Повернувшись з відрядження, Ліля вирішила забігти в місцеву кулінарію, що розташовувалася на першому поверсі багатоповерхівки, в якій вона жила.
Вирішила купити на вечерю щось готове. Було вже ближче до сьомої вечора, і Ліля розуміла, що на приготування їжі часу зовсім немає.
Та й не хотілося їй зараз стояти біля плити.
Дві години вона тряслася в електричці, слухаючи нескінченні розповіді своїх сусідок по вагону.
Старенькі охоче і дуже голосно ділилися рецептами засолювання огірків і капусти, а також порадами про те, як приструнити норовливих невісток.
Ця поїздка була складною. А може, просто Ліля вже захворіла, тому що постійно відчувала озноб і ломоту в усьому тілі.
У вагоні електрички вона мріяла тільки про одне — якнайшвидше повернутися додому і прийняти горизонтальне положення, закутавшись у теплу м’яку ковдру.
Вона і їсти не особливо хотіла, просто розуміла, що вдома має бути їжа. А холодильник на даний момент був порожній, як барабан.
У кулінарії, де можна було купити готову їжу, смачну і ситну, затишно пахло випічкою. Було тепло і комфортно.
Ліля навіть на хвилину затрималася біля яскраво освітленої вітрини, задивившись на апетитні булочки і рогалики.
«Чай вип’ю з булочкою. Або краще тістечко якесь візьму. Он їх скільки тут, та які красиві всі, неможливо втриматися!» — очі розбіглися від великої кількості майстерно прикрашених різнокольоровим кремом, цукатами і горішками солодощів.
Накупивши собі смаколиків, які відразу нагадали їй дитинство, Ліля піднялася на свій поверх. У свою порожню тепер квартиру…
… З чоловіком вони розійшлися кілька місяців тому. Довго відкладали цей момент в надії, що станеться диво.
Чекали, що почуття, міцні і гарячі, які колись поєднали їх разом, повернуться назад.
Не сталося. Розбита і склеєна ваза воду не втримає, а значить, в неї не поставити вже квітів, і тепер це просто неживий посуд.
Так і у них з Микитою сталося. Розумом Ліля все розуміла, але серце не пробачило колишнього коханого.
Була зрада, це факт. Але, як пояснив Микита, коли вони змогли вже говорити, не з його вини.
Опоїли, в ліжко поклали. А він нічого й не пам’ятає.
Він страждав, Ліля бачила. Вона намагалася зрозуміти, що їй робити. Адже жінка все ще кохала чоловіка.
Читала психологів, розмовляла зі священиком. Але так і не знайшла в собі сили пробачити того, хто здатний на зраду.
Останні три місяці вони жили в цій квартирі, що була власністю Лілі, як сусіди.
Вона не вигнала чоловіка відразу тільки тому, що була спокійною і неконфліктною.
А ще розуміла — їм треба дати час, і чоловікові, і їй. А раптом станеться диво? Адже зруйнувати сім’ю набагато простіше, ніж створити нову.
Микита з’їхав до друга, так і не дочекавшись від Лілі прощення.
Вона хотіла забрати у нього ключі, щоб вже відразу і назавжди. Щоб більше ніяких зустрічей і розмов, ніяких спогадів і сентиментів.
Але Микита попросив її залишити частину його речей у квартирі.
— На два-три тижні. Ось зніму своє житло і заберу все інше. Пашка сам тулиться в маленькій однокімнатці, а тут я ще з усіма своїми пожитками припруся, — пояснив ситуацію колишній чоловік.
— Добре, — порожнім голосом відповіла Ліля. — Але тільки не затягуй з цим.
Ключі вона у Микити не забрала, хоча правильніше було б зробити саме так.
Адже свої речі він міг би взяти і в присутності господині. І так було б правильніше.
Але Ліля сподівалася, що він все зробить без неї. Ось прийде вона якось з роботи, а речей Микити більше немає.
І його самого наче й не було в її житті. Дивна така ілюзія, обман свідомості.
Відкриваючи сьогодні двері ключем, Ліля зрозуміла, що вдома хтось був.
Тому що вона завжди замикала на два замки — верхній і нижній, а зараз зачинений був тільки верхній.
«Микита? — промайнула блискавкою думка. — Може, речі вже забрав? Нехай так і буде».
Але коли Ліля увійшла всередину, то просто втратила здатність говорити.
— А що тут відбувається? — тільки й змогла вимовити вона, ошелешена від побаченого.
