– Олег, я прошу тебе… Олег. Я не зможу одна, розумієш. Олег…
– Ніна, ну май повагу до себе, ти все-таки жінка. Я не хочу з тобою жити, розумієш? Навіщо ти принижуєшся? Ти мені не потрібна. Ти що, перша, від кого йде чоловік?
Олег кидав свої речі у розкриту сумку, злісно, нервово, поспішно. Він хотів якнайшвидше піти звідси, з цієї квартири, від цієї плачучої, непривабливо зморщеної жінки, з цього життя…
– Ніна, що ти влаштувала, не зрозуміло що? Ніби ти перша, хто залишається без чоловіка. Ти робиш трагедію з нічого?
Заспокойся, дай мені зібратися спокійно і піти, чуєш? Я і так, — він помовчав, — йду геть, з порожньою сумкою, адже я все тобі залишаю, Ніно. Тобі і дітям!
– Татку, татку, не йди, — плаче одинадцятирічна Дашка.
– Тату, не йди, — повторює слідом за нею трирічний Ігор.
Єгор в цей час був у школі, у нього була олімпіада, хлопчик намагався виграти її, щоб тато похвалив, а то він останнім часом якийсь нервовий. На роботі у нього, мабуть, щось не ладиться.
Єгор старається, Єгору тринадцять, він знає, тато буде ним пишатися…
Олег пішов, голосно грюкнувши дверима, дружина з дітьми плакали так, що у каменя з’являться сльози.
Але Олег не обернувся, він легко збіг по сходах, закинувши сумку на плече, махнув проїжджаючому повз приватнику, закинув сумку на заднє сидіння, стрибнув у машину і велів їхати.
Єгор в цей час підходив до будинку, він крикнув батькові, бажаючи поділитися з ним радістю, але той байдуже глянув на хлопця і відвернувся, сказавши щось водієві.
“Щось на роботі сталося”, — знову виправдовуючи йоно подумав Єгор і весело побіг додому.
Крики і плач він почув ще на першому поверсі, ледь увійшовши в під’їзд. Перестрибуючи через дві сходинки, Єгорка забіг додому.
Мама лежала на підлозі і хрипіла, плакати вона вже не могла, діти обійнявшись ридали вголос на ліжку.
– Що сталося, мамо? Мамо? Мамочко…
– Ооой, ооооой, він пішов… пішов він… Оооой.
– Хто, мамо? Що сталося? Хто пішов, куди? – хлопчикові було страшно, – мамо, мамочко…
– Оооой, він пішов…
Так Єгор різко став дорослим.
Мати чекала, що батько повернеться, нагуляється і повернеться.
Вона чекала його, не дозволяла дітям і слова поганого сказати про батька, здригалася при кожному стуку, все їй здавалося, що Олег повернувся.
– Він же такий благородний, такий благородний, – каже мати своїм подружкам, все залишив нам, все залишив.
Мати замовчувала, що батько залишив їм квартиру в іпотеці, меблі, взяті в кредит. Шляхетний, авжеж…
“Це вона, вона, ця стерва його приворожила”, – плакала мати і бігала до якихось бабок, ворожок, відносила останні копійки. Ті давали їй якісь втішні прогнози, тішили надіями і лише тягнули гроші.
Єгор з’їхав по навчанню, почав зухвальствувати матері, йти з дому. Одного разу він побачив Дашку з сигаретою в роті, дівчина теж почала жити своїм життям.
Єгор двома стрибками опинився біля сестри, вибив у неї цю гидоту.
– Еее, – окликнув хтось Єгора, – ти що буяниш, це моя подруга…
– Подруга? – Єгор заломив руку хлопця з пляшкою і такою ж димілкою.
– Ти що, не бачиш, що вона мала зовсім? Вона навіть не підліток. Ще раз побачу тебе на районі, ще тільки раз…
Єгор притягнув ревучу сестру додому, штовхнув її до матері.
– Може звернеш увагу на дитину, їй дванадцяти немає, а вона з мужиками треться і димить. Не прийдеш до тями, піду в опіку.
Попрошу, щоб нас у дитячий будинок забрали, — кричав з надривом Єгор, — ти дістала вже! Він пішов, розумієш, пішов! Ми йому не потрібні, ти не потрібна вічно ниюча і догоджаюча, я не потрібен, вони не потрібні.
Подивися, подивися, Ігор почав в штани мочитись, він маленький так не робив і палець смокче тепер.
