– Оль… Тут така справа… Треба б поговорити.
«Почалося», – подумала Оля. І не помилилася.
– Я давно помітив, – почав Віктор, – що в нас із тобою якось… усе розладналося. Ти не помічала?
– Помічала.
– Ну ось, – Віктор прокашлявся, – як щодо того, щоб трохи… ну… пожити окремо?…
…По телевізору йшло якесь ток-шоу. Оля й сама не помітила, як повіки важчали, і вона занурилася в солодку дрімоту.
Розбудив її голос Віктора. Він сидів на балконі, і Оля виразно чула кожне слово.
– Та вона спить, спить, – тихо казав чоловік. – Хоч салюти запускай.
Оля не ворушилася.
«Цікаво, з ким це він?» – ліниво подумала вона й почала прислухатися.
— Мариночко, ну я ж тобі кажу, усе продумано, — продовжував Віктор. — Спочатку перекажу гроші матері. А вже потім подам на розлучення.
Поки суд та все таке, з’ясується, що на папері в нас із Олею нічого й немає, усе в мами лежить…
У слухавці про щось запитали.
– Ой, та ні! – коротко розсміявся чоловік. – Олька проста як двері, у таких справах вона як мала дитина. Тож не переймайся. Ну а потім ми з тобою…
У вухах зашуміло. Оля зціпила зуби.
«Двадцять шість років… – думала вона. – Двадцять шість років разом…»
Йшлося про їхній спільний депозит. Оля вважала ці гроші подушкою безпеки. Віктор, судячи з усього, теж. Ось тільки ділити їх він збирався не з нею…
Тепер стали зрозумілі його часті затримки на роботі. Виявляється, у нього з’явилася якась Марина…
Тієї ночі вона так і не заснула. А на ранок уже чітко знала, що має робити.
Вранці Оля зварила чоловікові кашу й випроводила його на роботу. Віктор поцілував її в щоку й швидко пішов.
А вона, щойно за ним зачинилися двері, узяла телефон і почала шукати хорошого адвоката із сімейних справ.
Такого юриста знайшли швидко.
— Отже, так, — мовила Лариса Петрівна, вислухавши Олю. — Давайте я вам усе поясню, а ви заспокойтеся.
Те, що ваш чоловік надумав, називається вишуканим терміном «виведення активів». Хоча насправді все не так страшно.
Оля уважно дивилася на юристку.
— Усе, що нажито в шлюбі, — продовжувала Лариса Петрівна, — згідно із законом є вашим спільним майном. І неважливо, на чиє ім’я оформлений вклад і куди перераховані гроші.
Нажито в шлюбі — отже, під час поділу воно ділиться навпіл. І квартира ваша теж спільна, якщо що.
— А якщо він віддасть гроші матері? – тихо запитала Оля.
– Таке майно можна повернути й поділити через суд, – пролунала відповідь.
Оля слухала адвокатку, і з кожним її словом ставало легше дихати.
– А я можу дізнатися, скільки він переказав і коли?
– Можете. Зайдіть у банк і отримайте виписку. Там буде вказано дату та суму, яка пішла з рахунку. А на чий саме рахунок — це вже банківська таємниця одержувача, просто так не покажуть.
– Ой… — знову злякалася Оля.
– Але можна подати клопотання, — заспокоїла її юристка, — і суд вимагатиме ці відомості. Банк буде зобов’язаний надати відповідь.
– Фух… Ви мене заспокоїли, – зізналася Оля.
– І ось ще що. Якщо він усе це все-таки затіяв, – Лариса Петрівна уважно подивилася на неї, – треба поспішати.
Разом із позовом про поділ майна потрібно буде попросити суд накласти арешт на залишок вкладу. Щоб він у розпал справи не розтратив останнє.
Оля вийшла від юристки з ясною головою. А за вечерею Віктор раптом накрив її руку своєю долонею й мовив:
– Оль… Тут така справа… Треба б поговорити.
«Почалося», – подумала Оля. І не помилилася.
– Я давно помітив, – почав Віктор, – що в нас із тобою якось… усе розладналося. Ти не помічала?
– Помічала.
– Ну ось, – Віктор прокашлявся, – як щодо того, щоб трохи… ну… пожити окремо?
– Згодна, – відповіла Оля.