У її улюбленій затишній квартирі зараз перебували сторонні люди.
— О, привіт! Пізно з роботи приходиш. Ти, звичайно, здивована, Лільок, я розумію. Але я і сама дивуюся тому, що відбувається в моєму житті.
Прямо цирк якийсь. Або навіть, краще сказати, вистава, але зовсім не комедія, а навпаки! — дивно посміхаючись, сказала сестра колишнього чоловіка Кіра.
— Хто тобі дозволив вриватися в чужу квартиру? Ти ще й дітей своїх малолітніх приперла сюди?
Ти в своєму розумі, Кіра? Розумієш, що я зараз можу поліцію викликати? — обурилася Ліля, яка була зовсім без сил і терпіти присутність неприємної для неї людини могла з великими труднощами.
— Не гарячкуй, дорогенька. Ну чого ти? Чи гірше стане для твоєї квартири, якщо ми кілька днів тут побудемо з дітьми?
Не на вулицю ж нам іти? Сама поміркуй. А твої ключі я у Нікітоса взяла. Взяла, поки він не бачив, простіше кажучи.
— Що? — тільки й змогла вимовити Ліля. — Ти вкрала ключі?
— Ну що? Що ти очі такі зробила? Ось так доводиться викручуватися, щоб вижити. Я спочатку до Паші в квартиру поїхала, він же наш земляк. Але там і без нас з дітьми яблуку ніде впасти.
Дякую, хоч брата прихистив. Нас би він уже не витримав. А у мене в місті, крім Микити і тебе, більше нікого немає.
— Тебе чоловік, чи що, вигнав? — нарешті стало доходити до Лілі.
— Чому вигнав? Я сама пішла! Скільки можна терпіти його хмільні витівки? Він же нас мало не занапастив. А я вирішила його провчити.
Ось проснеться і вовком буде вити без нас. А де ми? Нас немає! І ніхто не знає, куди поділися, — продовжувала колишня зовиця.
— Кіра, ми з твоїм братом розійшлися. Він, як ти розумієш, тут більше не живе. І ключі у нього мої досі тільки тому, що він не забрав частину своїх речей і комп’ютер.
І тобі тут нічого робити. Абсолютно! Ми з тобою ніколи не дружили, а тепер і поготів не подружимося.
— Тобі що, і дітей не шкода зовсім? Адже ти ж їх любила! — пафосно заявила Кіра.
— І не треба прикриватися дітьми. Вони у тебе не немовлята. Старша навіть пішла до школи, наскільки мені відомо, — спокійно відповіла Ліля.
Вони дивилась на те, як діти Кіри сидять за її столом і спокійно малюють щось на Кіриному папері для принтера, який колишня зовиця щедро подарувала своїм нащадкам.
— Невже ти така черства стала, Ліля? Або була такою завжди? Значить, правильно зробив Микита, що тебе кинув.
— Залишимо наше колишнє сімейне життя в спокої. Зараз ви швиденько зберетеся і підете звідси в будь-якому напрямку, — Ліля була непохитна.
— Куди нам іти? Скоро ніч, я в місті нікого не знаю. Ми вранці з’їхали з речами і відразу до Паші. А потім сюди, коли я знайшла ключі у Микити.
— Та куди завгодно! Хоч у готель, хоч назад до чоловіка! У мене тут не заїжджий двір, — Ліля дратувалася все більше.
— Слухай, ну з тобою-то все ясно, ти образилася. І Микита, звичайно, дурень повний! Таку жінку втратив, та ще й зі своєю житловою площею.
Яким тупим треба ж бути, так? — Кіра вирішила переключити господиню на іншу тему.
— А тебе, мабуть, крім житлової площі нічого не цікавить? — посміхнулася Ліля.
— Ну чому ж. Гроші ще цікавлять, бо як без них жити можна. Ну з цим у тебе теж все гаразд. Я думаю, що ти швиденько собі заміну знайдеш з твоїми можливостями.
Та тільки ти, Лілечка, повинна знати — Микита страждає. Він кохає тебе.
А та інтрижка — вона несерйозна. Так, найшло щось на нього. У них це трапляється іноді.
А може, і справді напоїли, як він розповідає. Невже тобі його зовсім не шкода? Адже я ж пам’ятаю, як ви кохали одне одного.
І твою щасливу мордашку відразу після весілля теж пам’ятаю. Так прикидатися не можна. Значить, кохала. А?
