Марина стояла біля плити, спостерігаючи, як у каструлі з гуляшом повільно піднімаються бульбашки.
За вікном густішали осінні сутінки, забарвлюючи кухню в сіро-сині тони.
У відбитті скла вона бачила силует чоловіка, який сидів за столом і барабанив пальцями по стільниці.
Олег нервово смикав ногою – характерна ознака того, що він знову розмовляв з матір’ю.
Останні кілька тижнів атмосфера в їхній однокімнатній квартирі нагадувала натягнуту струну, яка ось-ось лопне.
Все почалося не вчора і не сьогодні. Це накопичувалося місяцями. Дрібні докори, косі погляди, коли вона купувала собі новий крем або, не дай Бог, шкіряні чоботи на зиму.
Олег, який працював менеджером у будівельній фірмі, завжди вважав себе головним годувальником.
Його зарплата здавалася йому величезною, а витрати дружини — примхою.
Він абсолютно не хотів помічати, що холодильник наповнюється не святим духом, а дитина росте з одягу зі швидкістю світла.
Марина ж, працюючи віддалено перекладачем, тихо закривала всі фінансові дірки, про які чоловік навіть не підозрював.
— Знову м’ясо жорстке, — буркнув Олег, відсуваючи тарілку. — Економиш на чоловікові?
Марина повільно повернулася, витираючи руки рушником.
— Я купила ту яловичину, на яку вистачило грошей, виділених тобою на господарство, — спокійно відповіла вона. — Ціни зросли, Олег. Ти в магазині коли був востаннє?
— Почалося, — закотив очі чоловік. — Вічно тобі грошей не вистачає. Я заробляю пристойно! Куди ти їх діваєш? Може, досить витрачати на свої «жіночі штучки»?
У цей момент його телефон задзвонив. Повідомлення від мами.
Валентина Сергіївна, жінка владна і економна до абсурду, мала на сина колосальний вплив.
Вона вважала, що сучасна жінка повинна вміти зварити кашу із сокири, а зарплату чоловіка відкладати на «чорний день» або віддавати йому ж на машину.
Олег прочитав повідомлення, посміхнувся і, немов отримавши підкріплення, випростався на стільці.
— Знаєш, я тут з мамою порадився. Вона права. Ти працюєш вдома, сидиш у теплі, за комп’ютером кнопки натискаєш.
Це і роботою назвати складно. А я пашу. І мені набридло, що мої гроші летять коту під хвіст.
Марина відчула, як всередині піднімається холодна хвиля гніву. Не гаряча, істерична, а саме холодна, розважлива злість.
— І що ти пропонуєш? — тихо запитала вона, сідаючи навпроти.
— Роздільний бюджет, — випалив Олег, задоволений собою. — Справедливість. Я плачу за своє, ти — за своє. А то влаштувалася зручно.
— Добре, — кивнула Марина. — А як бути із загальними витратами? Квартплата, їжа, дитячий садок для Артема?
Олег махнув рукою, немов відганяючи настирливу муху.
— Скинемося. Навпіл. Або кожен за себе, де це можливо. Я не збираюся більше спонсорувати твої забаганки.
Марина уважно подивилася на чоловіка. В його очах читалося тріумфування. Він щиро вірив, що зараз поставив дружину на місце і цим заощадить купу грошей.
Він не знав, що комунальні платежі взимку з’їдають хорошу частину бюджету, що Артем ходить на плавання і до логопеда, що побутова хімія коштує як крило літака.
— Ти впевнений, Олег? — перепитала вона, даючи йому останній шанс. — Ти добре подумав?
— Абсолютно. Моя мама сказала: твої рахунки — твоя проблема! — випалив чоловік.
Марина повільно кивнула. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Домовилися. Твої рахунки — твоя проблема. Мої — моя. З сьогоднішнього дня.
Олег переможно посміхнувся і повернувся до гуляшу, не помітивши, як в очах дружини згас той теплий вогник, який зігрівав їх шлюб останні сім років.
Перші тижні минули для Олега під знаком ейфорії. Отримавши зарплату, він демонстративно відрахував рівно половину суми за оренду квартири.
Вони знімали однокімнатну в спальному районі, поки збирали на іпотеку, як думав Олег, хоча Марина давно відкладала свої гонорари на перший внесок.
Чоловік поклав їх на тумбочку. Решта грошей палила кишеню.
Він нарешті купив собі дорогі чохли в машину, про які давно мріяв, і кілька разів сходив з друзями в бар, не звітуючи перед дружиною.
Марина поводилася бездоганно. Вона не скандалювала, не просила грошей. Вона просто жила.
Вранці вона вставала, готувала сніданок Артему і собі. Олегу на столі залишалася порожня чиста тарілка.
— А де сніданок? — здивувався він у перший понеділок нового життя.
