Тамара поклала на тарілку перед чоловіком два сирники і відвернулася до плити, щоб зняти решту зі сковорідки.
Обернувшись, побачила, як Степан мляво колупає сирник.
— Ти що сьогодні такий? Їж швидше, запізнишся на роботу.
Степан доїв свій сніданок і, зітхнувши, встав з-за столу.
— Не забудь бутерброди. — вона подала паперовий згорток.
Після відходу чоловіка, Тамара робила свої звичайні справи по дому. Потім зібралася в магазин. На сходах зустріла Федора з другого поверху.
— Степан вдома? Хочу запросити його на бій.
— Який ще бій? Здурів старий? — Тамара суворо подивилася на сусіда.
— Та не лякайся. Це я так, образно висловився. У доміно пограти у дворі хотів покликати.
Вітька з дружиною поїхали на дачу, а у нас некомплект, так би мовити. — Федір виставив вперед коробку з доміно.
— Та на роботі Степан. Хіба не знаєш? Сьогодні п’ятниця. Він працює. — Тамара вже зібралася спускатися сходами далі.
— Знову на роботу влаштувався? Ну, дає! Не сидиться пенсіонеру вдома. — Федір посміхнувся, але побачив здивований погляд Тамари і знітився, відвів очі і спустився на сходинку нижче.
— Ні, ти почекай! — Тамара схопила його за рукав старого потертого піджака. — Він і не йшов з роботи. Так і працює на своєму заводі.
— Я, це… Піду я… — Федір смикнув рукою, звільняючись від чіпких пальців.
— Кажу, зачекай. Я чогось не знаю? Стій, ти ж тікати не будеш?! — Тамара спустилася на кілька сходинок за Федором і знову схопила його за руку.
— Ох. — Федір почухав потилицю. — Гаразд. Звільнили його і на пенсію відправили. Шістдесят вісім років все-таки.
Два тижні тому ще. Не сказав? Вибач, я думав, ти знаєш. А він, виходить, не сказав. Ось воно як. А де він тоді?
— Ось і я хотіла б знати, — задумливо промовила Тамара. — Кожен день йшов на роботу, бутерброди брав із собою… Ну, Степан!
Тільки повернися додому, влаштую допит із усіма тортурами. Задумав у шпигунів грати на старості років.
Тамара відпустила руку сусіда і повернулася в квартиру. Сіла на низький табурет у передпокої, розмірковуючи, куди ж ходив Степан щодня.
Вона згадала, яким він прийшов з роботи два тижні тому. Сказав, що захворів. Дійсно лежав всі вихідні на дивані, відвернувшись до стіни.
Вона його відпаювала відварами і бульйоном. А в понеділок, як ні в чому не бувало, він пішов на роботу.
Згадала, як колупав виделкою сирники сьогодні вранці. «Мені б відразу збагнути, що щось не так».
Тамара схаменулася, підхопилася. «Треба його знайти. Місто невелике. На річці може бути з рибалками або…»
Вона сплеснула руками, взяла сумочку і поспішно вийшла з квартири.
Ходила по місту і дивилася по сторонах. Ні на річці, ні в парку Степана не знайшла.
Хотіла було на завод заглянути, але він туди не піде – гордий. Та й не пустять його через прохідну.
Жінка, змучена і втомлена, повернулася додому вже о п’ятій годині. Сіла на диван і прикрила очі.
— Що ж це я? Скоро ж чоловік повернеться. — Вона підхопилася і поспішила на кухню готувати вечерю. Навіть не згадала, що сама із самого ранку нічого не їла.
Поставила варити картоплю, взялася смажити котлети. До шостої години у неї все було готове, як завжди.
Вона дивилася на стрілки настінного годинника і чекала. Заскрипів замок. Жінка підхопилася, але тут же сіла назад, намагаючись заспокоїтися.
Степан, повільно, не дивлячись на дружину, увійшов і сів за стіл.
— Ти чого сьогодні так рано? — вона намагалася говорити спокійно, не подаючи вигляду, що все знає. — І блідий такий, болить щось? — запитала стурбовано.
— Як завжди я. Не рано. — Степан відвернув обличчя вбік.
— Помий руки. Я зараз стіл накрию, будемо вечеряти. — Тамара встала.
— Зачекай. — Степан рукою утримав дружину, не піднімаючи голови. — Я дійсно втомився. Піду, приляжу. Поїмо потім. Не метушся. — Він, нарешті, поглянув їй в обличчя і посміхнувся.
— Добре. Може, від серця таблетку дати? — Тамара звернула увагу, як важко встав Степан.
Він спирався на край столу рукою, згорбившись і шаркаючи ногами, вийшов з кухні. Почула, як заскрипів старий диван під вагою його тіла.
Вона сіла за стіл і почала думати, як його заспокоїти. Адже немає нічого страшного в тому, щоб сидіти вдома.
Сказати, що вона все знає, не треба робити вигляд, що ходить на роботу. Не треба бродити по місту в спеку або відсиджуватися десь.
Вона забезпечить йому таку зайнятість, що зітхнути не буде коли. Сестра давно на дачу запрошувала. Там роботи безліч.
І гриби скоро підуть… Тамара підбадьорилася і пішла в кімнату.
Степан лежав на боці з закритими очима. Долоню однієї руки підклав під щоку, інша звисала з дивана майже до самої підлоги.
