— Тату, ти серйозно збираєш нас у ліс із бабусею та дідусем й ночівлею? — запитала мама, перевіряючи список речей.
— Так, так, Віро, — усміхнувся тато, перекидаючи на плече величезну сумку з мангалом і шампурами. — Треба ж дітям показати, як справжній шашлик готують, а дідусю — як риба ловиться!
— Яке ще «як»? — пробурчав дідусь. — Я за півстоліття лісів і озер бачив більше, ніж ти грибів за весь свій вік.
— Оце дух суперництва! — вигукнув я, діставши з багажника надувний круг і дві порожні пляшки — для купання (якщо круг лусне), — і вже уявив, як ми всі будемо виглядати, пливучи річкою.
— Якщо ти ще раз назветь мене дідусем, — грізно поглянув він, — я тебе навчу лову риби без вудки!
— О, то в нас буде справжній рибальський поєдинок, — підморгнув я.
— Лише б куліш не перетворився на «коржик», — пожартувала мама. — І шашлики не згоріли в попелі, бо ми знову забули вугілля.
— Зате буде смачно і весело! — заявив тато, — І страшилки біля вогнища вам розповідатиму я.
— Ой, тільки не розказуй знову історію про «Привида лісового патруля», — заволала сестра.
— А я хочу почути! — я наче підтягнув коліна ближче до вогню, уявляючи нічну рибалку і… пригоди, які на нас чекають.
— Ну що, поїхали вже? — скомандував дідусь і почав завантажувати всю цю «експедицію» у машину.
— Вирушаємо на пригоду, — сказав тато, — тримайтеся, це буде незабутньо!
Кілька годин в дорозі і перед нами відкрився неперевершений краєвид.
— Оце ми й прибули, — вигукнув тато, виходячи з машини, — ліс, чисте повітря, ідеальне місце для куліша і шашликів!
Дідусь уже озирнувся навколо і почав шукати «своє» дерево.
— Ось тут я колись упіймав свого першого сома, — гордо розповідав він, розкладаючи на землі рюкзак із снастями.
— І що, дідусю, він теж сидів у крузі з порожніх пляшок? — підколювала мама, піднімаючи мої «плавальні» аксесуари.
— Ха! Тоді круги робили з каменів і мотузок, — відповів дідусь, не втрачаючи гідності.
Я тим часом розклав намет, але, здається, забув, що в нього нема жодних інструкцій.
— Ти впевнений, що цей намет не збирається у формі космічного корабля? — пожартував я, намагаючись встановити стійку.
— Не переймайся, — підбадьорив тато, — тут головне куліш і шашлики. А намет — це так, для комплекту, ну і доя сну без комарів.
Поки дідусь починав розпалювати вогнище, мама готувала салат, а сестра з нетерпінням чекала, коли ж почнуться «страшилки».
— А тепер збираємося всі коло багаття, — оголосив тато, — бо я маю для вас одну дуже страшну історію про лісового патруля…
— О ні! — заволала сестра і сховалася за маму.
А ми всі засміялися, готуючись до вечора, який обіцяє бути не тільки смачним, а й веселим.
Ми всі вже вмостилися колом біля багаття. Тато розпочинав свою страшилку, голос у нього був таким низьким і загадковим, що навіть дідусь, здавалось, трохи напружився.
— І от, — промовив він, — серед ночі, коли всі сплять, з лісу раптом чується дивний шум…
Раптом ліс заповнився тріском гілок і хрускотом листя — чітко, як ніби хтось або щось рухається зовсім поруч.
— Що це було? — прошепотіла мама, схопивши за руку сестру.
— Та це, мабуть, лісові духи, — пожартував я.
— Чуєте? — піднялася паніка серед деяких жінок. — Треба вийти і подивитися!
І вмить моїх маму, сестру і сусідку, яка приїхала з нами, охопив бойовий дух.
— Хлопці, ви сидіть тут, — наказала мама, — ми зараз розберемося, хто тут ходить!
Вони озброїлися ліхтариками, дерев’яними палицями і навіть пластиковими мисками — на випадок, якщо доведеться «захищатися».
— Ну, я теж піду, — підвівся я, але тато стиснув мене за плече.
— Ні, залишайся біля багаття. Ця операція — «чоловіче завдання»… чи майже, — усміхнувся він.
Жінки вийшли в ліс, їхні ліхтарики миготіли, як у якомусь фільмі жахів, а ми заспокоювалися, слухаючи хрускіт гілок.
Після кількох хвилин вони повернулися — обличчя в них були напружені, але всі сміялися.
— Виявилося, що це… великий кабан, — розповіла сусідка, — він розгорнув наш намет, шукаючи їжу!
— Кабан-терорист! — пожартував дідусь.
