— Артем, мені потрібно поїхати, бабуся залишила заповіт, я отримала дарчу на будинок біля моря.
Щоправда, будинок старий і великий, в дитинстві на літніх канікулах я завжди була там.
Батьки відправляли мене зі спокійною душею, тому що бабуся мене дуже любила і завжди суворо стежила за мною, навіть на море ходила разом зі мною, ну коли я була маленькою.
А коли я виросла, то ходила одна з сусідськими дітьми. Ох і плескалися ми в морі цілими днями. Наберемо з собою їжі і на цілий день туди…
— І надовго? — запитав Артем, витягуючи Ксенію з теплих спогадів.
— Не можу сказати, але не на три дні точно, довше, — повідомила Ксенія. — Оглянуся, порядок, напевно, там потрібно навести, я давно не була.
Останні чотири роки там не була, зараз згадаю, коли ж я була у бабусі… Ааа, останній раз, коли вчилася на другому курсі інституту, а я вже три роки, як закінчила його і працюю.
Я беру відпустку і їду, а ти приїжджай потім до мене. На машині один день їхати. Вранці рано виїхав, а ввечері вже там. Бери за свій рахунок відпустку і приїжджай, на морі заодно відпочинемо.
— Щось не скучив я за морем. Ну добре, не обіцяю, але подивлюся…
…Через два дні Ксенія зібралася, чекала, що Артем приїде і відвезе її на вокзал, але він за три години подзвонив і сказав, що зайнятий, відвезти її не може. Знав, що вона дістанеться сама на таксі.
Вона викликала таксі і, сідаючи на заднє сидіння, їхала, поглядаючи у вікно. І раптом побачила Артема, він допоміг зі своєй машини вийти дівчині і попрямував разом з нею в кафе.
— Ой, зупиніть, будь ласка, — попросила вона таксиста, — я оплачу стоянку, я зараз…
Ксенія увійшла в кафе і побачила, як Артем з дівчиною розглядають меню.
— Привіт, я дивлюся, ти дуже зайнятий, — сказала вона з роздратуванням, — хочу сказати тобі прощавай і більше не дзвони, — вона розвернулася і вийшла з кафе.
З пригніченим настроєм вона їхала на вокзал, потім у поїзді, а потім знову на таксі. Лаючи і проклинаючи Артема про себе за його зраду.
Ксенія розплатилася з таксистом, а він крикнув їй услід:
— Звертайтеся, якщо треба… — і рвонув з місця, залишивши Ксенію з валізою і сумкою біля будинку.
Дівчина дістала важку зв’язку ключів і насилу знайшла ключ від замка, який висів на високих воротах.
Замок піддався швидко і вона, відкривши важкі ворота, увійшла у двір. Відразу було видно, що бабусі немає.
Ніхто у дворі не навів порядок, правда квіти цвітуть, це багаторічники, а так бабуся Соня висаджувала квіти навесні і двір все літо пахнув низкою різних ароматами. Був початок липня, спекотно.
Вона увійшла в будинок, відкривши двері, правда із замком довелося трохи повозитися.
Онука давно тут не була і тому зупинилася. Колись бабуся радісно зустрічала її, посміхалася і обіймала, а тепер тиша. Не пахне бабусиними пирогами і запашними травами.
Ксенія стояла в холі з високою стелею. Будинок був дуже старою спорудою, але двоповерховою, ще батьки бабусі жили тут.
На другий поверх вели сходи з різьбленими поручнями, вона їх пам’ятала з дитинства. Над сходами все теж високе вікно з вітражним склом. Сонячні промені проникали крізь нього і малювали на підлозі химерні візерунки.
— Так, тепер це все моє. Дякую тобі, бабусю, тепер у мене є власний будинок біля моря.
З дитинства вона любила цей дім, тут було де сховатися. Вони з подружкою Вірою часто грали в будинку в хованки. Подружка довго не могла її відшукати…
Ксенія переходила з кімнати в кімнату, підійшла до запиленого серванту. Там так і стояв посуд, який так любила перебирати бабуся, протираючи від пилу.
Обережно дістала чашку від сервізу, на дні стояв напис: «1890 р.».
— Це ж цілий статок, — обережно повертаючи чашку на місце, говорила вона сама до себе.