Тамара підійшла і почала її піднімати. Рука здалася дуже важкою, не втримала, і вона знову безвольно впала.
Від руху тіло злегка сіпнулося, але Степан не отямився.
— Степан! — її крик обірвався на високій ноті.
Тамара закрила рот долонею, зрозумівши, що сталося…
Впала на коліна біля дивана, сховала обличчя в бік чоловіка і заридала. Коли сил і сліз не залишилося, підвелася з колін.
Все розпливалося перед очима. Тамара обережно підняла руку чоловіка і поклала вздовж його тіла. Він любив дрімати в такій позі.
Хитаючись, вийшла з квартири, спустилася поверхом нижче і постукала в двері сусідів, забувши про кнопку дзвінка.
Федір у майці і спортивних витягнутих штанях відкрив двері, все зрозумів по заплаканному обличчю.
— Федя, Степан… — не змогла вимовити вголос страшних слів, сховалася в худих грудях Федора.
Разом вони піднялися в квартиру поверхом вище. За ними поспішно семенила своїми короткими ніжками невисока і повна дружина Федора Аня. Вона встала поруч з чоловіком і перехрестилася.
— У «швидку» треба зателефонувати або викликати перевезення. Ні. Спочатку в «швидку», — зі знанням справи сказала Аня і вийшла дзвонити.
– Ех, Степан… Він молодший за мене на три роки. Ось дивись як воно буває… – Федір зітхнув.
– Він… прийшов, сказав, що втомився, що полежить. Навіть вечеряти відмовився. Я… Кілька хвилин всього минуло. Зайшла в кімнату, а він… – Тамара знову заридала.
— Хороший мужик був. Адже зовсім не старий. Не пережив. Я казав, що тільки перші дні важко, потім звикнеш, все налагодиться.
Прикро йому стало, що ніби як не потрібен більше, що на двері вказали. Стільки років віддав заводу. — Федір бурмотів, ні до кого не звертаючись.
— Зараз «швидка» приїде. Навіщо стояти? Ходімо на кухню. Тобі треба попити водички. — Аня обійняла Тамару за плечі і повела на кухню, дала заспокійливе і змусила запити водою.
— Як я без нього? Сорок вісім років разом… Як один день. Як з армії повернувся, так і… одружилися. Ой, як же я…
Вона знову залилася сльозами, але вже не ридала, а розгойдувалася з боку в бік на стільці, голосила незв’язно і уривчасто.
У двері подзвонили. Федір відчинив і привів до кімнати двох чоловіків у червоних костюмах швидкої допомоги, з помаранчевою пластиковою валізою.
Вони оглянули тіло Степана, написали довідку, дали номер телефону, щоб викликати перевезення. І пішли.
Тамара кинулася до Степана, встала на коліна біля дивана і запричитала, прощаючись з чоловіком.
Його сорочка стала мокрою від її сліз. Перевезення приїхало тільки через дві з гаком години.
Не могла вона дивитися, як забирають чоловіка, пішла в кухню, розридалася. Федір обійняв її за плечі, посадив за стіл.
— Дякую. Федя. Ви мені допоможете? З похоронами. — Вона переводила сліпі очі з Федора на його дружину.
— Не хвилюйся. Завтра разом підемо в похоронне бюро, зробимо все, як належить. А ти збереш одяг для нього, ну, у що одягнути.
Після бюро відвеземо. Напевно, в неділю не ховають. Значить, в понеділок. Може дітям зателефонувати, або сама?
— Я сама… потім. — Тамара витерла тильною стороною руки очі.
— А відспівувати? Це ж належить. Він хрещений? — запитала Аня.
— Степан цього не любив, — прошепотіла Тамара.
— Ні. Так недобре. Я завтра сходжу до церкви, все дізнаюся. Можна ж заочно відспівувати, — наполягала Анна.
Тамара байдуже знизала плечима.
Незважаючи на метушню, дні тягнулися довго.
Після похорону діти поїхали до себе в інші міста. Кликали Тамару з собою, але вона навідріз відмовилася.
Вона ходила по квартирі і поглядала на диван. Розумом розуміла, що Степана більше немає.
Але наче бачила, що він лежить, як завжди, на боці, підклавши долоню під щоку, а іншу руку витягнувши на боці вздовж тіла.
І рука не падала. Іноді він сідав і питав її: «Довго я спав?»
Все в голові переплуталося. Тамара не розуміла – це її фантазії, примариться чи дійсно Степан ще тут.
Їй здавалося, що вона божеволіє, коли бачить сплячого чоловіка на дивані.
Вранці прокидалася рано, щоб приготувати сніданок, провести на роботу. Схаменулася, згадала і почала плакати.
Дочка дзвонила, кликала до себе пожити, відволіктися. Тамара зважилася і поїхала, але через тиждень повернулася.
Квартира зустріла тишею і порожнечею. Степана вона на дивані більше не бачила.
Вечорами діставала старі фотографії, розглядала і вголос розмовляла зі своїм чоловіком.
— Дивись, наше весілля. А це ти з армії мені надіслав, а це…
Вона говорила і не чекала відповіді. Просто мовчати було ще важче. Тиша тиснула, оглушала.
Вмикала телевізор неголосно. Створювалася ілюзія, що в квартирі вона не одна. На фотографіях і в спогадах Степан був молодим, живим і поруч.
