Одного разу чоловік назвав Уляну Юлею. Це сталося вранці.
Чоловік притиснувся до дружини, обійняв її й прошепотів на вухо:
— Доброго ранку, Юле.
І солодко заснув, продовжуючи спати далі.
А Уляна прокинулася. Відкрила очі й лежала, боячись поворухнутися. Від жаху вона вся похолола всередині.
Як це сталося? Що могло трапитися? Адже все було добре? Чи ні?
Чоловік заворушився, позіхнув.
– Уля, яка ти холодна, у мене навіть сон злетів. У тебе все гаразд? Літо на дворі, а ти під ковдрою мерзнеш. Я зараз чай заварю.
І чоловік Семен, ніби нічого не сталося, пішов на кухню, насвистуючи бадьорий мотивчик.
Уляна ще трохи полежала, потім мляво встала, пішла вмиватися. Ноги були немов свинцеві. У голові якийсь білий шум. Може, справді, чаю випити треба.
Чоловік Семен попросив оладок. Уляна похмуро на нього подивилася.
– Ти вранці назвав мене Юлею.
– Що, кохана?
– Семене, не роби з себе дурепу. Ти вранці назвав мене Юлею.
– Тобі здалося, кохана. Уля, Юля, здалося на сонному. Ти тому така холодна і похмура? Ох, жінки. Сама вигадала, сама образилася. Поїду на роботу голодним.
Він зібрався та поїхав.
А Уляна ще побродила по дому, намагаючись прийти до тями, полила квіти, напекла оладушок.
Швидко одяглася і поїхала до чоловіка на роботу. Напевно, справді почулося. Уля, Юля. Дійсно.
У приймальні чоловіка виявилася нова секретарка. У Уляни стиснулося під ложечкою. У голові знову закрутилися ранкові страхи.
Секретарка була молода, красива, з гривою рудого кучерявого волосся, груди як колесо.
– Семен Юрійович зайнятий і сьогодні не приймає. Я можу вас записати до нього на наступний тиждень.
– Краще себе до нього на прийом запиши, тобі це буде потрібніше, – несподівано вирвалося в Уляни.
– Що, вибачте? – секретарка округлила й без того великі очі. – Жінко, ви хто?
– Бідолаха. Уляна Вікторівна, дружина Семена Юрійовича. Ану, відійди. Тут наберуть всяких вуличних болонок.
І тут у динаміку пролунав радісним голосом Семена:
– Юленька, а принеси мені кави. Юленька?
Уляна хмикнула.
– Ну, роби давай. А я віднесу.
– Уляночко? – заїкався Семен, побачивши дружину з тацею у себе в кабінеті. – Щось сталося?
– Ось твоя кава. Я принесла тобі оладок. А заяву на розлучення отримаєш поштою. Смачного.
– Уляна, чорт забирай, що відбувається? – почав сердитися чоловік. – З самого ранку як відьма на мітлі.
– Відьма у тебе в приймальні сидить. Чому в неї волосся не прибране? Такий солідний дантист і така вульгарна секретарка, якось дешево, Семене Юрійовичу.
– Уляно, припини. Досить. Я не терплю істерик. Знаєш що? Я тиждень на дачі поживу. Почекаю, поки ти заспокоїшся. Охолонеш – подзвони.
– Пізно, Семене. Я серйозно. Я не буду терпіти зради. Я такого не пробачаю. Просто скажи, на майбутнє, щоб я знала: чому?
Семен втомлено зітхнув, ковтнув кави й скривився.
– Варвара звільнилася. Юлю я взяв за її рекомендацією.
– Давно?
– Місяць тому, – неохоче відповів Семен, відводячи погляд.
– А мені чому нічого не сказав? Ти завжди ділився новинами.
– Я не розраховував, що Юля у мене затримається. А вона чудово справляється.
– Не сумніваюся.
– По роботі! – почервонів Семен. – Вона чудово справляється по роботі!
– І не тільки…
– Це вийшло випадково! Я не хотів!
– Не хотів би, не зрадив. Я сьогодні ж зберу речі й переїду.
– Куди? – почав нервувати Семен. – Я ж сказав, я тиждень поживу на дачі, просто заспокойся. Уля, я не хочу розлучатися!
– Але доведеться. Я не зможу чути своє ім’я з твоїх вуст. Уля, Юля. Твоя руда секретарка постійно буде стояти у мене перед очима.
Не руйнуй мені психіку остаточно. У мене й без того робота нервова. Я з дітьми працюю.