Чоловік здивовано глянув на неї, але продовжувати тему не став. А через кілька днів Віктор повідомив їй, що переказав матері на картку двісті тисяч гривень.
– У будинку дах протікає, – пояснив він.
– Я зрозуміла, – спокійно сказала Оля.
Віктор знову здивовано подивився на неї, але промовчав.
А Оля наступного дня отримала виписку з їхнього спільного депозиту. На той момент на рахунку залишалося дев’ятсот тисяч. А переказав він зовсім не двісті, а сімсот тисяч.
– Ось і добре, що поквапився, – посміхнулася Лариса Петрівна, розглядаючи папір. – Сам себе підставив. Дата є, сума є, а одержувача суд підтвердить.
– А тепер що?
– А тепер подаємо позов про поділ майна й відразу клопотання про арешт залишку. Діяти треба цього тижня.
Якось увечері Віктор натрапив на візитку Лариси Петрівни.
– Це звідки в нас? – поцікавився він.
– Сусідка знизу дала, – відповіла Оля. – Я просто хотіла дізнатися, чи не виселиш ти мене з квартири під час розлучення, якщо до цього дійде. Куди мені йти? А зателефонувати ніяк не наважуюся, страшно.
Віктор подивився на неї майже ласкаво:
– Та ну що ти, Олько… Ніхто тебе з квартири не виганяє. І взагалі, ми просто трохи окремо поживемо.
Позов і клопотання подали того ж четверга. А через кілька днів Віктор повернувся з роботи приголомшений.
– Із суду лист… – задумливо промовив він. – Якийсь арешт на вклад наклали, заходи забезпечення позову, і копія твого позову додається. Як це розуміти, Оль?
– Так і розумій, – відгукнулася вона. – А навіщо, до речі, ти до наших спільних грошей втрутився? Ти переказав матері двісті тисяч?
– Ну, переказав, – насупився Віктор.
– А до решти навіщо поліз?
Чоловік так нічого й не відповів. А через тиждень він оголосив, що подав на розлучення.
– Зла не тримаю, квартиру, так і бути, залишу тобі, – великодушно додав він.
– Дякую, Вітю, – усміхнулася Оля.
Чоловік подивився на неї з дивним виразом обличчя.
– А тобі й справді байдуже, що ми розлучаємося, чи ти старанно вдаєш? – поцікавився він.
– Хочеш чесно?
Віктор кивнув.
– Гаразд, якщо чесно, то чесно, – Оля примружилася. – Так, Вітю. З того самого моменту, як ти воркував по телефону з якоюсь Мариною, мені справді стало байдуже.
– А…
– Я випадково почула, – пояснила Оля. – І ні, мені не цікаво, хто вона така. А слова про те, як ти подарував мені найкращі роки життя і як вона тебе розуміє, залиш для суду.
– А… – знову замимрив Віктор.
– А гроші ми поділимо навпіл. Всі гроші, – посміхнулася Оля. – Так і передай своїй Марині.
Розлучення пройшло гладко. Коли дійшло до поділу майна, адвокат Віктора заговорив, що подружжя накопичило дев’ятсот тисяч. І тоді з місця підвелася Лариса Петрівна.
– Ваша честь, прошу долучити до справи, – мовила адвокатка. – Згідно з випискою зі спільного вкладу подружжя, за два тижні до подання позову про розірвання шлюбу з рахунку було списано сімсот тисяч гривень. На запит суду банк підтвердив отримувача…
— Ваша честь, тут немає жодного виведення майна! — поспішив втрутитися адвокат Віктора. — Це була допомога. Мій довіритель допоміг літній матері з ремонтом. Звичайна синівська турбота, до поділу майна ці гроші не мають жодного стосунку.
— Допомога, — задумливо повторила Лариса Петрівна. – Добре. Тоді де договір дарування на таку суму? Де хоч якісь документи щодо ремонту, кошториси чи чеки? Нічого цього немає.
Натомість є дата. Гроші пішли зі спільних коштів за чотирнадцять днів до позову про розлучення. Згоди другої половини ніхто не запитував.
Віктор розгублено подивився на свого адвоката. Той гортав папери й мовчав.
– Це спільна власність, – продовжувала Лариса Петрівна, – незалежно від того, на чиє ім’я вона оформлена й куди перерахована.
