— Відгадаю — отримаю спадщину.
— Що за загадка?
— «Дата народження того, хто скоїв підміну». Адвокат так і сказав. Ти не знаєш, що це означає? Яка ще підміна?
Ольга Петрівна мовчала, дивлячись в одну точку…
… Таня влетіла в квартиру, на ходу знімаючи промоклі чоботи.
— Мамо! — крикнула вона, проходячи на кухню. — Ти вдома?
Ольга Петрівна виглянула з кімнати, зняла окуляри і відклала шкільний журнал.
— Що сталося? Чого ти кричиш?
Таня плюхнулася на табуретку і потягнулася до вазочки з цукерками.
— Уявляєш, така історія! Лист прийшов. З-за кордону.
Мати нахмурилася:
— З-за кордону? Нічого собі!
— Ага! — Таня розгорнула фантик. — Від дядька Колі. Ну, того самого, про якого ти не любиш згадувати.
Ольга Петрівна зблідла, повільно присіла на край стільця. У них з Миколою був один батько, а ось мами – різні. Ольга Петрівна була дочкою від другого шлюбу.
— І що там у цьому листі?
— Він пішов з життя, — просто сказала Таня. — І уяви, залишив мені якусь спадщину! Тут телефон адвоката, я йому зателефонувала.
— І що? — голос матері помітно затремтів.
— Каже, треба приїхати, потім в банк сходити. Там, мовляв, якась комірка є. — Таня знизала плечима. — А тепер уяви собі: код від неї — загадка.
Якщо відгадаю — отримаю спадщину.
— Що за загадка?
— «Дата народження того, хто зробив підміну». Адвокат так і сказав. Ти не знаєш, що це означає? Яка ще підміна?
Ольга Петрівна мовчала, дивлячись в одну точку.
— Мамо? — Таня помахала рукою перед її обличчям. — Ти що? З тобою все гаразд?
— Так-так, доню, — розсіяно відповіла мати. — Все добре. Просто якось все це несподівано.
— Ну ще б пак! — пирхнула Таня. — Я ось думаю — може, з’їздити? Цікаво ж! Раптом там шалені гроші?
— Не вигадуй! — різко сказала Ольга Петрівна. — Нікуди ти не поїдеш. Хто знає, що там за осередок.
— Ну мамо! — заканючила Таня. — Ну цікаво ж!
— Я сказала — ні! — відрізала мати. — І досить про це. Вечеря скоро буде готова, йди руки мий.
Таня насупилася, але сперечатися не стала.
Підвелася і ображено промовила:
— Гаразд, не поїду. Тільки я все одно дізнаюся, що це за код такий. Ось побачиш!
Ольга Петрівна нічого не відповіла. Вона сиділа, дивлячись у вікно, і, здавалося, навіть не чула дочку.
Минуло два дні після того дивного листа, а в квартирі досі пахло грозою.
Таня сиділа на кухні, гортала на планшеті фотографії грецьких островів — білі будиночки, синє море. Краса!
До відпустки залишалося всього нічого — якихось два місяці.
— Знову в свій інтернет занурилася? — пробурмотіла Ольга Петрівна, заходячи на кухню. — Краще б підлогу в домі помила.
Таня закотила очі:
— Ну скільки можна? Я вчора тільки мила!
— А сьогодні знову брудно, — відрізала мати. — Ти про що взагалі думаєш? Про якусь там Грецію!
— Починається, — простягнула Таня. — Слухай, може, все-таки розповіси, що там за підміна така? А то я прямо здурію з цими думками.
Ольга Петрівна зблідла, вчепилася в спинку стільця:
— Я ж сказала — не знаю я ні про яку підміну! І взагалі, це все дурниця якась. Розіграш якийсь, не інакше.
— Ага, як же, — хмикнула Таня. — А чого ти тоді так нервуєш?
— Я? Нервую? — сплеснула руками Ольга Петрівна. — Та це ти точно вже з глузду з’їхала!
— Ага, — поморщилася Таня.
Мати раптом осіла на стілець, закрила обличчя руками:
— Господи, та що ж це таке? За що мені це все?
Таня розгубилася. Підійшла, ніяково погладила матір по плечу:
— Ну мамо. Може, все-таки розповіси?
Ольга Петрівна похитала головою:
— Нема чого розповідати. І взагалі, досить про це. Ти краще скажи — навіщо ти зібралася в цю Грецію?
— Як навіщо? — здивувалася Таня. — Відпочивати! Я ж цілий рік збирала гроші.
— Так отож-бо й воно! — підхопилася мати. — Збирала-збирала, а тепер що? На якусь фігню все спустити хочеш?
— Та яка фігня? — обурилася Таня. — Звичайна відпустка!
— Ну-ну, як же, звичайна відпустка…— пирхнула Ольга Петрівна. — А цей лист? Думаєш, я не розумію? Мабуть, вирішила з’їздити, перевірити?
Таня зам’ялася. Ну так, була у неї така думка — може, і справді заскочити, глянути одним оком?
Але матері вона цього, звичайно, не сказала.
— Та ну тебе, — махнула вона рукою. — Придумаєш теж.
— Ось що, — Ольга Петрівна стиснула губи. — Нікуди ти не поїдеш. І крапка.
— Чого? — здивувалася Таня. — Це ще чому?
— Тому що я так сказала! — відрізала мати. — Я тебе виростила, я за тебе відповідаю. І я тобі не дозволяю.
— Господи, ну скільки можна? — не витримала Таня. — Мені двадцять два роки, між іншим! Я сама вирішу, куди мені їхати!
Вона підхопилася, ледь не перекинувши стілець, і вибігла з кухні. Грюкнула дверима своєї кімнати так, що задзвеніло скло.