– Уууу, — виє мати, — аааааа, — закочує страшно очі і плаче, плаче, плаче.
Олег в цей час зі своєю молодою дружиною їде відпочивати, якби не ці дурні аліменти, він раніше відвіз би свою кохану на відпочинок.
Ця Ніна, все його пильнує, в очі заглядає, зовсім здуріла, то водою обливає з-за рогу, то за рукави хапається, просить повернутися. Куди повертатися, зовсім хвора чи що?
У ці вічні крики, писки, верески. Вічна економія, не встигнеш набрати на один кредит, тут вже час другого настає. То Єгору треба кросівки, то Даші костюм, то Ігорку в садок гроші здати.
Слава Богу, він позбувся цього кошмару.
Сама казала, що бабуся її вчила, мовляв, народжуй стільки дітей, скільки сама зможеш підняти. Ось і народила.
А він до чого? Жінка нарівні з чоловіком зараз, вона вільна людина і має право сама розпоряджатися своїм тілом.
Ось вона і розпорядилася.
Та ну її, навіть думати не буде про неї, настрій псувати. Кохана поруч, притулилася до плеча, сонечко.
Хвиля любові і ніжності охопила чоловіка, як же йому пощастило. Він чмокнув у маківку нову кохану і поклав свою голову їй зверху.
Ніна перестала бігати до бабок, вона почала будувати особисте життя, а чим вона гірша.
Зістригла довге волосся, знебарвилася, почала яскраво фарбуватися і голосно сміятися.
Вона пропадала на роботі, а у вихідні відпочивала, разом з подружками, які звідкись з’явилися, вони пили, співали пісні про невірних, про коханок…
Єгор повністю взяв на себе турботу про молодших. Мати кричала, що вона утримує їх, що аліментів, які платить їхній непутящий батько, не вистачає навіть на тиждень. Вона тепер не плакала, вона тепер пила.
Хлопцеві було соромно ходити в речах, з яких він давно виріс, і він знайшов підробіток.
Мати привела якогось чоловіка, сказала, що вона ще молода і красива жінка, їй треба влаштовувати своє життя.
Через тиждень Єгор скинув його зі сходів, спіймавши на тому, що він підглядав за Дашкою, коли та переодягалася в кімнаті.
Чоловік нив, клявся матері, що Єгор просто його зненавидів за щось, а потім сказав, що Дашка сама винна, спокушає його.
Мати кинулася на дітей.
– Іди, – сказав Єгор матері, – іди і ніколи не приходь сюди. Чуєш?
Мати пішла слідом за цим чоловіком.
– Єгор, як ми будемо жити, – запитала Дашка, – ми ж діти… У нас нічого немає, Єгор.
– Нічого, проживемо, – стиснувши зуби, сказав хлопчик.
– Єгорка… – вона прийшла через місяць, побита, брудна, з перегаром, – пробач, синочку… Діточки мої, пробачте ви мені.
Все перетерпіли, все пережили Ніна з дітьми. Взяла себе в руки, всіх друзів – подруг розігнала, на курсах якихось відучилася, перекваліфікації.
Так, їм було важко, але завдяки Єгору, а потім підрослій Даші, вони впоралися.
З тією своєю коханою. Олег давно розійшовся, слава Богу.
Така гарна Нінка у нього була, трьох дітей народила, вся при фігурі була, а готує як, вдома завжди повно їжі, чисто, він доглянутий.
А ця народила, і все королева, вночі до дитини він повинен вставати, приходить з роботи втомлений, вона суне йому пацана, та навіщо йому це потрібно.
Добре, що нову кохану зустрів, ця не така. А та дура на аліменти подала, на себе і дитину. Добре, що наступна кохана його розуміє.
До речі, Єгору вже вісімнадцять, вони що там, розбестилися зовсім, все, до вісімнадцяти років просидів на батьковій шиї, досить.
Дурна якась попалася і третя кохана, мовляв не потрібен їй такий, як він. Любов, любов’ю, а гроші повинен приносити все ж мужик, та пішла вона… Пішов і від цієї.
Потім були ще, ще і ще “кохані”…
– Ало, Ніна.
– Так, ало, хто це?
– У сенсі хто це? Дожилися, чоловіка рідного не впізнаєш?
– Вибачте, ви помилилися номером…
Ніна знизала плечима. За минулі роки вона вже забула голос Олега.