– Куди ти підеш? Залишайся в квартирі.
– Навіщо мені твоя квартира? У мене свій будинок є.
– У цій глушині? Старий дерев’яний будинок?
– Це мій будинок. І крапка.
***
Будинок залишився від батьків і викликав тугу. Уляна захотіла плакати. Стільки спогадів. І нічого немає. Лише затхлий запах.
Подруга Нелька поруч теж благала:
— Ти не зможеш тут жити, Улька, не дури. Повертайся до квартири. А там щось придумаєш. Продаси цей будинок, візьмеш іпотеку. А там, дивись…
– Не треба там дивитися, проїхали. Я не зможу пробачити. А ти б змогла?
– Не знаю, як би я повелася, опинившись на твоєму місці.
Уляна пройшлася по будинку і всюди відкрила вікна.
– До речі, тут чудово можна буде жити. Згодом. Будинок добрий. Від селища до міста п’ятнадцять хвилин їзди на машині.
Я дивлюся, міські жителі це селище облюбували. Скільки будинків побудували.
Напевно, комунікації вже давно всі підведені. Я тут за п’ять років і не була жодного разу.
– Воно наче і так, але це ж скільки роботи! А жити прямо ось сьогодні треба. Може, у мене трохи поживеш?
– Де? У коморі?
– Сашка поїхала на канікули до моєї мами, – ображено зашморгала носом Нелька. – У її кімнаті можеш пожити до осені.
– Кімната підлітка недоторканна, що ти за мати. А ще педагог.
– Та годі тобі, – Нелька махнула рукою.
– Відчуваєш, як пахне? – раптом запитала Уляна. – Травою пахне. Дачею. Дитинством.
– Так, трава тут виросла, звичайно. Косити треба. Улька, ти не впораєшся.
– Я розберуся. Зараз можна замовити бригаду, щоб ділянку перекопали. Накопичення у мене є. Непогані, наче.
Я ці п’ять років, відколи Семен відкрив приватну клініку, на його гроші жила. Він вважав мою зарплату розвагою. Так і казав, щоб відкладала на розваги.
– Адже він хороший чоловік, – зітхнула Нелька.
– Я теж так думала. А воно ось як. Важко на душі.
– Та я уявляю.
– Навіть не уявляєш. Думала, цій Юленці зуби передні виб’ю, нехай їй потім Семен нові робить. Та де мені до неї? Вона молода, здорова, я могла б сама без зубів залишитися.
– А ти стара і хвора, так? – пирхнула Нелька. – У сорок років життя тільки починається.
– Як це все пояснити Поліні? Навіть думати про це не хочу. Розлучимося – повідомлю. А то навчання кине, приїде мирити, вмовляти, не хочу.
– І її можна зрозуміти. Адже ви двадцять років разом. Не шкода?
– Ні. Відчепися, – відмахнулася Уляна.
– Ти жорстока, – здивувалася Нелька. – Я думала, плакати будеш.
– Не дочекаєтеся.
– Це у тебе стрес так позначається.
– Можливо. Гаразд. Ти хотіла мене підтримати? Ось. Відро потримай. Зараз воду набирати підемо. Підлоги помию, вікна, пил протру.
– Краще б у готелі пожила. А потім би… Ні, ти справді збираєшся з цим будинком возитися?
– А чому ні? Це будинок моїх батьків. Не хочу його зносити. І продавати.
– Ну то найняла б дизайнерів і будівельників, нехай би тут усе в порядок приводили, а то зірвалася ось так відразу. Це ж ваша спільна квартира.
– Не хочу там залишатися.
– Ти її ділити не будеш, чи що?
– Думаю, Семен нам з дочкою її залишить, у нього дача. А там вже як Поліна вирішить. В принципі, це її квартира. Мені вона не потрібна.
– Так, Семен таку дачу збудував, елітний котедж, краще б його вам залишив. І туалет там є, і вода.
– І тут все буде. Досить нити, підтримки від тебе мало, звичайно… На колонку почапали, якщо не передумала.
– А колодязь?
– Не люблю я колодязі. Та й прогулятися хочеться. Околиці оглянути.
Колонки на колишньому місці не виявилося. Там виявився новий і гарний будинок за досить високим парканом.
– Ну, я не здивована, – скептично промовила Нелька. – Стільки років минуло.
Дивись, наскільки ваші будинки поруч. Як два пальці об асфальт, захочуть розширюватися.
– Звідки ти це взяла?