— Продукти закінчилися, — незворушно відповіла Марина, застібаючи куртку синові. — Я купила йогурт і сирок Артему.
Собі взяла каву. А твою полицю в холодильнику я звільнила, як ми і домовлялися. Вона верхня.
Олег хмикнув, відкрив холодильник і побачив незайману порожнечу на верхній полиці. Внизу лежали овочі, сир, ковбаса, фрукти.
— Ну і добре. Перекушу в кафе, — кинув він і пішов, голосно грюкнувши дверима.
Увечері він приніс пакет пельменів і банку сметани. Зварив, з’їв, залишив брудний посуд у раковині.
Марина, зайшовши на кухню, мовчки відсунула його тарілку, помила посуд за собою і сином, а його тарілка залишилася стояти.
— Марино, ну ти чого? Важко помити? — крикнув він з кімнати, де дивився футбол.
— Кожен обслуговує себе сам, Олег. Це частина економії. Мій час теж коштує грошей, — долинуло з кутка кімнати, відгородженого шафою, де на розкладному дивані спав Артем і куди вона зараз несла йому казку.
До кінця першого місяця Олег почав помічати недобре. Гроші танули швидше, ніж він очікував.
Обіди в кафе виявилися руйнівними, а пельмені швидко набридли.
Йому захотілося домашнього супу, котлет, салату. Він спробував підлеститися до дружини.
— Слухай, Маринко, може, приготуєш на всіх? Я дам грошей на продукти.
— Добре, — погодилася вона. — Пиши список, іди в магазин, купуй все за списком, приноси чеки.
Я приготую. Половину вартості продуктів за роботу візьму натурою — тобто їжею.
Олег сходив у магазин. Побачивши підсумкову суму на касі, він округлив очі.
— Це що, на три дні їжі?! — обурився він, розбираючи пакети вдома. — Звідки такі ціни?
— Ласкаво просимо в реальний світ, любий, — посміхнулася Марина, не відриваючись від ноутбука.
Справжні проблеми почалися, коли прийшов рахунок за комунальні послуги.
Олег звик, що квитанції просто зникають з поштової скриньки, а світло і вода працюють самі по собі. Марина мовчки поклала квитанцію на стіл перед ним.
— Це що? — Олег покрутив папірець. — П’ять тисяч? За що?!
— Опалення дали, вода, світло, вивезення сміття, обслуговування ліфта. Твоя половина — дві з половиною тисячі. Плюс інтернет — ти ж користуєшся, значить, ще двісті гривень.
Олег скрипнув зубами. Він уже витратив майже все на новий спінінг, який порадила купити мама («Синку, ти повинен відпочивати, маєш на це право!»).
— У мене зараз немає зайвих, — буркнув він. — Заплати, я потім віддам.
— Ні, — твердо сказала Марина. — Домовленість є домовленість. Я свою частину оплатила. Твоя висить боргом. Не заплатиш — будуть відключення.
— Ти знущаєшся? Ми ж сім’я!
— Були сім’єю, поки ти не вирішив, що я нахлібниця. Тепер ми сусіди з пайовою участю.
Олег подзвонив матері. Валентина Сергіївна довго обурювалася в трубку, називала Марину меркантильною, але грошей синові не дала.
— Нехай покрутиться, зрозуміє, що чоловіка втрачати не можна! А ти, синку, будь жорсткішим. Не плати. Нехай сама платить, їй же буде соромно перед сусідами за борги!
Олег послухав маму і не заплатив.
Минув другий місяць. Життя в квартирі перетворилося на холодну війну.
Марина перестала прати речі Олега. Коли у нього закінчилися чисті сорочки, він влаштував скандал.
— Я працюю з людьми! Мені потрібно виглядати нормально! Тобі складно натиснути кнопку на машинці?
— Порошок закінчився, — спокійно парирувала Марина. — Я купила маленьку пачку для наших з Артемом речей.
Хочеш прати — купуй порошок. І, до речі, машинка споживає електрику і воду. Не забудь врахувати це в розрахунках.
Олег стиснув кулаки. Він відчував себе загнаною твариною.
Його зарплата, яка здавалася такою великою, розчинялася в повітрі.
Йому довелося заплатити за садок Артема, тому що вихователька вручила квитанцію йому особисто в руки, коли Марина «не встигла» забрати сина і попросила чоловіка.
— Дві тисячі за садок? Плюс ще тисячя на якісь допомоги? — кричав він увечері. — Марино, ти зовсім… що? Чому я один плачу?
— Я платила пів року до цього, поки ти збирав гроші на нові шини, — відрізала вона. — Я плачу за логопеда.
Ще за одяг Артема, за ліки, коли він хворів минулого тижня. Ти хоч раз запитав, скільки коштує сироп від кашлю?
— Та скільки він може коштувати? Копійки!
Марина мовчки дістала з ящика чек і поклала перед ним. Вона тепер все зберігала. Олег глянув і осікся.