Тут, у їдальні, був той самий камін, вона його добре пам’ятала, величезний стіл із різьбленними стільцями.
“Раніше я й не помічала, що тут обстановка наче з позаминулого століття, — думала Ксенія. — Звичайно, я вже дивлюся на все це очима дорослої людини, а не як раніше, в дитинстві”.
Ксенії скоро виповниться двадцять п’ять років. Вони з Артемом вже мріяли одружитися, бо півтора року зустрічалися.
А тепер вона навіть не хоче згадувати про цього зрадника, настільки зла і ображена на нього вона була.
Несподівано на другому поверсі щось стукнуло, немов вікно закрилося від протягу. Вона піднялася сходами нагору, озирнулася, але так і не зрозуміла, що могло стукнути.
Дівчина обійшла три кімнати і увійшла в спальню бабусі. Ліжко було просто величезним і зовсім не сучасним.
— Ось тут спала бабуся на цьому просторому ліжку, а я в сусідній кімнаті. Як я любила іноді прибігати до неї і лягати під її м’яку, теплу ковдру, так і засинала.
Тоді я була пустотливою дівчинкою з косичками, була безтурботна і завжди радісна.
Відкривши шафу, вона побачила бабусині сукні і вирішивши, що потім все це винесе в комору, хотіла з розбігу кинутися в ліжко, але раптовий дзвінок у двері і одночасний стукіт змусили її здригнутися.
— Ой, хто ще там? — вона спустилася і відкрила двері.
— Привіт, Ксюша, — промовила жінка, а вона впізнала в ній матір Віри.
— Привіт, тітонько Аня, а ви звідки знаєте, що я тут? А як Віра?
— Проходила повз, дивлюся — немає замка на воротах, я доглядаю за будинком. Ще твоя бабуся за життя просила мене про це.
А моя Вірочка нещодавно вийшла заміж і переїхала в інше місто. А ми з Захаром тут. Ти ж Захара пам’ятаєш, мого старшого сина.
Ось розійшовся і повернувся, вже два роки зі мною живе. Може тобі чимось допомогти треба? Не соромся, звертайся. А ти надовго?
— Не знаю, тітонько Аня, поки що у відпустці.
— Ну-ну, звертайся, та й Захар допоможе, якщо щось потрібно складне… А ти, Ксюша, чим старшою стаєш, тим більше схожа на свою бабусю Софію. Красуня, — сказала сусідка і пішла.
Решту дня Ксенія провела в клопотах. Вирішила почати прибирання з першого поверху, з кухні. Будинок великий, а прибирання треба зробити генеральне, бо все в пилу.
Втомилася, але згадала, що потрібно щось поїсти, а із собою нічого не привезла. Тому довелося йти в супермаркет, благо він неподалік. Купивши продуктів, дівчина повернулася додому.
Захід сонця вона зустрічала на відкритій терасі другого поверху, милуючись віддзеркаленням палаючого неба на поверхні моря.
Вид на море був приголомшливим, хотілося зателефонувати Артему, але жіноча гордість і образа взяли своє.
— Ще чого, нехай живе, як хоче, потрібно про нього забути назавжди.
Стемніло несподівано швидко, Ксенія пішла в спальню, вирішила сьогодні спати у ліжку бабусі.
Спальня була просторою з чудовим видом на море, але найбільше їй подобався балдахін. Під ним вона відчувала себе принцесою з казки.
Ксенія впала на ліжко, на м’який високий матрац і гору подушок. Нічник залишила увімкненим, бо дуже незвично спати одній у такому великому будинку.
Але заснула швидко, втомилася. Їй снилося, що хтось гладить її по волоссю, але сон так міцно її затягнув, що вона не могла подивитися, хто ж це.
А потім раптом наснилася бабуся, яка тихо промовила:
— Ксюша, зроби правильний вибір… — і зникла.
Ксенія прокинулася і не могла зрозуміти, про що це бабуся говорила, який вибір, — але потім забула свій сон, у неї попереду було ще багато справ.
На стелі висіла величезна люстра, вона була запилена, а як її вимити, Ксенія навіть не уявляла.
Вирішила сходити до сусідів по допомогу:
— Тітонько Аня, добрий день, а ви не знаєте, бува, як бабуся мила свою люстру. Вона так високо, навіть не знаю, що й робити.
