Пологи у Оксани проходили дуже важко, хоча всі дев’ять місяців виношування протікали чудово.
Жінку відправили екстрено на кесарів розтин, а дитину після пологів помістили в реанімацію.
Оксана лише встигла мигцем поглянути на немовля, а потім його у неї забрали…
Після кесаревого розтину у жінки теж були ускладнення, і якийсь час вона навіть не могла встати з ліжка.
Вдруге малюка вона побачила лише через два тижні, коли його перевели до лікарні, де вона вже лежала з ним.
Оксана дивилася на маленького хлопчика і не розуміла, що вона відчуває. Швидше, нічого. Немов це була не її дитина.
Звичайно, вона все звалювала на хворобу і довгу реабілітацію, сподіваючись, що коли візьме його на руки, то в ній відразу прокинуться всі материнські почуття.
Але і цього не сталося. У неї постійно було відчуття, що після пологів вона бачила іншу дитину.
Звичайно, він з нею був всього пару хвилин, а, може, і того менше, але це дивне відчуття її не покидало.
Вона схвильовано повідомила про це чоловікові, але той почав її заспокоювати.
— Оксано, не переживай. Ти ще не відійшла від усього цього. Та й тоді, під наркозом, ти явно не могла тверезо мислити. Малюк наш, і пройде трохи часу, як ти сама почнеш це відчувати.
Коли жінка перед випискою зустрілася з лікарем, який робив їй кесарів розтин, вона, не витримавши, теж поділилася з ним своїми дивними спогадами.
— Ну, це не дивно, — посміхнувся той, — малюки народжуються страшненькими, вибачте за мою відвертість. Набряклі, часто з нездоровим кольором шкіри.
Якщо подивитися на немовлят відразу після пологів і під час виписки — це зовсім різні діти. Просто коли вони з мамами, то ті бачать всі ці зміни.
А ви свого малюка не бачили цілих два тижні. Він змінився, зміцнів. Так що, все в порядку.
Після слів лікаря Оксана трохи заспокоїлася. І справді, для такого малюка два тижні — великий термін.
Додому вона повернулася вже більш радісна, а коли побачила, як чоловік дбайливо тримає крихітку на руках, то на очах виступили сльози.
Але час минав, а відчуття, що це не її дитина, нікуди не зникало. Більш того, вона не відчувала до нього якоїсь прихильності.
За ідеєю, її організм зараз активно виділяв гормони, від яких вона повинна була відчувати нескінченну ніжність до цього клубочка. Але цього не відбувалося.
Коли Діма плакав, Оксана дратувалася.
— Чого ти хочеш? — бурмотіла вона. — Ти не голодний, підгузник я тобі поміняла! Що тобі ще потрібно?
Увечері, коли повертався з роботи її чоловік Антон, було дещо простіше. Ось він, здавалося, був переповнений щастям поруч із сином.
Він із задоволенням купав дитину, міняв їй підгузники і заколисував її до сну. І Оксана бачила, що він це робить не тому, що треба (як було в її випадку), а тому, що йому дійсно все це подобається.
Якось, не витримавши, вона розповіла все подрузі, у якої було вже двоє дітей. І поділилася занепокоєнням, що це не її дитина.
— Ооо, дорогенька, так це у тебе післяпологова депресія. Тобі б до лікаря. А то невідомо, що твій організм може витворяти. Не дай Бог, нашкодиш собі або Дімці.
— А у тебе таке хоч раз було? — запитала вона.
— У мене — ні. Але у моєї колеги по роботі було. Вона один раз навіть таблеток наковталася — жити не хотіла. Добре, її вчасно відкачали.
А потім вона полежала в лікарні, попила таблеточок вже за рецептом, повернула в норму гормональний і емоційний фон, і зараз — турботлива і любляча мама.
Оксана серйозно занепокоїлася. Хоч вона і не відчувала материнської любові до Діми, нашкодити йому вона не хотіла.
Все ж маленька дитина точно вже не винна, що у неї дах їде. Тому, попросивши чоловіка взяти на роботі відпустку на тиждень, вона відправилася до лікарів.
Відвідала гінеколога, невролога, психотерапевта, та й ще багато кого.
За всіма аналізами вона була в порядку. З психотерапевтом говорила відверто, пояснюючи, що вона не сильно дратується від дитини, і вже точно не хоче йому нашкодити.
Просто вона його… не любить.
Оксані було важко в цьому зізнатися навіть самій собі. Але заради здоров’я і бажання відчути те саме щастя материнства, вона вирішила бути відвертою.
Також вона розповіла психотерапевту про своє невгамовне відчуття, що Діма – не її. І про своє занепокоєння з цього приводу.
Доказів у неї не було, крім того, що їй здавалося, ніби після пологів вона бачила іншу дитину.
— Можливо, — промовила психотерапевт, — ви зациклилися на цій думці, що це не ваша дитина. І на тлі гормонів, ви не можете від неї позбутися.
Пропоную зробити вам тест ДНК, і коли ви переконаєтеся, що малюк ваш, то, напевно, почнете сприймати всю ситуацію по-іншому.