– А ти обійди будинок. Обійди. У них паркан з трьох боків. А з боку твого будинку лише кілочки. Шукали, напевно, хто господар будинку, а тут ти.
– Може, паркан ще не встигли поставити.
– Ну-ну. Ой, дивись, машина сюди їде. Мабуть, господарі завітали.
– Тобі, Нелька, тільки казки розповідати.
– Життя, часом, дивовижніше за казки. Ой, глянь, який чоловік, нічого собі, так?
– Нелька, замовкни. Я переживаю розлучення і зраду. Мені не до чоловіків.
– А чого ти тоді стоїш тут, як приклеєна?
– Запитаю у цього чоловіка, де колонка, мені вода потрібна.
– Ну-ну.
Уляна абсолютно не розуміла, чому її подруга вирішила, що цей чоловік — «нічого особливого».
Непривітний. Навіть головою не кивнув. Стоїть біля своєї машини, руки в кишенях, і мовчить.
І Нелька, головне, мовчить. А зазвичай її не заткнеш. Подруга, як кажуть. Чоловік, нарешті, кахикнув.
– Щось потрібно? – поцікавився він.
– Ага, дров наколоти, – відгукнулася Уляна.
Чоловік погойдав ногами.
– Можна й наколоти. Ви, бува, не господиня цього будинку?
– Саме цього. Взагалі-то, тут раніше була колонка. Мені вода потрібна.
– Ну, вибачте. Можете у мене в колодязі набрати.
– А інших колонок тут немає?
– Давно вже немає.
– Гаразд, до свого колодязя піду.
– А що ж відразу до нього не пішли?
– Не люблю я колодязі, зрозуміло?
– У тебе питна вода є? – прошепотіла Нелька.
– Та вже не дурна, взяла. Слухай, їдь вже додому, тільки нервуєш.
Вранці Уляну розбудив свинячий вереск. Як у дитинстві. Тільки в будинку не пахло пиріжками. Ніхто не ходив. Не грюкали двері.
Знову навернулися сльози. Ось дурепа, навіщо сюди приїхала? Це від стресу, напевно.
Але тут знову пролунав вереск. Так, звідки тут свиня?
А ще кроки. Уляна чула, як за вікном хтось ходив і шурхотів травою.
– Гей, хто тут? Я поліцію викличу!
– Не бійтеся, це сусід. Мені потрібно забрати у вас Гектора.
Уляна, як була в піжамі, вийшла на ганок.
– Який ще Гектор? Що ви мені голову морочите?
– Гектор! – не слухаючи сердиту Уляну, крикнув чоловік углиб зарослого городу.
Трава зашелестіла, пролунало хрюкання, а потім із заростей визирнуло поросяче рильце.
– Гектор, не бійся, виходь, підемо додому, дурнику.
Порося вибралося з трави й обережно обійшло Уляну. Воно було невелике й чорне. Уляна таких ніколи не бачила.
– Породисте?
– Чесно кажучи, я в поросятах зовсім не розбираюся.
– Навіщо ж вам порося?
– Воно не моє. Заблукало якось до мене на ділянку й оселилося в сараї. Я все селище об’їздив, ніхто ніяких поросят не шукає.
Та й прив’язався я до нього, чесно кажучи. Не дуже старався шукати. Гектор – друг. А раптом його хотіли зарізати, він втік, а я його назад поверну?
– Як ви опинилися в селищі з таким мисленням?
– З яким? – образився чоловік. – Тут природа, свіже повітря, тихо, спокійно, місто поруч. Ви теж, дивлюся, не сільська.
– Звідки ви це взяли?
– По-перше, я за три роки вас тут вперше бачу, по-друге, у вас город травою заріс. А ще ви красива.
– Так, чоловіче, – спалахнула Уляна, – Давайте обійдемося без усього цього. У мене розлучення через тиждень, у мене стрес. І психоз.
Я й покалічити можу. Взагалі-то, я тут виросла, тут тоді у всіх поросята були. І припиніть так дивитися на мої руки. Я сокирою з сосни можу березу вирубати.
– Гектор, ходімо, нам тут бути небезпечно. Тільки ви не дуже психуйте, будь ласка. Я ще паркан поставити не встиг, Гектору ваша трава дуже вже подобається.
– Дітей і тварин не ображаю. До побачення.
Наступного ранку Уляну розбудив собачий гавкіт. Жах.
То свині, то сусіди, то собаки, а вона, можливо, сюди приїхала, щоб побути наодинці й розібратися з думками.
