Одного разу, проходячи повз кімнату батьків, Генка випадково побачив, як батько гладить маму по животу і ласкаво щось їй шепоче.
А вона посміхається із задоволеним виглядом. Стало ніяково від побаченої сцени, і він поспішив швидше піти.
«Мама чекає на дитину», — раптом здогадався Генка. Це припущення не стільки здивувало його, скільки шокувало.
Мама, звичайно, була красивою і виглядала краще за багатьох мам однокласників, але все ж дитина у її віці викликала в ньому неприйняття. Навіть думати про це було ніяково.
Звідки беруться діти, Генка давно вже знав, про багато що здогадувався, але що його батьки займаються цим, не міг уявити. Все ж це не хтось, а його мама і тато.
— Тату, мама чекає на дитину? — одного разу запитав він батька.
Чомусь з ним про це йому було легше розмовляти.
— Так. Мама мріє про доньку. Напевно, дурно тебе питати, кого б ти хотів — брата чи сестричку.
— Хіба в такому віці народжують?
— В якому такому? Мамі всього тридцять шість, а мені сорок один. А ти що, проти?
— А мене хтось питав? — грубо відповів Генка.
Батько уважно на нього подивився.
— Сподіваюся, ти достатньо дорослий, щоб зрозуміти нас. Мама давно хотіла доньку. Коли народився ти, ми жили на орендованій квартирі.
Мама сиділа з тобою, працював один я, грошей ледь вистачало на найнеобхідніше. І ми вирішили не поспішати з другою дитиною. Потім не стало її бабусі, і батьки віддали її квартиру нам. Пам’ятаєш її?
Генка знизав плечима.
— Ми зробили деякий ремонт і переїхали. Коли ти підріс, і мама пішла працювати, з грошима стало легше, я купив першу машину.
Дочку ми знову відкладали, говорили, що встигнемо. А потім просто не виходило. І ось, коли ми вже перестали сподіватися і чекати…
Сподіваюся, що буде дочка, як хоче мама. Звичайно, наша мама молода, але ж не дівчинка.
Тому постарайся хоча б не нервувати її, щоб вона не хвилювалася. Думай, перш ніж нагрубити або сказати зайве. Якщо що, кажи мені. Домовилися?
— Так, зрозумів, тату.
Потім вони дізналися, що дійсно буде дівчинка. У будинку почали з’являтися рожеві дитячі речі. Вони здавалися Генці крихітними, ляльковими.
З’явилося дитяче ліжечко. Мама часто випадала з розмови, сиділа відсторонена, немов прислухалася до себе. Тоді батько з тривогою питав, чи все в порядку. І Генці передавалася тривога батька.
Особисто йому дитина була до лампочки, тим більше сестра. Навіщо йому соплі і пелюшки? Йому потрібна була тільки однокласниця Юля.
Хочуть батьки ще одну дитину — це їхня справа. А йому що до цього? Навіть добре. Будуть займатися тільки нею, менше чіплятися до нього. Хоч у чомусь користь від майбутньої сестри.
— А це небезпечно? Ну, народжувати в її віці? — поцікавився Генка.
— Ризик є в будь-якому віці. Звичайно, мамі важче зараз, ніж коли вона чекала на тебе. Адже на дванадцять років молодша була.
Але ми ж не в лісі живемо, не в селі, а у великому місті, де є добре обладнані лікарні та лікарі… Все буде добре, — втомлено додав батько.
— А коли? Через скільки?
— Що? Народить? Через два місяці.
Але мама народила на місяць раніше. Генка прокинувся від шуму. Він почув стогін і біганину за стіною. Генка встав і, сонно мружачись, пішов до батьків.
Мама сиділа на зім’ятому ліжку, тримаючи руки на попереку, і погойдувалася вперед-назад, як маятник, стогнучи. Батько невпевнено бігав по кімнаті, збираючи якісь речі.
— Головне, папку з документами не забудь, — вичавила мама з себе, прикривши очі.
— Мамо, — покликав Генка, повністю прокинувшись і заразившись загальним хвилюванням.
— Вибач, розбудили тебе. Тут така справа… Де ж ця «швидка»? — запитав батько в простір.
Простір відповів дзвінком у двері, і батько кинувся відкривати. Генка не міг вирішити, йти одягатися чи залишитися з мамою, про всяк випадок.
Але тут до кімнати увійшли чоловік і жінка у формених костюмах швидкої допомоги, відразу підійшли до мами і почали задавати дивні питання:
— Як давно почалися перейми? З якою періодичністю? Води відійшли? — коли маму накрили чергові перейми, за неї відповідав батько.
На Генку ніхто не звертав уваги, і він вислизнув з кімнати. Коли він повернувся вже одягненим, батько з мамою виходили з квартири. Мама так і йшла в халаті та капцях. У дверях батько озирнувся.
— Я скоро повернуся, а ти приберися тут. — Він ще щось хотів додати, але тут мама охнула і повисла на його руці.
Генка ще якийсь час стояв і дивився на двері, слухаючи незвичну тишу. Потім повернувся в кімнату і подивився на годинник.
