– Ой, ні! Приїжджати зараз точно не треба. Сама подумай, мамо. Дорога далека, цілу ніч в поїзді, а ти вже не молода.
Навіщо тобі цей клопіт? Та й весна, у тебе, мабуть, на городі зараз роботи багато, – каже мені син.
– Синку, ну як навіщо? І який може бути клопіт? Ми з тобою давно не бачились.
Та й на дружину твою дуже подивитися хочу, як то кажуть, познайомитися з невісткою поближче треба, – чесно кажу як є.
– Тоді давай так домовимся, почекай ще до кінця місяця, і ми всі самі до тебе приїдемо, якраз на Великдень буде багато вихідних, – наче заспокоїв мене син.
Якщо чесно, то я вже була налаштована їхати, але повірила. Погодилася нікуди не їхати, а чекати його вдома.
Проте, ніхто так до мене і не приїхав ні в кінці місяця, ні в наступному…
Я кілька разів телефонувала синові, але він збивав дзвінок. Потім сам передзвонив, сказав, що дуже зайнятий, тому мені не варто його чекати.
Я дуже засмутилася. Я ж готувалася до приїзду сина з невісткою. Він одружився ще пів року тому, а я так невістку жодного разу і не бачила ще.
Сина свого, Олексія, я народила, як то кажуть, для себе. Мені вже 33 роки було, заміж я так і не вийшла. Тож вирішила хоч дитинку собі народити.
Може це і гріх, але про свій цей крок я не пошкодувала жодного разу, хоч часто мені було непросто, адже грошей і не було багато, і ми інколи не жили, а виживали.
Та я працювала на кількох роботах завжди, аби лише у моєї дитини було все необхідне.
Син виріс, і поїхав вчитися в столицю. Щоб його хоч якийсь час там підтримати, я навіть стала на заробітки в Польщу їздити, аби передавати йому необхідну суму на навчання і проживання в столиці.
Моє материнське серце раділо від того, що я можу своїй дитині допомогти грошима.
Олексій вже на третьому курсі став підробляти і сам для себе заробляти. А коли закінчив університет і влаштувався на роботу, то вже забезпечував себе повністю.
Додому син приїжджав, але рідко, приблизно раз на рік. А я сама в Києві, соромно сказати, жодного разу в житті не була.
Подумала, що вже як син буде одружуватися, то я обов’язково поїду. Навіть для цього випадку гроші стала відкладати. Наскладала 60 тисяч гривень.
Пів року тому син зателефонував і повідомив мені довгоочікувану новину – він одружується.
– Мамо, але ти не приїжджай, бо зараз ми лише розпишемося, а весілля зробимо пізніше, – попередив мене мій хлопчик.
Я засмутилася, але що поробиш.
Олексій мене з невісткою по відеозв’язку познайомив. Дівчина, начебто, непогана. Красива дуже. І багата.
Мій сват, її батько, якийсь великий багатій. Мені залишалося лише радіти, що у сина все так добре склалося.
І ось уже минув час, а син і до мене не їде, і до себе не кличе. Мені вже нетерпілося побачити невістку вживу, та й сина обійняти.
Тому я зібралася. Купила квитки на потяг, зібрала домашньої їжі, навіть сама хліб спекла, закруток взяла трохи і поїхала.
А сину зателефонувала перед тим, як в потяг сіла.
– Ну ти мамо даєш! Навіщо? Я на роботі, навіть не зможу тебе зустріти. Добре, ось адреса, викличеш собі таксі, – сказав Олексій та відключився.
Вранці я прибула до столиці, викликала таксі. Ну, як викликала? Попросила допомоги у молодої сусідки по купе.
І була неприємно вражена ціною за поїздку. Але ранковий Київ дуже красивий, то я з вікна авто могла насолодитися краєвидами.
Двері мені відчинила невістка. Навіть не посміхнулася, не обійняла мене. А лише сухо запропонувала мені проходити на кухню.
Сина уже вдома не було, він рано поїхав на роботу.
Стала я сумки розкладати, витягла тушонку, яку восени сама робила, яйця домашні, сушені яблука, мариновані грибочки, огірочки, помідорки, ще кілька баночок варення…
Невістка мовчки за усім цим спостерігала, а потім заявила, що даремно я все це привезла, адже вони такого не їдять, і взагалі, вдома вона не готує.
