— А ти чого лежиш? День на дворі, а ти влігся. Вночі що, не виспався?
Люба з подивом дивилася на чоловіка, знайшовши його на дивані в горизонтальному положенні.
Адже вона відлучилася всього на пару годин.
— Та щось мені не робиться, — повертаючись на спину, сказав Микола.
Люба підійшла до столу, помітивши поспішно нарізані огірочки. А ще на кухонному столі так і залишилася стояти розпочата пляшка.
— А це звідки? — запитала господиня, взявши пляшку у руки. Вона відкрила і понюхала. — Коля, де ти це взяв?
— Та де беруть? Зрозуміло — в магазині.
Вона підійшла до чоловіка.
— Коля, ти що наробив?
Микола моргнув, розгубившись від питання. Адже нічого особливого не зробив, лише підбадьорився після свята.
— Що я наробив? — запитав він, абсолютно не розуміючи дружину. Вона струснула пляшкою.
— Ти навіщо це? А?
— Та що «це»? — не розумів Микола.
— Ой, горе… ти понюхай, та на етикетку поглянь…
— Ну, що там не так?
— А ти сам не відчуваєш? Ти ж тільки що сказав, що тобі погано… а я і сама бачу: який ти блідий. Нудить, чи не так?
Микола злякано подивився на дружину і кивнув.
— І правда, щось не так… може швидку викликати…
— Ага, згадав, швидку йому… яка тобі зараз швидка? Поки до нашого села доповзе…
Та й не поїдуть тебе рятувати в таку далечінь. — Люба сіла поруч і заплакала. — Ой, як же ти не помітив, що випив… ой, що ж я робитиму… без тебе…
— Люба, ти що? Все так погано?
— Гірше нікуди.
– Так це… давай санавіацію викличемо… нехай рятують мене, а то, правда, в очах вже туман…
– Зовсім розумом з’їхав, яка авіація, ти хоч знаєш, скільки коштує вертоліт в повітря підняти…
– Що робити? Мені й справді погано… це що вони мені підсунули? Може, таблетку даси якусь? — схопивши дружину за руку, запитав Микола.
— Якщо тільки для полегшення твого відходу, — сказала Люба.
— Якого відходу? Я не хочу нікуди йти…
— Так і я не хочу… а доведеться прощатись… Залишилася тобі година від сили. Хіба ти не знав про такі випадки — раз і немає людини.
Микола спробував підвестися.
– Та ні, не може бути…
— Лежи, так хоч сили збережеш, може, довше протримаєшся. – Вона вклала чоловіка, накривши його ковдрою. – Ой, сокіл ти ж мій ясний, лежи, а я поруч побуду.
Ти краще в час, що залишився, покайся, згадай, може, гріх якийсь на тобі висить…
— Та який гріх, Люба?! Гріх, що я цю гидоту в себе пропустив… Як же не помітив? Ой, погано мені…
— Ну, а минулого року на ювілеї у сестри, пам’ятаєш, з Наталею витанцьовував…
— Так ти сама мене підштовхнула, сказала, щоб рухався після столу.
— Я дозволила, а ти і радий був, коли вона тобі оченята строїла.
— Та ти що, Любаня, я ж за все життя жодного разу, ніколи… Ми ж разом, поруч з тобою. Клянуся, одна ти у мене.
— Ой, Коля, і ти один у мене, ой як же я тепер без тебе буду…
Микола, склавши руки на грудях, дивився в стелю. За кілька хвилин змарнів, здавалося, схуд.
— Все, Люба, сам відчуваю, що кінець настав… вибач, якщо щось не так…
— Коленька, почекай, хоч розсолу принесу тобі, наостанок ковтни…
— А можна? — запитав чоловік.
— Тепер, Коля, все можна.
Люба швидко збігала на кухню.
— Пий, рідненький мій… а хочеш, я тобі бульйончика підігрію…
— А гірше не буде?
— Та куди вже гірше?! Поїж бульйону курячого, тепер все можна…
Микола смиренно приймав ложку за ложкою смачного бульйону, дозволивши погодувати себе як маленького. Потім раптом схаменувся.
— Любка! Твою дивізію! Мало не забув! Ось зараз би дуба дав, а ти б і не знала, так би й не знайшла… у мене ж заначка лежить…
— Яка заначка?
— Моя заначка! Глянь, там, у сінях, за шафкою… йди, глянь.
Через п’ять хвилин Люба принесла, загорнуті в целофановий пакет гроші. Це були охайно складені різні купюри.
— Коля, це навіщо? Це куди? Чи відчував, що вже скоро кінець і відклав собі?
— Та це я тобі відклав. На день народження, — зізнався Микола.
— Мені?!
— Так, Любонька, тобі. Порахуй, там має бути рівно шістдесят одна тисяча. Тобі ж шістдесят один через тиждень виповниться, ось я і відклав шістдесят одну тисячу… ось такий подарунок від себе хотів зробити.
Люба, опустивши голову на груди чоловіка, заридала.