– Ігор, синку…
Ігор забіг до приміщення і набрав брата.
– Ало, Єгор, там дядько якийсь дивний, він вже тиждень за мною ходить, я забіг назад до школи. Він мене сином назвав і по імені. Щось мені не по собі.
– Ігор, стій біля охорони, чуєш. Я зараз приїду.
Хлопчик звик у всьому покладатися на старшого брата.
– Ігоре, виходь… Біжи в машину.
Від паркану відокремилася постать, чоловік йшов трохи хитаючись, хворий або випив, промайнула думка у Єгора.
– Єгор… який ти став. Здрастуй, синку. Так давно не бачилися…
– Десять років, тату…
– Так… А я ось… знаєш… йшов повз, дивлюся Ігор. Я думав спочатку, що ти, уявляєш… А потім подумав, що…
– Я був у його віці, тату, коли ти пішов… Втік, пам’ятаєш? Я йшов сказати тобі, що виграв олімпіаду, хотів, щоб ти похвалив мене, тату. А ти сів у чужу машину і поїхав. Ти ж бачив мене тоді, так?
– Вибач мені, синку… вибачте мені… діти…
– Ти знаєш, я вдячний тобі.
– Так? А за що?
– За все. Якби ти тоді не пішов, ми б не були так дружні з сестрою і братом, ми б так, можливо, не цінували б маму.
Я не став би тим, ким я є. Так, мені мало років, але я вже багато чого досяг, тату. Я знаю, з яким трудом даються матеріальні блага, я знаю, як це страшно, коли зраджують найближчі, я бачив біль, тату…
Я бачив, як мати повзала по підлозі і кричала від болю. Не фізичного, ні, у неї душа рвалася на частини. Але ми все пережили, ми щасливі, не смій лізти в наше щасливе життя, чуєш?
– Єгор, — покликав брата Ігор, — Єгор, поїхали додому.
– Ти не маєш права вирішувати за інших дітей, зрозумів… Захочу і буду зустрічатися з ними, зрозумів… І до матері прийду, і вона мене прийме. Щоб ти розумів у житті, шмаркач. Вона мене любить…
Єгор різко повернувся і зробив крок назустріч батькові, той відсахнувся, посмикнувши куточком рота.
– Я тобі все сказав… тато.
– Це він, так? Це наш батько? Скажи…
– Так, Ігор, це наш батько.
– Навіщо він прийшов?
Єгор знизав плечима.
– Хоче спілкуватися з вами, з тобою і Дашею, сказав, що мама його прийме.
– Це правда? Єгор? Правда? Мама що, кине дядю Колю і прийме цього? Я не хочу, Єгор. Зроби щось.
Дядя Коля живе з ними п’ять років, мати довго боялася привести до дітей чужого чоловіка, пам’ятаючи той випадок.
Він знайшов підхід до неї і дітей, навіть Єгор поважає дядька Колю, він зі спокійною душею довірив маму і брата з сестрою цьому чоловікові.
– Ігор, ну ти що, ні, звичайно! Де дядько Коля наш і де …
– Цей чужий мужик, правда брат?
– Правда, брате!
“А хлопчина виріс, – думає Єгор, – хоча я в його віці був, коли це все сталося”.
Олег ще спробував налагодити стосунки з дітьми, але Даша пирхнула як кішка, а Ніна пообіцяла задушити його, якщо не перестане лізти.
– Я батько! Я плачу аліменти на Ігорка!
– Ось з цього і треба було починати, з аліментів, – каже Ніна, – тобі ще п’ять років платити.
– Ніночка, давай відмовимося від цих аліментів, я що, зовсім не мужик чи що? – каже Микола, чоловік Ніни.
– З чого б це? Він не тобі платить, а рідному синові, нехай…
…- Нінка, яка стала, – розповідає Олег своїм друзям, – дружина моя, законна, перша, треба ж… амеба була, амебою. Це мені нехай дякує, якби я тоді не пішов…
– Що, Олеже, довго тобі ярмо ще тягнути?
– Яке? А ти про аліменти? Так п’ять років ще Нінці. І сім Сонькиній дівчинці. А Любка горда, не подавала на аліменти.
Гаразд, піду, а то моя змія кричатиме. Ну давайте, мужики, на доріжку. Нічого, закінчаться аліменти, місце нормальне знайду, щоб добре платили.
Тоді заживу… і бабу нормальну знайду, а не таких ось… Гаразд, бувайте…