— А наші сміливиці йому хором кричали, — додала мама, — здається, він був шокований.
Ми всі реготали, уявляючи, як кабан тікає від жіночої люті.
— Оце була нічна оборона табору! — вигукнув я.
— А тепер давайте продовжимо зі страшилками, — сказав тато, — але вже без справжніх лісових «гостей».
Темрява огорнула ліс, лише місяць ледве пробивався крізь гілки.
Ми з дідусем і татом вирушили до річки — справжні «нічні мисливці» за рибою.
— Головне — тиша, — прошепотів дідусь, розкладаючи вудку. — Риба боїться шуму, як я — дієти.
Тато тихенько сміявся, а я намагався не наступити на жоден сучок — з минулого разу вже знаю, що це означає кілька кумедних падінь.
— Ось вудка готова! — гордо промовив тато, — тепер тільки чекаємо на здобич.
Минуло хвилин десять, і я вже почав сумніватися, що риба хоче з нами гратися в нічні вудки.
— Мабуть, риба сьогодні теж хоче спати, — пожартував я.
Раптом на гачок дідусевої вудки різко сіла риба!
— Ого! — прошепотів я. — Дідусю, тягни!
Дідусь почав повільно піднімати вудку, але раптом риба зробила різкий ривок, і дідусь, замість того, щоб стояти твердо, став хитатися, наче на човні.
— Тримайся! — кричав тато, намагаючись втримати рівновагу.
— Ой, здається, дідусь скоро стане рибою! — реготав я, дивлячись, як він намагається втриматися.
У цей момент з кущів вискочив пес сусідів, який, мабуть, вирішив, що це найкраща ніч для гри.
— Ну все, — зітхнув тато, — тепер у нас є «нічний помічник».
Пес почав ганятися за рибальськими снастями, тягнув мотузки і мало не зірвав вудки.
— Вже точно риба втече, — пожартував дідусь, намагаючись звільнитися від мотузок.
Попри всі кумедні моменти, ми таки зловили кілька дрібних рибок.
І хоч рибалка була більш схожа на циркове шоу, ми сміялися так, що ліс лунав від наших голосів.
— Така ніч — найкраща пригода! — сказав я, дивлячись на зоряне небо.
Ранок у лісі розпочався з того, що сонце ледве визирало крізь гілки, а ми вже прокидалися від незвичного симфонічного оркестру: спів пташок, шелест листя і… хрускіт сусідських черевиків по гілках.
— Хто вже там? — запитала мама, виглядаючи з намету.
— Та це дідусь, — посміхнувся тато, — він вирішив зранку перевірити, чи ще існує лісовий туалет.
— Лісовий туалет? — я не міг стримати сміх.
— Та ти не розумієш, — пояснив дідусь, — це особливе мистецтво, знайти правильне місце, не натрапити на мурах і не налякати лісових мешканців.
Ми всі поспішили до «туалетного майданчика» — ним виявилася невеличка поляна за кущами.
— Найгірше — це коли з-за дерева раптом вилітає лелека, — бурмотів дідусь.
— Ага, і ще треба встигнути повернутися до намету, поки всі не прокинулись, — додала мама.
Після цієї пригоди настав час сніданку.
— Куліш у нас залишився з вчора, — сказала мама, — а я додала до нього трохи свіжої зелені і смажених грибів.
— Ідеально! — вигукнув я, — а ще є кавун, хоч і трохи пиловий, але що робити!
— Давайте збиратися, — підбадьорив тато, — сьогодні нас чекає новий день і, можливо, нові пригоди.
Ми всі зібралися за столом із пластикових ящиків, посміхалися і жартували, ділячись планами.
— А хто сьогодні першим відправиться до лісу за дровами? — запитав дідусь.
— Я! — одразу ж кинулася мама, — нехай хлопці відпочивають після ночі рибалки.
— І знову в лісі панує жіноча влада! — сміявся я.
Після ситного сніданку ми вирушили в ліс на пошуки грибів. Мама взяла кошик, дідусь — свій старий ніж і нескінченний запас історій про грибні походи.
— Гриби — це як скарби, — почав дідусь, — головне — не брати погані.
— Тобто не брати ті, що тебе потім у ліжко прив’язують? — пожартував я.
— О, таке буває! — серйозно кивнув дідусь, — грибні казки — це не жарти.
Ми пішли лісом, уважно обдивляючись кожен пеньок і мох.
Раптом мама голосно вигукнула:
— Ось! Білі гриби!
— Ура! — зашвидшився я, але послизнувся на мокрій траві і впав прямо в купу листя.
— Ого, ти не гриб, а справжній лісовий слизень! — посміялася сестра.
Поки я розгрібав листя, дідусь обережно поклав у кошик декілька грибів.