Він спробував заперечити, сказати щось різке, але запнувся.
На секунду в його голові промайнула думка: «А може, я дійсно не правий?»
Але тут же прийшло повідомлення від матері з черговою порадою, і сумніви розтанули.
На третій місяць вдарили сильні морози. Дні стали короткими, темніло рано. Олег повертався додому злий і голодний.
У квартирі смачно пахло запеченою куркою, але він знав, що йому не запропонують ні шматочка.
Артем наминав вечерю за обидві щоки, бовтаючи ногами.
— Тату, а мама купила мені новий конструктор! — похвалився син. — Я заробив три наліпки на підготовці до школи!
Олег подивився на дружину. Вона виглядала прекрасно. Новий манікюр, спокійне обличчя, якась невловима легкість у рухах.
Вона працювала багато, але тепер, коли їй не потрібно було тягнути на собі прожиток дорослого чоловіка і його «забаганки», у неї залишалися вільні кошти. Вона відкладала їх ще активніше.
Олег же заліз у кредит. Борг за квартиру висів уже два місяці.
Керуюча компанія надіслала повідомлення про заборгованість і попередження про відключення електрики.
Він сховав лист у шухляду столу, сподіваючись, що все само розсмокчеться.
Або що Марина не витримає і заплатить. Вона ж не ворог собі?
Але Марина немов не помічала червоних папірців у поштовій скриньці.
У п’ятницю ввечері, коли Олег прийшов з роботи, квартира зустріла його незвичною порожнечею.
Він пройшов у кімнату — розкладного дивана Артема не було. Шафа відчинена, половина дитячих речей зникла.
На столі лежала записка, притиснута його ж немитою кружкою.
«Олег. Ми з Артемом переїхали. Я зняла квартиру три тижні тому і поступово перевозила речі, поки ти був на роботі.
За оренду цієї квартири я заплатила свою частину до кінця місяця. Далі сам.
Ти не оплачував комунальні три місяці. Сьогодні повинні прийти і відключити електрику.
Попереджали заздалегідь, але ти, мабуть, викидав повідомлення.
Розлучення оформимо через суд. Заяву я подам наступного тижня.
І знаєш що? Передай своїй мамі спасибі. Якби не її поради, я б ще довго тягнула цей тягар. А тепер я вільна.
Ключі на тумбочці».
Олег повільно опустився на єдиний стілець, що залишився. Перечитав записку двічі.
Потім дістав телефон — подзвонити, пояснити, вимагати… Але трубку вона не взяла.
Він набрав номер матері.
— Алло, мамо? — його голос тремтів. — Вона пішла. Забрала Артема. Квартира порожня.
Валентина Сергіївна помовчала секунду, а потім вимовила:
— Ну і нехай! Нічого, синку, повернеться. Помикається і приповзе. Кому вона потрібна з дитиною? А ти тримайся. Приїжджай до мене, я тобі котлеток зроблю.
Олег подивився на екран телефону, що згас. Заряду залишалося мало.
Він озирнувся навколо. Голі стіни орендованої квартири. У кутку — його пакет із брудними сорочками. У холодильнику — злиплі пельмені.
Він спробував увімкнути світло. Клацнув вимикачем раз, другий. Нічого. Темрява почала густішати.
Вперше в житті до нього почало доходити, що Марина не повернеться.
Що дитина, яку мати назвала «причепом», — це його улюблений син.
І що материнські котлети не оплатять борг за електрику, не виперуть сорочки і не зігріють порожнє ліжко.
Олег важко опустився назад на стілець і закрив обличчя руками.
Телефон у кишені завибрував — ще одне повідомлення від матері з черговою порадою. Він навіть не став дивитися.
За вікном запалилися вогні в сусідніх квартирах. У його залишалася темрява.
Посмішка, з якою він три місяці тому пропонував розділити рахунки, стерлася з його обличчя назавжди.
Тепер він сидів один, у темряві, серед наслідків власних рішень.
Чоловік, який спробував заощадити на фундаменті свого будинку і в результаті залишився під його уламками.
А десь у невеликій, світлій двокімнатній квартирі Марина допомагала Артему збирати новий конструктор. Хлопчик раз у раз запитував:
— Мамо, а коли тато приїде?
— Не знаю, сонечко, — тихо відповідала вона, гладячи сина по голові. — Татові потрібен час, щоб розібратися в деяких речах.
Артем задумливо кивнув і повернувся до конструктора.
Марина подивилася у вікно на вечірнє місто. Їй було страшно починати заново. Було важко бачити питання в очах сина.
Але разом з цим на душі було дивно легко — ніби вона нарешті скинула рюкзак, який тягла роками.
Попереду було нове життя, де рахунки оплачувалися вчасно, а любов не вимірювалася чеками із супермаркету.
І це була єдино правильна арифметика.