— Привіт, Ксюша. Давай, Захар прийде з гаража, я його відправлю до тебе з драбиною.
Поки вона закінчувала прибирання на першому поверсі, вже протирала камін, як у двері подзвонили і вона, відкривши, побачила хлопця з драбиною.
Спочатку вона його не впізнала. Адже була ще дівчинкою на той момент, як він уже виїхав з дому, бо був на п’ять років старший за неї.
— Привіт, я так зрозумів, це переді мною Ксенія? — весело запитав він.
— Привіт, так, “це вона”, а ти Захар, я так зрозуміла, — вони обоє розсміялися.
— Ну показуй фронт робіт, що у тебе тут?
— Ось люстру якось потрібно протерти, але я навіть і не знаю, як до неї підступитися. Вона дуже високо.
— Так, а люстра все та ж. Я з дитинства пам’ятаю її у баби Соні, коли ще забігав до неї в гості.
Давай мені вологу ганчірку, я залізу і буду протирати, а ти ганчірку ополіскувати і мені подавати.
Ксенія милувалася, як Захар вправно витирав усілякі завитки і дрібнички, і люстра ставала чистішою і красивішою на очах.
А Захар, весь із себе красень, сильний і мужній, чорноокий і темноволосий, сипав жартами і заодно веселив господиню будинку.
Коли закінчив протирати люстру, спустився з драбини і подивився на свою роботу з іншого ракурсу.
— Ого, як виблискує на сонці, краса, ну молодці ми з тобою. У тебе які плани далі?
— У мене прибирання, ще другий поверх.
— Можу тобі допомогти, я із задоволенням.
— Ой, Захар, а це зручно? — здивовано запитала вона.
— А що тут незручного?! Можу ж я допомогти сусідці з прибиранням, а потім на море сходимо, у мене сьогодні вихідний.
Пам’ятаєш, коли ти була маленька з Віркою, ви нав’язувались за мною на море, а бабуся тебе не відпускала і сама ходила з нами, — сміявся Захар.
Весь день вони провели в клопотах. Захар виявився таким діяльним і господарським і навіть допомагав мити підлоги в сусідній кімнаті.
Якби вона одна возилася, то закінчила б тільки до вечора. А так вже до четвертої години все було зроблено.
– Ксюша, я голодний, як вовк, у тебе є що поїсти?
— Вчора купила пельмені, в морозилці є, а сьогодні не ходила в магазин, сам бачиш.
— Слухай, пельмені хай будуть на потім. Може в кафе сходимо? Зараз я тільки забіжу додому, приведу себе до ладу.
— А давай! Я теж в душ і переодягнусь мигцем.
У кафе вони нарешті добре поїли, Захар постійно посміхався дівчині.
— Ну ось і жити веселіше стало, а на море ввечері збігаємо, так? А поки пропоную прогулятися.
Вони бродили по парку, а потім пішли до моря. Ввечері людей було мало і вода хороша, тепла.
Нагулялися, накупалися, Захар провів її до дверей і на цьому розійшлися.
Ксенія дуже втомилася і знову впала в м’яке ліжко. Але в цей час задзвонив телефон, вона відповіла, дзвонив Артем, і як ні в чому не бувало говорив:
— Привіт, Ксюша, ну як у тебе справи, як будинок? До моря далеко?
— Привіт. Справи мої в порядку, будинок на березі моря, а тобі що до того?
— А я скучив, збираюся до тебе приїхати, скажи адресу.
— Розмріявся. Ще чого, зрадник. Бачити тебе не хочу, тож прощавай, привіт твоїй …
— Ксюша, Ксюша, не вимикайся, ну вибач, це зовсім не те, що ти подумала, ну вибач.
— Артем, все! Я бачити тебе не хочу і не дзвони, бо зміню сім-карту.
Ксенія вимкнула телефон, знаючи, що Артем буде дзвонити всю ніч. Поклала телефон на тумбочку.
До неї дійшло, про що говорила бабуся, що їй потрібно зробити правильний вибір. І заснула. Їй снилося море, Захар і Віра.
Минув час. Ксенія переїхала назавжди в будинок, влаштувалася на роботу, вийшла заміж за Захара.
Вони тепер живуть щасливо у величезному будинку, чекаючи на малюка. Вибір було зроблено правильно!