– А що ж ви їсте? – здивувалася я.
– Нам доставка щодня їжу привозить. А готувати я не люблю, бо після цього на кухні поганий запах, який довго вивітрюється, – Каже Ілона.
Не встигла я оговтатись від її слів, як на кухню заходить дитина, маленький хлопчик віком приблизно трьох рочків.
– Познайомтесь, це мій син. Даниїл, – каже невістка.
– Данило? – перепитала я.
– Та ні, Даниїл, ніякий він не Данило. Не люблю, коли перекручують імена.
– Добре, як скажеш, Ілонко. Я запам’ятала, наче.
– І я не Ілонка, я – Ілона. В місті ніхто не перекручує імена, але звідки ж вам знати…
Мені хотілося плакати. І навіть не від того, що син взяв дружину з дитиною, а від того, що мені він нічого про це не сказав.
Але це були ще не всі сюрпризи. Я глянула на стіну і побачила великий весільний портрет.
– О, весілля не було, то добре, що ви хоч фото гарні зробили, – кажу, намагаючись перевести тему.
– Як це не було весілля? Було, майже на 200 гостей. То тільки вас не було, але Олексій сказав, що ви прихворіли.
Може воно і на краще, що так сталося, – зміряла мене з ніг до голови невістка. – Снідати будете?
– Буду…
Ілона поставила переді мною чашку чаю і кілька шматочків дорогого сиру. Це в її розумінні сніданок.
А я так не звикла, мені зранку добре поїсти треба, та я ще й з дороги. Я вирішила, що посмажу яйця, та й хліб домашній я ж із собою привезла.
Але невістка мені категорично заборонила смажити яєшню, через “сморід” у кухні.
Хліб вона відмовилася їсти, сказала, що вони з Олексієм на здоровому харчуванні, дріжджеві вироби не їдять.
Я вже теж перехотіла їсти, так мені прикро було від того, що син посоромився мене на своє весілля запросити.
Я на цю подію стільки років чекала, гроші збирала, а виявилося, що все дарма…
Стала пити я чай. Невістка мовчить. Якась така неприродна мовчанка. Тут прибігла дитина і стала до мене тулитися.
Я хотіла обійняти хлопчика, а Ілона як руками замахала, що цього не можна робити, адже невідомо з чим я до них прийшла, а це ж дитина.
Гостинців для хлопчика у мене не було, то я йому простягнула баночку малинового варення, кажу – будеш мати смачне частування до млинців.
Невістка прямо з рук вирвала у мене ту банку із словами:
– Скільки разів вам повторювати? Ми на правильному харчуванні і цукор не їмо!
Я відчула, що зараз розридаюся. Чай свій я так і не допила.
Пішла в коридор, стала взуватися. Невістка на це ніяк не відреагувала. Навіть не питала, куди я іду.
Вийшла я під під’їзд, сіла неподалік на лавочку, і дала волю сльозам. Так прикро мені в житті ще ніколи не було.
А через якийсь час бачу невістка вийшла гуляти з дитиною, і всю мою консервацію на смітник несе.
Слів не було…
Коли вона пішла, я склала все назад в сумки і попленталася на вокзал.
Мені пощастило, бо хтось здав квиток і я змогла його купити, рейс на цей же вечір.
Біля вокзалу була їдальня. Я купила собі борщу, шматок смаженого м’яса, картоплі з салатом.
Я вже дуже сильно хотіла їсти. Заплатила чимало, але хіба я не заслужила щось смачного з’їсти?
Сумки поставила в камеру схову, і мала ще кілька годин, щоб погуляти Києвом.
Місто мені сподобалося. Я навіть трохи забулася.
В потязі не спала. Плакала. Прикро було, бо син навіть мені не подзвонив і не запитав – де я?
Я б швидше влітку снігу сподівалася, ніж того, що моя дитина мене так зустріне.
Він у мене єдиний син, на якого я покладала стільки надій, а в підсумку виявилася йому непотрібною.
Тепер я думаю, що робити з тими грошима, які я відкладала йому на весілля.
Віддати сину ті 60 тисяч, нехай знає, що мама про нього завжди дбала? Чи нічого не давати, бо він їх не заслужив?