Ще можна було дві години спати. Він акуратно склав диван, прибрав розкидані речі і пішов на кухню. Батько повернувся, коли Генка збирався до школи.
— Ну що, народила? — запитав він, намагаючись вгадати відповідь по обличчю батька.
— Ні, ще. Мене туди не пустили. Чаю мені налий.
Генка поставив перед батьком чашку з чаєм, зробив бутерброди.
— Я піду? — запитав він.
— Іди. Я подзвоню, коли будуть новини, — пообіцяв батько.
Генка запізнився до школи.
— Гена вирішив ощасливити нас своєю присутністю. Чому запізнився? – запитав вчитель математики.
— Мамі викликали швидку, її відвезли до лікарні.
— Вибач, сідай, – пом’якшав вчитель.
— У нього мати народжує! — вигукнув Федоров, і в класі почулися смішки. Генка різко обернувся до однокласника.
— Так, тихо! Гена, сідай вже. А що тут смішного?
Батько подзвонив на останньому уроці.
— Можна вийти? — підняв руку Генка.
— Захотілося? До кінця уроку залишилося двадцять хвилин, потерпи. І прибери телефон, — сказала історичка.
— У нього мати в пологовому будинку, — знову вигукнув Федоров, але цього разу ніхто не захихикав.
— Добре, іди, — дозволила вчителька.
— Що, тату? — запитала Генка, коли вийшла в коридор.
— Дівчинка! Три кілограми і сто грамів! Уф, — з полегшенням вигукнув у слухавку батько.
— Ну що? — запитала вчителька, коли він увійшов до класу.
— Все добре, сестричкс, — відповів Генка машинально.
— Тепер Генка стане нянькою, — знову зареготав Федоров. І клас вибухнув сміхом, заглушивши дзвінок.
Юлька наздогнала його на вулиці і пішла з ним поруч.
— А скільки твоїй мамі років? — запитала вона.
— Тридцять шість.
— Ти не думай, я рада за тебе, за вас. Сестричка — це ж круто. А я одна. Батьки не хотіли більше дітей…
Вони йшли і розмовляли, і Генка вперше відчув, що радий, що у нього є сестра.
Через три дні маму виписали з пологового будинку.
— Яка красуня! — сказав тато, розглядаючи доньку.
Генка нічого красивого не знаходив. Маленьке зморщене тіло, червоне обличчя, губки-бантики і носик-кнопка. Еталоном краси для нього була Юлька.
Потім сестра відкрила беззубий рот і запищала. І відразу почервоніла, як помідор.
Мама міцніше взяла її на руки і почала заколисувати, раз у раз примовляючи: «Тш-ш-ш…» Було незвично усвідомлювати, що його мама стала мамою ще комусь.
— Як назвемо? — запитав батько.
— Василиною, — відповіла мама.
— Якесь котяче ім’я. У школі Ваською будуть дражнити, — пирхнув Генка.
— Тоді Машею, на честь бабусі, — запропонував батько.
Все життя тепер крутилося навколо Машеньки, як ласкаво називала її мама, і її потреб.
На Генку не звертали уваги, тільки просили збігати в магазин, викинути сміття, дістати білизну з пральної машини і розвісити у ванній. Генка із задоволенням допомагав.
Але коли мама одного разу попросила погуляти з коляскою, поки вона помиє підлогу, Генка став дибки.
Краще нехай мама йде сама гуляти, їй теж корисно подихати свіжим повітрям, а він вимиє підлогу.
— Не піду, раптом хлопці побачать, сміятися будуть, — буркнув він.
— Я її вже одягла, спітніє. І сам тепліше одягнися, на вулиці холодно. Застудишся, можеш заразити Машеньку, а вона занадто маленька і слабенька, щоб хворіти, — сказала мама.
Генка кружляв по двору з коляскою, коли побачив Юльку. Раніше б вона пройшла повз, зробила вигляд, що не помітила його, а тут відразу попрямувала до нього.
— Машенька! Яка гарненька, — розчулилася дівчина і пішла поруч з ним.
Сусіди посміхалися, зустрівши їх, а Генка не знав, куди сховати очі від збентеження.
Увечері мама заколисувала Машку і співала їй колискову. Генка слухав і непомітно теж заснув.
А Машенька все ж захворіла. Вночі піднялася висока температура. Сиропом її трохи знизили.
Мама з батьком всю ніч по черзі носили її на руках. Вранці температура знову піднялася, збити її нічим не вдавалося. Машенька дихала важко і часто. Батько викликав «швидку».
Його ніхто ні в чому не звинувачував, але Гена відчував себе винним. Зі своєї кімнати майже не виходив.
— Дала вона нам дрозда, — сказав батько, зайшовши до нього в кімнату, коли маму з Машенькою відвезла «швидка».
— А вона одужає? — обережно запитав Генка.
— Ну. Звичайно, одужає. Зараз є хороші ліки, антибіотики…
Генка не думав, що буде так переживати. У школі відповідав невлучно, отримував погані оцінки, хоча предмети знав дуже добре.
