Я знала, що робити ремонт — це виклик. Але я не підозрювала, що справжнє випробування — це моя свекруха з пензлем у руках і непохитною впевненістю в тому, що вона — майстер на всі руки.
— Настуню, ну як це ти ще нічого не зробила? — питає вона в дверях, одягнена у спортивний костюм з минулого століття і з рулеткою, яка бовтається на шиї, як медаль за бойові заслуги.
— Я в твої роки, — продовжувала вона, — вже другий ремонт у ванній робила. І ще стелю в під’їзді побілила, бо не могла на те все дивитись.
Я відкрила рот, щоб щось сказати. Не встигла.
— Значить так. Я взяла тиждень відпустки. Буду допомагати. Твій чоловік — мій син — не може, бо робота. А ти одна з цим не впораєшся. Я ж знаю.
І от вона вже роздягається в коридорі, натягує якісь старі капці й йде оглядати фронт робіт. Я тупо стою з рулоном шпалер у руках і думаю: це сон?
Почалося з кухні.
— А чому у вас кухня така… сіра? Настю, життя має бути в кольорі! От я бачила у передачі: яскраво-фіолетові стіни. Так стильно! І ще той ведучий сказав: “Не бійтесь сміливих рішень!”
— Може, просто бежеву? — питаю я тихо.
— Бежеве — це для нудних людей, — вирішила вона і пішла до будівельного супермаркету.
Через годину повернулася з чотирма банками фарби, зразками плитки, шпателем і… килимком у вигляді кавуна.
— Це буде акцент! — радісно оголосила вона. — У вас же кухня без душі! А так — заходиш і: “О! Кавун!”
Я не знала, що таке “кухня без душі”, але “О! Кавун!” залишиться в мені назавжди.
Наступного дня вона вирішила клеїти шпалери. В спальні.
— Настю, ти неправильно тримаєш пензель. Ось так, бачиш? Як я. Я ж у молодості всі стіни в гуртожитку сама клеїла!
— Але ви зараз не в гуртожитку…
— Тим більше! Значить, можна ще краще!
Вона розмазала клей по шпалеру, по стіні, по собі, по коту, який наївно вирішив перевірити, що відбувається. Через дві години у спальні висіла одна крива смуга, і кіт, схожий на сюрреалістичну картину.
На третій день вона принесла люстру.
— Це ще з мого весілля. Вінтаж! Дуже модно зараз. Я побачила в журналі!
Я не знала, в якому журналі, але вона її прикрутила. І коли я ввімкнула світло, то почала крутитись не тільки люстра, а й моя душа. Вона мигала, гуділи дроти, а свекруха захоплено плескала:
— Як у клубі! Ой, як весело!
На четвертий день вона знайшла рівень. І вирішила повісити полицю. Після п’яти спроб і двох нових отворів у стіні вона сказала:
— Ой, Настю, щось у вас тут стіни криві. Це не я! Це забудовник!
На п’ятий день я вже ховалась у ванній з телефоном, передавала чоловіку фото хаосу й писала: “Я не витримаю. Приїдь. Будь ласка. Врятуй мене.”
Він відповів: “Це мама. Вона з добром.”
А на шостий день вона принесла штори. Жовто-зелені, у вигляді бананів.
— Це жартівливо! — пояснила вона. — Треба легкості в інтер’єрі. Ти занадто серйозна, Настю. Треба бути грайливою!
— А може, ну їх… банани? — спробувала я.
— Настя, не вбивай креатив!
На сьомий день я попросила Бога про терпіння. І Бог послав мені чоловіка з квитками в кіно та словами:
— Мамо, ви ж хотіли трохи відпочити. А ми з Настею… ну, підемо, подумаємо про шпалери. І про стелю. І про… кавун.
Свекруха задумливо глянула на свій витвір: фіолетову кухню, веселу люстру, шпалери, які живуть своїм життям, і кота, який досі трішки липкий.
— Добре. Я вам залишу записку з порадами. На 12 пунктів. Не дякуйте.
І пішла.
Я сіла на стілець. Стілець був трохи вклеєний до підлоги. Але я була щаслива. Я вижила.