Вчора за весь день так нічого й не зробила. Блукала околицями і забігла до місцевого супермаркету.
Навіть нікого не викликала, щоб ділянку перекопали. Ну, перекопають її, і що? Нехай краще трава росте.
Скиглення повторилося прямо під вікном. Уляна зітхнула, вийшла на ганок і побачила цуценя.
Сусід довго не відчиняв ворота, Уляна вже почала нервувати. Нарешті, клацнув замок і сонний чоловік постав перед її поглядом.
На ньому була піжама, майже як на Уляні. Поруч хрюкав Гектор.
– Це ваше цуценя? – з нетерпінням запитала Уляна.
– Звідки ви це взяли?
– У вас немає паркану, поросята до вас прибиваються, може, і собаки теж.
– А ви не хочете собі цуценя залишити? У приватному будинку собака потрібна. Я якраз на цьому тижні збирався до собачого притулку їхати.
– У мене ніколи не було собаки. А ви навіть з поросям розібралися.
– Ну що ж. Вважатиму це вашим сусідським подарунком. Дякую. А хочете, придумайте йому ім’я.
– Ну, нехай буде Арс. Гарно звучить.
– Тільки не Арс. Мене звати Арсеній. Якось недобре називати свого собаку своїм же ім’ям.
– Тоді нехай буде Чук. Гек у вас уже є. Біля ваших ніг хрюкає.
– Чук і Гек? Чудово! Ще раз дякую вам! А вас як звати?
– Уляна.
– Гарне ім’я.
– Ну, я піду, – нерішуче сказала Уляна, залишаючись на місці.
Йти не хотілося. Тут і порося, і цуценя, а в неї – туга і спогади.
– Піти ви завжди встигнете. Давайте займемося цуценям. Я навчу вас поводитися з собаками.
А там і свого пса заведете. Буде ваш дім охороняти, – запропонував сусід, помітивши збентеження Уляни.
А він дійсно нічого собі, як казала Нелька. Та Нельці нізащо не скаже.
Ось же вона їй казала, що не варто виходити заміж за чоловіка з прізвищем Горечко, а то горе насувається. Як у воду дивилася.
А Уляні прізвище здалося кумедним. Ось і розважається тепер у будинку без води та з туалетом на вулиці.
Уляна почухала коліно. Зараз би в душ.
– А що у вас тут? Піжамна вечірка? – раптом почула Уляна голос чоловіка Семена.
– Знайомтеся, – зітхнула Уляна. – Семене, це Арсеній. Арсенію, це Семен. Мій чоловік. У перспективі – колишній. Ти навіщо сюди? І як мене знайшов?
– А що тут шукати? А в тебе хвіртка навстіж. І двері в будинку. А потім я тут, хотів запитати, чи не передумала ти розлучатися.
Але бачу, що ні. А ще сцени мені розігрувала, сама теж не без гріха, так? І давно це у вас?
– Давно, – раптом серйозно сказав Арсеній. – Уляна не хотіла вас засмучувати. Але якщо вже все так вийшло… Якого числа у вас розлучення? Ми в цей день і одружимося, так, кохана?
Уляна гикнула і вирішила зберігати нейтралітет.
– Зрозуміло, – простягнув Семен. – Дочка тут до мене навідувалася. Думала, дача порожня. З хлопцем приїхала. Ти з дочкою поговори. Вона, напевно, дзвонить тобі. А ти тут красуєшся.
Семен махнув рукою і вийшов за ворота. Уляна запитально подивилася на сусіда.
– І навіщо ви так?
– А як інакше? У вас будинок старий. Ні води, ні газу, туалет на вулиці, ви ж постійно до мене бігати будете. І всіх вуличних тварин до мене перетягнете.
Тож давайте відразу. Переїжджайте до мене. Все одно мені вас не позбутися. Я, до речі, не проти.
Ми з дружиною давно розлучилися. Одному нудно. А випадкові жінки мені не потрібні. Погоджуйтеся. Дітей народжувати не будемо. Нам тварин вистачить.
У вас дочка вже є. У мене їх аж дві. Тож поживемо собі на втіху. І будинок я ваш перебудую. Вам, напевно, там сумно. І, може, почнемо на «ти»?
– Чоловіче, ви в своєму розумі? Звідки я знаю, може, ви маніяк. Не наближайтеся до мене. Я переживаю розлучення і зраду. Я вас попередила.
***
Та через рік вони все-таки одружилися і завели на додачу кота.