Оксана зачепилася за цю думку. Адже коли з’ясується, що Діма — її син, вона дійсно заспокоїться. І, напевно, полюбить його.
Увечері вона розповіла про це Антону. Та йому ця думка не дуже сподобалася.
— Навіщо це потрібно? Ти ж повинна розуміти, що дитину підмінити не могли? Та й ліки ти тільки почала пити, ймовірно, незабаром все прийде в норму.
— Антон, я не можу позбутися відчуття, що виховую чужу дитину. І твої слова, і слова наших близьких не можуть бути для мене доказом моєї неправоти.
А ось наука може. Коли тест ДНК покаже, що я помилилася, я заспокоюся. І, можливо, саме це занепокоєння заважає мені нормально жити.
— Добре, — погодився Антон, — якщо тобі так простіше, то, звичайно, давай зробимо. Викличемо фахівців додому.
Через день до них додому прийшли лікарі, які взяли аналіз у Діми та Оксани.
Антон у цьому брати участь не став, сказавши, що якщо дитина Оксани, то і його теж. У своєму батьківстві він не сумнівався.
Чи то ліки, виписані лікарями, почали діяти, чи то Оксана заспокоїлася, розуміючи, що незабаром все буде відомо, але вона раптом почала радіти малюкові.
Можливо, звичайно, за ті пару місяців, що вони були вдома, вона просто до нього звикла.
Весь тиждень, поки вони чекали результатів, Оксана спокійно жила.
Вона гуляла з Дімою, ходила з ним на огляд до лікарів і раділа, коли ті говорили, що він розвивається добре.
Коли на електронну пошту прийшли результати аналізів, Оксана не поспішала їх дивитися.
Вона вирішила дочекатися чоловіка, щоб він теж взяв участь. Розумом вона розуміла, що Дімка її.
І якщо вона в цьому буде на сто відсотків переконана, то, напевно, все стане чудово.
— Прийшли результати, — повідомила вона, як тільки Антон зайшов додому після роботи.
У неї на руках був Діма, який кумедно смикав ручкою, немов намагаючись дотягнутися до маминого обличчя.
— Ну, що, переконалася? Заспокоїлася? — з посмішкою запитав він.
— Я їх ще не відкрила. Чекала на тебе, — відповіла жінка.
Антон вимив руки і взяв Дімку. Разом вони дійшли до ноутбука, і Оксана відкрила лист…
У першу хвилину після прочитання вони з Антоном ошелешено дивилися один на одного.
— Не може бути, — прошепотів він, — це якась помилка. Навіть моя мама казала, що він на мене маленького схожий.
— Напевно, тому що маленькі діти взагалі між собою схожі, — пробурмотіла вона, перевівши погляд на Діму, який заснув на руках у Антона.
Тест ДНК підтвердив, що дитина не її. Це лякало, але в той же час, певною мірою, заспокоїло Оксану.
Значить, вона не божеволіє. Значить, вона все це собі не вигадала…
З’ясування обставин того що відбулося було довгим. Довелося викликати всіх тих, хто в ті ж дні, що й Оксана, народили хлопчиків і робити тести ДНК.
І коли прийшли чергові батьки з малюком на руках, а Оксана з Антоном якраз були в лікарні, жінка втупилася в немовля.
— Це він… — прошепотіла Оксана.
Антон, звичайно, хотів сказати, що вона не може знати напевно.
Але, пам’ятаючи про те, як він не вірив дружині і навіть жартував над нею, коли вона говорила, що Діма не їхній, промовчав.
Так і вийшло. Цей малюк, якого батьки назвали Сергієм, виявився дитиною Антона і Оксани.
Що там конкретно сталося, і як можна було переплутати немовлят, їм не сказали. Та й хто розповість?
До того ж у пологовому будинку почалися такі неприємності, що невідомо, чи зможуть вони повернути свою репутацію.
Єдине, що вони дізналися вже від інших постраждалих батьків, так це те, що та жінка теж пережила кесарів розтин, і її дитина також лежала в реанімації кілька днів.
Вона, до речі, навіть і не запідозрила, що майже три місяці виховувала не свого малюка.
Було складно. І тим батькам, і Антону з Оксаною. Вони вже звикли до дітей, і міняти їх, здавалося, було якимось блюзнірством.
Але так було правильно, та й добре, що це з’ясувалося, коли малюки нічого ще не запам’ятовують. Та й не дізнаються, напевно.
Ім’я вирішили не змінювати. Звичайно, часом то Оксана, то Антон називали Сергія Дімою, але з часом звикли до того імені, яке дали йому інші батьки.
Спочатку з тією родиною підтримували стосунки, все ж мами чужих дітей знали їх краще. Але потім спілкування зійшло нанівець, бо всім було непросто.
Оксана і Антон не стали судитися. Вони пройшли вже такий складний шлях, що просто хотіли бути щасливими.
І після того, як все прийшло в норму, Оксана, якось лежачи на ліжку разом із сином, раптом зрозуміла, що може віддати за нього життя.
Нарешті, материнське почуття відвідало її. Та й материнське серце не підвело.