Але записка починалась зі слів:
“Настю, головне — не здаватися. Якщо що — я заїду ще в неділю. В мене є ще одна ідея для ванної…”
І знаєте, я все ж думаю змінити замки.
Минуло кілька днів. Я чесно намагалася дотримуватись порад із записки свекрухи.
Особливо п’ятого пункту — “Шпалери не обов’язково мають співпадати по шву, це символізує свободу”.
Але в якийсь момент я здалася. Точніше, вийшла на балкон і мовчки подзвонила до знайомого майстра.
— Паша, привіт. Скажи, ти можеш… ну, врятувати мою квартиру?
— А що сталося?
— Там… ремонт. І ще моя свекруха.
— Ооо… Я все зрозумів. Завтра буду.
Я думала, що на цьому нарешті почнеться спокійна фаза: я, майстер, спокійна музика на фоні й запах свіжої шпаклівки. Ха-ха. Ні.
Бо як тільки Паша прийшов — свекруха вже була тут. Якось дізналася. Не знаю як. Можливо, має в квартирі приховану камеру.
— А це хто? — запитала вона, прищурившись.
— Це Паша. Майстер.
— Майстер чого?
— Ну… ремонту.
— А чому я про це не знала?
Я зробила глибокий вдих.
— Бо я хотіла трохи… допомоги. І щоб вам відпочити. Ви ж утомились…
— Я?! Я утомилась?! Настю, не принижуй мої здібності.
Вона повернулась до Паші.
— Молодий чоловіче, а у вас диплом є?
Паша кліпнув. Я теж. Ми обидвоє виглядали, як учні, яких застукали на контрольній без ручки.
— Ем… ну… я працюю вже десять років…
— Цього мало! — заявила вона. — Окей, будемо дивитися, що ви вмієте.
І почалося.
Вона ходила за Пашею, як тінь. Як сова в нічному лісі. Сиділа на табуреті в куточку, вдивляючись, як він шпаклює стіну.
— Ви неправильно тримаєте шпатель. Треба ось так. Я ж казала Насті. Вона не слухає. Але ви слухайте.
— Я звик тримати ось так, — відповів Паша зусиллям витримки.
— І ще. Ви отам не дорівняли. Бачите? Ну! Ото, пупирка якась. То ж видно!
— Це… зерно штукатурки. Воно потім згладиться.
— Не виправдовуйтесь. Я бачу. У мене око — як у орла. Я взагалі хотіла йти в художники. Але пішла в бухгалтерію, бо батько змусив.
До вечора Паша мав:
- дві перевірки шпателя,
- три коментарі щодо кольору шпаклівки (“якась вона нещасна”),
- одне натхненне читання з “Каталогу ідеального ремонту” від свекрухи (який вона зберігала у комоді з 2002-го року),
- і стакан компоту з присмаком агресії.
Я намагалася бути медіатором.
— Мамо, може, ви трошки відпочинете? Ми з Пашею тут поки самі…
— Ага! Самі! А потім стіни перекошені й лампа на одне око!
Ввечері я знайшла Пашу на балконі. Він курив повітря, бо кидає, але явно потребував чогось міцного.
— Настю… Вона як внутрішній технагляд. Я ще такого не бачив. Вона мені в душу дивиться, коли я шпаклюю!
— Мені здається, вона вже знає, скільки разів ти моргнув за сьогодні.
— Я її боюся.
— Всі її бояться. Але вона… з добрих намірів. Просто… командир у відставці.
— Це не відставка. Це передислокація. В мій цех.
На третій день Паша почав говорити до стін. На четвертий — почав відповідати собі. А на п’ятий — зібрався й пішов.
— Я зробив максимум, — сказав він з очима ветерана. — Але вона мене переслідує в думках. Вона запитала, чи в мене в квартирі рівно лежить плитка. Я збрехав. І мені соромно. Я більше так не можу.
Він пішов. Я стояла біля дверей, мовчки. А свекруха з’явилася позаду.
— Ну, Настю. Що я казала. Люди зараз пішли слабенькі. Не витримують навантажень. Але нічого, я знаю одного хлопця з мого ЖЕКу. Золоті руки. І такий тихий! Любить, коли йому говорять, що робити. Я йому подзвоню.
Я уявила цього “тихого хлопця”, який нічого не підозрює, але вже приречений. І тихо промовила:
— Мамо, а давайте поки просто… обклеїмо ще один кавун.