А Ольга Петрівна залишилася сидіти на кухні. Дивилася у вікно, шепотіла щось собі під ніс.
А по склу стікали краплі — на вулиці знову зарядив дощ.
Наступного дня Таня нервово поглядала на годинник. Робочий день тягнувся нескінченно.
Нарешті! Вона схопила сумку і вилетіла з кабінету.
— Вітю, ти вдома через годину будеш? Я до тебе, — випалила вона в трубку. — Чекай!
Брат відчинив двері. Це був високий, солідний хлопець.
— Ну, привіт, мала, — посміхнувся він. — Що сталося?
— Зараз все розповім, — буркнула Таня.
І вона виклала все — і про лист, і про спадщину, і про дивний код.
— А мати, уявляєш, зовсім головою поїхала! — обурювалася Таня. — То плаче, то кричить. До Греції не хочу пускати.
Вітю, ти нічого не знаєш? Ну, про дядю Колю цього? Або ще які сімейні таємниці?
Віктор хмурився, теребив ґудзик на сорочці.
— Та звідки мені знати, — пробурмотів він. — Я ж тоді зовсім маленький був.
— Ну а тато? — не вгамовувалася Таня. — Чому він пішов?
Віктор зітхнув:
— Гаразд, слухай. Тільки знай — я тебе все одно люблю. Незважаючи ні на що, зрозуміла?
Таня кивнула, відчуваючи, як защеміло серце.
— Тато пішов, коли… — Віктор запнувся. — Загалом, ти не його дочка, Таню.
— Що? — ахнула Таня. — Як це?
— Мати йому зрадила, — похмуро сказав брат. — А він був лікарем. За твоєю групою крові все зрозумів.
— Очманіти, — прошепотіла Таня. — І що, всі ці роки ви всі мовчали?
Віктор знизав плечима:
— А що треба було робити? Мати вбивалася, ти маленька була. У дядька Колі тоді ще дружина пішла з життя. І він зник відразу. Кудись поїхав.
Всі були нервові, плакали весь час. Бабуся з мамою сварилися. Ніхто цей час згадувати не любив. І я теж.
А про дядька Колю бабуся забороняла згадувати, а мама відразу починала плакати.
Вони помовчали. На кухні його дружина гриміла посудом, з відкритої кватирки доносився дитячий сміх з майданчика.
— Слухай, — раптом здригнулася Таня. — А бабуся? Вона ж теж була лікарем, як і батько? Я її майже не пам’ятаю.
— Ну майже, — кивнув Віктор. — У пологовому будинку вона працювала. А що?
— Та так, — простягнула Таня. — Нічого…
…Виїзд в аеропорт вийшов скандальним. Таня метушилася по квартирі, складаючи речі.
Мати сиділа на кухні, стискаючи в руках чашку з остиглим чаєм.
— Ну скажи хоч щось! — не витримала Таня. — Що за таємниці, га?
Ольга Петрівна стиснула губи:
— Нічого мені казати. І взагалі, я ж сказала — не треба туди їхати!
— Це ми ще подивимося, — буркнула Таня.
Сварка вийшла страшна. Таня кричала, мати заламувала руки. У підсумку Таня розізлилась, кинула речі у валізу і грюкнула дверима.
Коли літак приземлився, Таня увімкнула телефон.
Пролунало повідомлення:
«Я не хотіла, щоб так вийшло і нічого не знала, ти моя улюблена дочка і завжди нею будеш, чекаю на тебе вдома».
Таня зітхнула. Знову загадки.
Адвокат чекав її біля входу в банк — сивий, представницький пан.
Біля скриньки Таня затрималася. Раптом вона помиляється?
Хоча інших варіантів все одно немає. Вона набрала код — дату народження бабусі…
І щось клацнуло.
Всередині лежала важка папка. Виписка з рахунку, на якому красувалася значна сума. Документи на будиночок біля моря. І лист.
«Дорога донечко…»
Таня завмерла. Як — донечко? Вона ж племінниця!
— З вами все гаразд? — окликнув адвокат.
Таня кивнула, не в силах відірвати очей від листа. Вона опустилася на стілець, розгорнула лист і почала читати.
«…те, що ти зараз дізнаєшся, переверне твоє життя.
Я — твій справжній батько, а Інна, моя покійна дружина — твоя рідна мати.
Інна та Ольга, яку ти все життя вважала матір’ю, народжували в один день. Обидві подарували цьому світові дівчаток.
Тільки дочки Ольги не стало через годину після пологів. А твоя бабуся працювала в тому пологовому будинку. Вона поміняла бирки на дітях.
Вона завжди мене недолюблювала. Адже я син її чоловіка від першого шлюбу.
Ось і вирішила — віддати живу дівчинку своїй дочці, а нам з Інною сказати, що наша пішла з життя.
Але тоді ми цього не знали. Інна дуже важко переживала. А через тиждень після похорону вона не прокинулася — випадково чи ні, випила занадто багато ліків перед сном.
Пам’ятаю, твоя бабуся тоді сказала: «Туди їй і дорога». Я не витримав, зібрав речі і пішов.
Через рік зателефонував Ользі привітати з днем народження. Дізнався, що від неї пішов чоловік — сказав, що дитина не його.
Ольга тоді притиснула матір, та і розповіла правду. Мовляв, як краще хотіла…»
Таня опустила лист на коліна. У скронях стукало, до горла підкотилася нудота. У голові крутився вир думок і почуттів.
Злість на бабусю, жалість до нещасної Інни, яку вона ніколи не пізнає.
І — дивне почуття до жінки, яку завжди вважала матір’ю.
Таня дістала телефон, перечитала останнє повідомлення від матері ще раз:
«Ти моя улюблена дочка і завжди нею будеш…»
