник – вісімнадцята нуль п’ять. Набрала ще один номер, вирішивши, що останній.
На подив, замовлення у неї прийняли. Оля зібрала папери, одяглася, захопила мандарини з пляшкою ігристого і вийшла з офісу.
І тут же у неї захопило дух – так чудово було на вулиці. Зимове повітря трохи охолодило щоки, під ногами приємно поскрипував сніг. Ліхтарі світили на повну потужність, і всюди-всюди блимали різнокольорові лампочки.
Люди поспішали додому, навантажені пакетами і коробками. Ще працювали магазини, і любителі все відкласти на останній момент вибирали подарунки.
Оля відчула, що її поступово заповнює ця метушлива святкова атмосфера.
«Та що ж це я!» — дорікнула вона собі і рішуче ступила у двері супермаркету, що відкрилися перед нею.
А незабаром розбирала покупки у себе на кухні. «Сподіваюся, картопля встигне зваритися».
Оля увімкнула телевізор, повісила на вікно щойно куплену гірлянду, встромила її в розетку. Уздовж рами побігла, блисаюча, весела різнобарвна змійка.
Оля зробила короткий танцювальний рух з піднятими вгору руками і пішла готувати новорічний бенкет.
«А що! Для себе коханої!»
Поки на балконі охолоджувалася картопля для олів’є, на столі з’явилися бутерброди з ікрою і з її улюбленою червоною рибою.
Куплені в супермаркеті м’ясні делікатеси тонкими скибочками перекочували на величезне плоске блюдо і були там красиво розкладені на кучерявих салатних листах.
Тарілочка з сирними кубиками. Ананас. Миска з мандаринами від Миколи Ілліча.
Через пів години був готовий і традиційний салат олів’є, а на сковорідці приємно шкворчали курячі ніжки.
Оля підкотила до дивана журнальний столик, накрила великою ажурною серветкою і почала носити тарілки з їжею.
Поставила келих і склянку для соку, біля тарілки поклала ніж і виделку. Відійшла на пару кроків і критично оглянула результат, немов намагалася для гостей.
О двадцять третій тридцять пішла відкривати охолоджене ігристе, як раптом задзвонив домофон.
— Піцу замовляли? — пролунав енергійний чоловічий голос.
«Боже! Зовсім забула!»
— Звичайно! Піднімайтеся, — відповіла Оля, натискаючи на кнопку.
— Проходьте. Скільки я Вам винна? — запитала вона у симпатичного молодого чоловіка з плоскою квадратною коробкою в руках.
— Ніскільки. Забирайте так, це подарунок.
У нього була приємна щира посмішка.
— Але я не можу так. З Вас же потім вирахують.
— Не вирахують. Запевняю Вас. Це компенсація за таку пізню доставку. Візьміть вже, нарешті, Вашу піцу.
Оля виявила, що досі тримає в руках пляшку ігристогт, яку не встигла відкрити.
— Потримайте пляшку, — попросила вона, простягаючи чоловікові ігристе і одночасно приймаючи коробку з піцою, — я тільки віднесу піцу на кухню.
— Ви не дуже схожі на кур’єра, — сказала Оля, повернувшись.
— А я і не кур’єр, — відповів чоловік, продовжуючи посміхатися, — я власник піцерії. Просто я всіх своїх співробітників раніше відпустив. Ну… Новий рік же. А у них сім’ї.
А потім дивлюся — в базі Ваше замовлення висить невиконане. Ось і вирішив сам його відвезти. Мене все одно ніхто не чекає, на відміну від піци. Правда, в дорозі затримався.
— Десять хвилин залишилося! — вигукнула Оля, — відкривайте пляшку! Що Ви в неї вчепилися, треба ж за рік, що минає, встигнути випити!
— О, без проблем. Келихи у Вас знайдуться?
Поки Оля ходила за келихами, пролунав гучний хлопок.
— За рік, що минає!
— За рік, що минає!
Вони легенько цокнулися і залпом випили бульбашковий напій.
— Ой, що ж ми наробили!
— Що таке? — злякався чоловік.
— Ну як же! Ви випили цілий келих! Але Ви ж за кермом!
— Точно, — чоловік знову широко посміхнувся.
— І як Ви тепер поїдете?
— Виходить, ніяк!
— І таксі викликати заоаз нереально…
— Ага. Нереально, — радісно повторив чоловік.
— Знаєте що? Швиденько знімайте взуття і проходьте, а то ми так і зустрінемо Новий рік у коридорі!
— Ого, а у Вас затишно.
— Наливайте швидше, вже розпочинається бій курантів!
— Ну, з Новим роком… е-е-е
— Оля, — підказала дівчина.
— З Новим роком, Оля! А я Олег.
— З Новим роком, Олег! Спробуйте олів’є, я сама готувала. Правда, у мене тільки одна тарілка… Зараз принесу. Хоча, їжте прямо з салатника, — Оля говорила без зупинки, і їй чомусь було дуже весело.
Їй сподобався Олег, подобалося, що з ним так легко і просто.
— Ммм, із салатника ще смачніше. Оля, а у Вас чорного хліба не знайдеться? Я голодний, як… як не знаю хто.
— Звичайно, знайдеться!
Коли Оля повернулася з хлібом, Олег у кожній руці тримав по обгризаній курячій ніжці.
— Вибачте, не втримався, — сказав він з набитим ротом, — дуже смачно. Оля, а Ви добре вмієте готувати!
— Як я рада, Олеже, що ви прийшли. Адже я думала, все пропаде. Бачите, скільки всього приготувала. Одна нізащо б не з’їла.
— Як одна? Я ж Вам допоможу!
— Допомагайте швидше!
Оля теж відчула, що зголодніла.
Вони їли олів’є, зачерпуючи його прямо з салатника, запивали напоями, дивилися новорічне шоу і весело базікали про всякі дрібниці.
— Здається, ми випили всю пляшку!
— У мене в машині є, я принесу!
— Еее, ні. Я з Вами!
— Яке чудове повітря, — сказала Оля, розкинувши руки.
Вони стояли біля машини Олега. Там і тут спалахували і гриміли салюти.
— Знаєте що, Оля? Виходьте за мене заміж! Не зараз, звичайно. Через рік, наприклад! Вам же треба краще мене пізнати.
— Сподіваюся, Ви жартуєте.
— Навіть не сподівайтеся!
— Тоді я обіцяю подумати.
— А поки продовжимо святкувати?
Оля радісно кивнула, Олег взяв з машини пакет, і вдвох вони вирушили продовжувати свято.
— За ніч впораємося.