— Тебе це зовсім не стосується. Що було, то минуло. І брат твій не маленький хлопчик. Нехай відповідає за свої вчинки. Вже час.
— Так, вже. А я б пробачила. Хороший же Микитка, не п’є, як мій, гроші намагається заробляти, та й характер у нього поступливий.
З такого при бажанні можна що завгодно зліпити.
— Ага, як з’ясувалося нещодавно, не я одна з нього ліпити намагалася, з такого податливого і м’якого. Все, ти мене вимотала.
Я дуже втомилася і погано себе почуваю. Збирай дітей, інакше я зараз же викличу поліцію, — Ліля просто не бажала слухати всю цю маячню від колишньої зовиці.
— А ось ми нікуди не підемо, зрозуміло тобі? Немає такого закону, щоб матір з дітьми на вулицю вночі виганяли! — почала скандалити Кіра.
— Багато ти їх знаєш, законів цих?! А зі своєї квартири я кого завгодно можу вигнати. Це моя житлова площа!
— А я скажу поліції, що ми родичі, і ти мені мстишся за те, що брат тебе кинув, — не вгамовувалася Кіра.
— Ну, ну! Давай, подивимося на реакцію поліцейських після твоєї заяви.
Вкрай втомлена спілкуванням з незваними гостями, вона дійсно вже потягнулася за телефоном, щоб набрати номер правоохоронців і закінчити цей безлад.
Ще потрібно буде перевірити, чи все на місці. А то від цієї нахабної особи можна всього очікувати.
Але в цей момент пролунав дзвінок у двері.
— Та що ж це за напасть! Хто там ще з’явився? — незадоволено запитала Ліля, підходячи до дверей.
У під’їзді стояв Микита. Вигляд у нього був схвильований.
— Я так і знав, що вона сюди поїхала. Як побачив, що ключі зникли з куртки, відразу зрозумів.
Ця ненормальна сюди з дітьми попрямувала, — вимовив він стурбовано. — Кіра, що ти робиш? У тебе взагалі немає мізків у голові?
— Ой, братику! Вчасно, молодець. А то твоя колишня дружинка вже поліцію збиралася викликати, щоб нас у камеру відправити. Уявляєш, яка ненормальна?
— Це правда? — запитально подивився Микита на Лілю.
— Так, правда. Чужі мені тут не потрібні. А нормальних слів твоя сестра, на жаль, не розуміє.
Я вже пів години намагаюся вигнати звідси сторонніх, але поки що все марно.
— Не треба поліції, прошу тебе, Ліля! Я зараз все владнаю. Ой, не дарма я, виходить, поспішав.
Відчував, що тут все погано, — чоловік поглянув благально на колишню дружину. — Вибач її, я зараз всіх заберу звідси.
— Давай і швидше. Даю вам п’ять хвилин. І ні хвилиною більше! Якраз і ключі свої заберу, а ти речі свої візьмеш у мене. Досить з моєї квартири камеру схову влаштовувати.
А то наступного разу прийду, а тут ще якісь твої родичі обживаються, облаштовуються. Давай ключі. І вимітайтесч ви звідси далеко і надовго. А краще — назавжди!
— Павло, слухай, допоможеш мені речі забрати? Та тут ще комп’ютер мій залишився. Одному важко, — подзвонив Микита другу, який чекав на нього внизу в машині.
— Зараз Павло мені допоможе забрати у тебе всі речі. Не переживай, Ліля, більше ми тебе не потурбуємо, — з сумом вимовив колишній чоловік.
— Ой, не можу. Скільки туги і болю у ваших очах, закохані, — посміхалася Кіра, збираючи в сумку дитячі речі, які вони вже встигли розкидати по квартирі, і дивлячись на Микиту і Лілю. — Навіщо ж так страждати, якщо ви ще кохаєте один одного? Зійдіться і живіть!
— Припини, Кіра! — Микита нервував.
— Тебе ось забули запитати, таку мудру і досвідчену, — зухвало відповіла Ліля. — Забирайтеся вже геть, ви мене всі дістали. І в твоїх порадах я не маю жодної потреби.
Вона зітхнула з полегшенням, коли колишній чоловік і його нахабна сестриця з дітьми покинули її житло.
Микита нарешті віддав ключі, забравши речі, що ще лежали у Лілі.
І слава Богу! Більше ні він, ні його рідня не зможуть турбувати жінку.
А вона наступного разу буде обережною і ключі від своєї квартири не довірить нікому. Навіть колишньому коханому.