– Ой, Коленька, який же ти у мене хороший! Що ж я… такого чоловіка повинна втратити? Та нізащо!
Вона перестала плакати.
– Коля, їж бульйон. А я тобі зараз чайку гарячого зроблю…
– Дякую, Любо, хоч наостанок побалуюся чаєм, ми з тобою любили чаювати. – Микола заплакав. – Скільки там мені ще залишилося? Поглянь на годинник, а то, може, і чаю випити не встигну…
– Коля, так вже давно час минув… а ти живий. Слухай, Коль, може, обійдеться. Ану встань, рідний мій, піднімися, підемо до столу… ось так. Не штормить тебе?
— Слухай, може й справді пронесло. Микола сів за стіл, і скуштувавши тарілочку курячого супчика, знову ліг на диван.
Почулися кроки.
— Ой, ніяк кум прийшов? — зауважила Люба. — Ти лежи, ти хворієш, а я зустріну, спитаю, чого потрібно.
Микола від цікавості підвівся, ще не вірячи до кінця, що йому стало легше. Кум Петро щось запитав у Люби, і вона відкрила шафку і дістала паперовий пакет з борошном.
Микола здогадався, що, швидше за все, кума попросила борошна, ось і відправила Петра. Поки Люба відсипала борошно, Петро, помітивши пляшечку, що залишилася на столі, відкрив її і налив.
— Зачекай, — голос Миколи загубився десь через переляк.
Але не встиг і кроку зробити, як Петро випив цю чарку, а дружина Люба й оком не моргнула.
— Стій! — Микола босоніж кинувся до кума. — Це ж отрута!
— Де отрута? — не зрозумів Петро.
— Ой, Коля, та лежи ти вже, тобі відлежатися треба, — сказала дружина.
— Ти бачила? — запитав він дружину. — Ні, ти бачила? Ти навіщо його не зупинила? Ти отруїти його хочеш?
— Та він не отруїться… і ти не отруїшся, лягай вже, хворий.
— Що у вас тут відбувається? — не зрозумів Петро.
— Петя, ось тобі борошно, йди додому, тебе там Надя чекає, — сказала господиня.
— Ні, ну я можу і посидіти, ми з Миколою присядемо…
— Досить сидіти, ви і так три дні сиділи, тридцятого почали і до цього дня…
Випровадивши Петра, Люба прибрала пляшку в шафу — від гріха подалі.
— Я не зрозумів: це зараз що було? Він при тобі пропустив, а ти — мовчки сидиш. Це означає, що все нормально?
— Лягай, іди, — сказала дружина.
— Ні, я не зрозумів… це навіщо все було? — Микола, остаточно оговтавшись, тиснув на дружину, і їй довелося закритися в спальні.
Стукнувши кулаком у двері, закричав:
— Та ти як могла! Я ж і справді мало у засвіти не відправився.
— А не треба було святкувати три дні. Мало тобі було зі сватами, з кумами, так ти ще «наздогнав».
— Я через тебе ледь живий був… Повірив, що якась отрута в пляшці була.
— Ось бачиш, як я тебе «оживила», хоч у танок пускайся, — відповіла дружина.
Микола пішов у зал і сів за стіл. Люба вийшла слідом. Він опустив голову і завив:
— Заначка-аааа. Твою дивізію, спалився…
Люба сіла поруч.
— Ну і чого вити? Нікуди не поділася твоя заначка.
— Ти не розумієш… Я ось цими руками, ось цими робочими руками збирав… і спалився.
До самої ночі Микола не розмовляв з дружиною.
Коли лягли спати, обоє опинилися на різних краях ліжка, а між ними, хоч дорогу будуй.
Першою заговорила Люба:
— Коль, ну годі тоді, чого ти… живий же.
— Ти у мене свято вкрала, — невдоволено буркнув Микола.
— Яке свято, Коля? Свято вже минуло.
— А день народження – це не свято чи що?
Люба підвелася і подивилася в обличчя чоловікові.
— Так це ж мій день народження! Розумієш, мій!
— А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить і день народження теж мій. Частково, мій.
Думав, сюрприз буде, при гостях вручу шістдесят одну тисячу, а тепер…
Люба мовчки лягла, поглядаючи на чоловіка.
— Ну, добре, Коля, я назад схованку прибрала. Ну, хочеш, я взагалі про неї забуду? — вона наблизилася до чоловіка, дбайливо підтягнула ковдру, щоб він не замерз.
Ще хвилину лежали мовчки. Потім Микола простягнув руку, а вона, не кажучи ні слова, поклала голову йому на плече.
– А раптом взяв би і справді того… на той світ відправився б, – тихо сказав він.
– Та що ти, Коля, хіба б я дозволила? Такого чоловіка як ти я нікуди не відпущу, навіть на той світ.
Було темно і тихо. Тільки пес зрідка гавкав у дворі, виконуючи обов’язки сторожа.
І лежали вони, прислухаючись, і не знали, що обидва посміхаються, задоволені, що разом, що поруч.