Таку «допомогу» напередодні розлучення суд має право врахувати під час поділу. Просимо включити ці сімсот тисяч до спільної суми. У підсумку ділити потрібно не дев’ятсот тисяч, а мільйон шістсот.
Віктор хотів заперечити, але суддя застерегла його від порушення порядку.
У результаті всі гроші розділили навпіл. Після засідання Віктор підійшов до Олі.
— Не уявляю, як ти до цього додумалася, — похмуро промовив він, — але я тобі цього ніколи не пробачу.
— А що, вісімсот тисяч Марині не підійдуть? — підняла брови Оля. — На мою думку, цілком пристойна сума. Вона в тебе із власним житлом, до речі?
— Та ну тебе! — махнув рукою Віктор і пішов до машини.
Оля стояла на ґанку суду і вдихала свіже, трохи вологе осіннє повітря. Здавалося, що разом із цим подихом з її грудей остаточно вивітрився весь біль, накопичений за останні пів року. Усередині панувала тиша.
Вона перекинула через плече сумочку і впевнено покрокувала до скверу.
— Олю, зачекайте! — наздогнала її Лариса Петрівна. Адвокатка всміхалася, ховаючи документи у шкіряну папку. — Ну що, вітаю? Все пройшло саме так, як ми й планували. Суд повністю став на наш бік.
Квартира ваша, вісімсот тисяч гривень — ваші, а Віктор тепер хай сам розбирається зі своїми борговими зобов’язаннями перед матір’ю та обіцянками перед Мариною.
— Дякую вам, Ларисо Петрівно, — щиро відповіла Оля. — Ви врятували не лише мої гроші. Ви врятували мою самоповагу.
— Ви самі її врятували, коли не стали влаштовувати істерик, а увімкнули холодний розум, — зауважила юристка, потиснувши їй руку. — Тепер головне — оформити всі папери на виконавче провадження. Заходьте наступного тижня.
Коли адвокатка пішла, Оля сіла на лавку під розлогим кленом. Жовте листя повільно падало на асфальт.
Вона дістала телефон. Жодного дзвінка від Віктора, звісно, не було — і це була найкраща новина.
Але реальність швидко нагадала про себе. Віктор залишив їй трикімнатну квартиру, але забрав із собою практично всі свої речі, кухонний комбайн і навіть її улюблене покривало з дивана.
Оля повернулася додому, зачинила двері й вперше за довгий час оглянула кімнати не як «їхнє родинне гніздечко», а як власний простір.
«Занадто багато тіней минулого», — вирішила вона.
Наступні кілька місяців минули в приємних, хоч і виснажливих клопотах. Оля виплатила решту судових витрат, а висунуті за рішенням суду гроші лягли на новий, особистий депозит.
Частину з них вона витратила на косметичний ремонт: викинула старий диван, перефарбувала стіни у світло-м’ятний колір і купила величезне ліжко з м’яким узголів’ям.
Вона вчилася жити одна — і, на свій подив, це виявилося зовсім не страшно.
Навпаки, їй більше не доводилося підлаштовуватися під чийсь настрій, вислуховувати приховані докори.
Згадка про Віктора поступово вицвітала, як старий чек із супермаркету.
Звісно, містом ходили чутки. Спільні знайомі, які спочатку намагалися «мирити» подружжя, невдовзі розповсюдили плітки про те, як розгорталися події після розлучення.
Як виявилося, Марина — тридцятилітня дівчина з відділу продажів — зовсім не планувала жити з Віктором «у бідності й радості».
Коли з’ясувалося, що замість розкішної трикімнатної квартири в центрі та великої суми на «солодке життя» Віктор приніс із собою лише валізу з сорочками, свій вісімсоттисячний шматок депозиту і борги перед мамою за так і не відремонтований дах, її запал швидко згас.
Віктор спробував забрати у матері ті самі сімсот тисяч, але мати, ображена тим, що її втягнули в судові розбірки, заявила: «Гроші пішли на моє лікування та ліки, ти сам мені їх дав!».
За пів року Марина просто зібрала речі й пішла до іншого — більш «перспективного» чоловіка.
Віктор залишився в орендованій однокімнатній квартирі, з розбитим коритом і солідною затаєною образою на весь світ.