Коли він прийшов зі школи, батько сидів на кухні і дивився в одну точку. У серці заворушилася тривога.
— Тату, ти чого вдома? Захворів? — запитав Генка.
Батько довго мовчав.
— Немає більше нашої Машеньки, — зітхнувши, сказав він.
Генка подумав, що батько марить, а потім до нього дійшов сенс сказаного.
— Так швидко все сталося… Нічого не могли зробити… — батько опустив обличчя в долоні і чи то заричав, чи то схлипнув.
— Тату… — Генка підійшов, не знаючи, що сказати.
Батько обійняв його, і Генка вперше побачив, як батько плаче. Він і сам заревів, як маленький. Йому хотілося зникнути. Нехай би він пішов навічно, а не Машка.
Потім з лікарні повернулася мама. Генка ледве її впізнав. Вона стала тінню тієї, колишньої мами.
У квартирі настали тиша і темрява, хоча за вікном був світлий день. Генчине серце розривалося на частини від жалю до мами, до Машеньки, від усвідомлення своєї провини.
Після похорону мама годинами сиділа біля порожнього ліжечка. Вночі вона підхоплювалася і бігла до нього. Їй снилося, що вона чує плач Машеньки. Батько насилу відводив її спати.
Так минув тиждень, другий, місяць. Наставала весна. Здавалося, що радість і сміх пішли з їхнього дому назавжди.
— Слухай, поки дороги зовсім не розвезло, треба відвезти ліжечко і речі на дачу, а то мама так з глузду зійде, — сказав батько в суботу. — Я ліжечко розберу, а ти збережи всі речі та іграшки. Пакети он там.
— А мама? — запитав Генка.
— До тітки Валі пішла. Їй не треба цього бачити.
За містом уздовж траси ще лежав сніг. Сонце проглядало крізь сірі щільні хмари.
Генка раптом подумав, що Машенька ніколи не побачить весни, не буде мружитися від променів сонця, не почує грому…
На очі навернулися сльози, і він затремтів у беззвучному риданні. Раптом батько зупинив машину на узбіччі.
— Ти посидь, а я сходжу, дізнаюся, може, допомога потрібна.
Генка тільки зараз побачив попереду кілька машин і поліцейських, що стовпилися. Він вибрався з машини і теж підійшов до них.
В очі впала червона покручена машина. Двері вантажівки були відчинені, на сходинці сидів чоловік і повторював: «Я на мить лише заплющив очі…»
Один поліцейський тримав у руках автолюльку. У ній лежало щось рожеве. Генка підійшов ближче. Там спала дівчинка, приблизно Машиного віку.
— Уявляєш, батьки загинули, а на малій ні подряпини, — сказав молодий поліцейський.
Тут здалеку почулося виття сирени. Дівчинка прокинулася і закричала,… зовсім як Машенька. Поліцейський розгубився і безпорадно дивився на неї.
— Дайте мені. У мене була молодша сестричка… — Генка запнувся.
Поліцейський з сумнівом подивився на Генку, але все ж віддав йому люльку. Генка витягнув дівчинку і притиснув до грудей. І вона, о диво, замовкла!
— Як у тебе це вийшло, хлопче? — здивувався поліцейський.
— Дівчинка з машини? Ходімо. — До них підійшов інший поліцейський і покликав Генку до машини швидкої допомоги.
— Брат? — запитав Генку лікар. — Дівчинку давай. — Але Генка зробив крок назад.
— Ви її в лікарню заберете? — запитав він.
— Так, там оглянуть, потім в будинок малютка або дитячий будинок відправлять.
– Тату… – Генка з докором дивився на батька, який теж підійшов. І той все зрозумів.
– А можна, ми її візьмемо? З нею все гаразд. Розумієте, ми з дружиною нещодавно втратили дитину, приблизно такого ж віку. Дружина дуже страждає. Дівчинка стала б для неї порятунком, – почав батько.
— Та, будь ласка. Ідіть в опіку, пишіть заяву. Якщо родичів не знайдуть або вони не зможуть взяти дитину, тоді і заберете її собі. Потрібно офіційно оформити. Давай, хлопче, не гай часу.
Генка неохоче віддав дівчинку лікарю.
— А як її звати? — запитав він.
— За документами її звуть Василина.
Вони з батьком швидко переглянулися.
— Гаразд, поїхали, — батько першим пішов до машини.
— На дачу? — запитав Генка, сідаючи на переднє сидіння.
— Додому. Нам нічого робити на дачі. Речі ще знадобляться.
І Гена заспокоївся. Він сам здивувався, що так переживав за чужу дитину.
— Тату, а раптом мама не погодиться взяти Василину?
Мама сиділа на дивані і дивилася в порожній кут, де раніше стояло ліжечко.
— Ви повернулися? Не проїхати? — запитала вона байдуже.
— Мамо, розумієш, ми зустріли Василину, — поспішно, ледь стримуючи радість, сказав Генка.
— Кого?
— Василину. — І вони з батьком почали розповідати про аварію.
Мама довго мовчала. Потім сказала, що завтра поїде до лікарні і все дізнається.
— Ура! — закричали Генка з татом…