Раптом щось блиснуло в кущах неподалік. Ми всі завмерли.
— Що це? — прошепотіла мама.
— Мабуть, скарб! — пожартував я.
Ми підійшли ближче і побачили… стару залізну скриньку, напівзаглиблену в землю, покриту мохом.
— Невже справжній скарб? — прошепотів дідусь, починаючи чистити кришку.
— А якщо там живе лісовий привид? — нервово запитала сестра.
— Тоді він буде дуже незадоволений, що ми його потривожили, — підкинув я.
Дідусь повільно відкрив скриньку — всередині були старі монети, замотані в потертий клаптик тканини, і… записка.
— «Для тих, хто шукає пригоди», — прочитав тато, — виглядає, ніби це хтось залишив спеціально.
— От це знахідка! — вигукнула мама.
— А ми ж і справді шукаємо пригоди, — посміхнувся я.
З того моменту наш похід за грибами став не просто прогулянкою — а справжнім пошуком таємниць лісу.
Дідусь акуратно розгорнув пожовклий папірець, і всі ми затамували подих.
— «Привіт, шукачу! — починався текст, — якщо ти знайшов цю скриньку, значить, ти готовий до справжніх пригод. У лісі приховано багато таємниць, але найголовніша — це дружба і сміх. Продовжуй шукати, не бійся помилок і пам’ятай: іноді найцінніше — це не те, що ти знаходиш, а ті, з ким ти це робиш.»
— Хм, — задумливо мовив тато, — звучить як інструкція до життя.
— А я думала, що інструкції — це лише до смартфонів, — пожартувала мама.
— О, я б тоді теж шукав скриньку з інструкцією, — посміхнувся я.
— Отже, — продовжив дідусь, — наші пригоди тільки починаються. І головне — не забувайте, що у кожному кроці є своя таємничість.
— А ще, — додала сестра, — може, далі в лісі є й інші скриньки? Мабуть, треба перевірити!
— І хто б міг подумати, що похід за грибами перетвориться на справжнє полювання за скарбами, — посміхнувся тато.
Ми всі засяяли від передчуття нових пригод, а ліс ніби підморгував нам своїми зеленими листками.
Зібравшись в коло, ми розробили план — поділитися на дві групи і ретельно дослідити кожен куточок лісу. Я пішов з татом, а мама, дідусь і сестра взяли інший напрямок.
Почалося справжнє полювання. Тато, озброєний старою картою, намагався виглядати експертом.
— Ось тут, — він показував на мапу, — за великим дубом має бути прихована наступна «скринька».
Я ж глянув на дерева і побачив… величезне гніздо ворон.
— Тато, а що якщо там живе гігантський птах, який не любить непроханих гостей? — пожартував я.
Тато з усією серйозністю відповів:
— Тоді ми скажемо, що прийшли з подарунками.
Ми підійшли до дуба, і тут раптом з гнізда вивалився великий чорний птах, голосно каркаючи.
— Ого, він не в захваті від нашого візиту! — вигукнув я, відскакуючи назад.
Тато трохи похитнувся, намагаючись не впасти, і ми обоє розсміялися.
Тим часом, мама з дідусем і сестрою помітили щось блискуче біля коріння іншого дерева. Підійшовши ближче, вони побачили… старий металевий чайник, на якому хтось зробив напис: «Підзарядка для пригодників».
— Ну, — сказала мама, — здається, тут хочуть, щоб ми не забували пити чай навіть під час пошуків!
— Ідеально! — засміявся дідусь. — Я вже голодний.
Після цього ми всі зібралися біля «підзарядки», заварили чай і сміялися з усіх курйозів, що трапилися.
— Цей ліс точно знає, як зробити наш похід незабутнім, — сказав я.
— І, мабуть, наступна скринька — це ще одна пригода, — підсумувала сестра.
Вечір опускався на ліс, а ми сиділи навколо багаття, смажили останні шашлики й ділилися враженнями від дня.
— Хто б міг подумати, що похід за грибами перетвориться на справжню пригоду зі скарбами і чайниками? — сміявся тато.
— А все це завдяки нашій лісовій «підзарядці», — підморгнула мама, підносячи до губ теплу чашку.
— Найголовніше, — додав дідусь, — що ми разом, і навіть невеликі курйози стануть чудовими спогадами.
Ми всі кивнули, а сестра додала:
— Такий день запам’ятається надовго!
Поки ми розмовляли, на небо повільно піднімалися зірки, а ліс наповнювався звуками нічного життя.
— Завтра нові пригоди, — сказав я, — але цей день залишиться у серці назавжди.
І хоча ми не знайшли всі скриньки, таємниці лісу відкривалися перед нами поступово, залишаючи місце для нових історій і сміху.