Наступного ранку, коли я ледве змогла відіспатися після «операції Паша», свекруха з’явилася з телефоном у руках і з таким виразом обличчя, ніби зараз вручить мені Оскар.
— Настя, — сказала вона, як генерал, який наказує своїм солдатам, — сьогодні ми влаштовуємо фотосесію.
— Фотосесію? — перепитала я, намагаючись не впасти в ступор.
— Так! Фотосесію! Усі ці стіни, ці шпалери, цей ремонт — це ж пам’ять на все життя. Треба зберегти ці миті!
— Мамо, може, це трохи зарано? Майстер ще не закінчив, а шпалери навіть не висохли.
— Не важливо, — відповіла вона, розкладаючи телефон, ніби це був професійний фотокамера. — У мене є чудовий додаток, там все відфільтруємо.
І вона почала: то кадр на кухні, де штукатурка ще мокра, то знімок на балконі з мішком будівельного сміття.
Я дивилася, як вона вправно позує, нахиляється, а іноді навіть говорить: «Постой, я сюди мушу вставити свій оптимізм!»
— Настя, подивись, — каже, — цей ракурс, тут я — просто богиня ремонту! Ти не повіриш, як я гарно виглядаю з валиком для фарби.
— Мамо… — почала я, але вона мене перебила.
— Ти не розумієш! Це ж історія! Це ж документ! І навіть якщо ми зараз трохи в хаосі — через місяць чи рік, дивлячись на ці фото, ми скажемо: Ми це зробили! І зробили класно.
Потім вона почала залучати до фотосесії Пашу.
Майстер, який ще вчора був воїном у битві зі шпаклівкою, зараз позував з валиком як модель на обкладинці модного журналу.
— Ой, Паша, ти тут наче зірка Голлівуду! — сміялася свекруха, — давай ще один кадр, з робочою каскою!
— Ну що ж, — сказав Паша, — я ж для сімейної історії.
Врешті ми всі трохи розслабилися. Фотосесія перейшла у щось схоже на сімейний фотозвіт із щирим сміхом і навіть кількома жартами.
— Настя, — сказала свекруха наостанок, — ти знаєш, ремонт — це не просто штукатурка і шпалери. Це наша сімейна історія. І я рада, що можу бути її частиною.
Я подивилася на неї і посміхнулася. Мабуть, цей квест із ремонтом — це і правда був її спосіб показати, що любить і хоче допомогти… хоч іноді дуже по-своєму.
Ремонт нарешті добіг кінця, і я чесно не могла повірити, що це сталося. Квартира перетворилася з будівельного майданчика на справжній дім.
Звичайно, зі свекрухою це було не просто — іноді мені здавалося, що вона керує не ремонтом, а підготовкою до космічної місії.
Майстер Паша виконав роботу на відмінно, хоча свекруха все одно не пропускала жодної нагоди, щоб контролювати його як шпигуна на секретному завданні.
— Паша, не забудь цю стіну підфарбувати! — нагадувала вона, озираючись з суворим поглядом, — ідеально рівно!
— Звісно, Маріє Іванівно, — відповідав Паша, посміхаючись.
Коли всі роботи закінчилися, настав час генерального огляду. Свекруха пройшлася по квартирі з рулеткою в руці, уважно дивлячись на кожен кут.
— Ой, Настя, ти тільки подивись, як світло падає на цей диван! — раптом вигукнула вона, — Це просто казка!
Я глянула навколо — і дійсно, квартира стала затишною, теплою, і в ній хотілося жити.
Незважаючи на всі складнощі, ремонт створив не просто оновлення стін, а справжній початок нашого спільного життя.
І ось, наостанок, свекруха організувала… вечерю-відкриття!
Вона приготувала свій фірмовий борщ і, посміхаючись, сказала:
— Тепер ця квартира — наш дім. І будь-які пригоди ми подолаємо разом!
Я подивилася на неї і подумала, що, хоч іноді це і було справжнім квестом виживання, без її енергії й підтримки цього дива не сталося б.
Свекруха виявилася не просто контролером ремонту, а людиною, яка допомогла створити дім, де хочеться сміятися, жити і любити.
