Олег зачинив дверцята холодильника з такою силою, що вміст полиць всередині затремтів.
Один із магнітів, що прикрашали його поверхню, з глухим стуком впав на підлогу.
Олена стояла навпроти, бліда, з міцно стиснутими кулаками.
— Ну що, полегшало? — видихнула вона, різко піднявши підборіддя.
— Ти мене просто дістала, — голос Олега зірвався, хоча він щосили намагався говорити тихіше. — Що це за життя? Ні радості, ні перспектив.
— Тобто знову я винна? — Олена розсміялася, але її сміх звучав гірко. — Звичайно, у нас все не так, як у твоїх мріях.
Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою. Відкрив пляшку мінералки, зробив ковток прямо з горлечка і поставив її на стіл.
— Олег, не мовчи, — голос Олени тремтів. — Скажи хоч раз прямо, у чому справа?
— Що тут говорити? — він оскалився. — Якби… та хіба ти зрозумієш? Мені все це набридло. До чортиків!
Вони кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Нарешті Олена глибоко вдихнула і пішла у ванну. Олег опустився на диван.
З-за дверей доносився шум води: Олена, напевно, включила кран, щоб заглушити сльози. Але Олег спіймав себе на думці, що йому вже все одно…
…Олег і Олена одружилися три роки тому. Вони жили в квартирі Олени, яку та отримала від батьків.
Ті, вийшовши на пенсію, переїхали в заміський будинок, а міське житло оформили на дочку.
Квартира була просторою, з охайним ремонтом, а меблі — мало не з радянських часів.
Спочатку Олег був задоволений: все-таки квартира майже в центрі міста, недалеко від роботи, район пристойний. Але через пів року побут почав його дратувати.
Олені було затишно в її сімейній фортеці зі звичними коричневими шпалерами і бабусиним буфетом. Олегу ж все здавалося занадто буденним.
— Олено, ну поясни, — він знову і знову заводив одну і ту ж розмову. — Тобі не хочеться поміняти цей моторошний жовтий лінолеум? Або шпалери переклеїти? Зробити все сучасно, стильно?
— Олег, у нас зараз немає зайвих грошей на капітальний ремонт, — відповідала вона, намагаючись говорити м’яко. — Звичайно, я б хотіла все змінити, але давай поки почекаємо премії або накопичимо.
— Чекати?! Ось і все твоє життя — чекати, терпіти.
Олег часто згадував, як познайомився з Оленою. Вона була скромною студенткою, але її блакитні очі і добра посмішка підкорили його.
Він говорив друзям: «Бачу в ній бутон квітки — ось розкриється, і всі ахнуть».
А тепер він ніби розчарувався: «Не розкрилася вона, а засохла на корені», — думав він, дивлячись, як Олена протирає пил з тендітних маминих ваз, годує сметаною підібраного з вулиці кошеняти або поправляє рамки з дитячими фото на стінах.
Але Олена не відчувала себе «сірою мишею»: вона просто жила так, як вважала за правильне.
Її радували дрібниці — нова серветка, тихий вечір з книгою, чашка чаю з м’ятою, тепле світло настільної лампи. Олег же бачив у цьому застій.
Однак розлучатися, незважаючи на постійні претензії, він не хотів — в глибині душі його тримала думка, що інакше доведеться з’їжджати зі зручної квартири до своїх батьків, а з ними він вічно не ладнав.
Тим більше що мати, Тамара Іллівна, в будь-якій сварці схильна була приймати сторону невістки.
— Синочку, ти не правий, — часто повторювала вона. — Олена у тебе чудова дівчина, розумниця. Живете в її квартирі… от і радій.
— Мамо, звідки тобі знати? — бурчав Олег. — Що ти взагалі в цьому житті розумієш? Застрягла, як і Олена, у своєму кам’яному столітті.
Тамара Іллівна зітхала: син давно віддалився. Батько, Ігор Сергійович, знаючи характер Олега, говорив лише:
— Нехай сам розбирається, Тамаро, не лізь ти до нього.
А в той же час Олег приходив додому і все більше злився: «Олена як тінь, як сіра миша, та ще й прив’язала мене цією квартирою», — повторював він собі.
У черговому скандалі він крикнув:
— Я ж колись бачив у тобі гарну квітку! А що тепер? Живу із замерзлим бутоном…
Олена тоді заплакала вперше за багато місяців. І ось у той спекотний день — той самий, з якого все почалося, — вони вперше серйозно заговорили про розлучення.
Олег стояв біля вікна і дивився, як сусіди в будинку навпроти розкладають речі на балконі.
— Олена, я втомився, — тихо промовив він, продовжуючи дивитися у скло.
— Ти втомився… від чого? — вона намагалася говорити рівно.
— Від цього життя, від наших нескінченних сварок. Ти замкнулася у своїх каструлях і серветках. Думаєш, я хочу ось так безцільно коротати роки?
Олена хвилину мовчала, потім взяла пакет зі сміттям і вийшла в коридор. Олег почув, як грюкнули двері.
Він сподівався, що вона повернеться через пару хвилин, можливо, пояснить. Але Олена зникла на пів години, повернулася вже більш спокійна.
— Знаєш, — сказала вона, спираючись на стіну, — напевно, тобі дійсно краще побути одному. Переїжджай.
— Ні вже, — різко відповів Олег, ніби його зачепили за живе. — Я не збираюся йти зі свого дому.
— Олег, це не твій дім. Це квартира моїх батьків, — Олена гірко посміхнулася. — Давай будемо чесними: у нас нічого не виходить. Прийшов час це визнати.
Він не знайшов, що відповісти, тому відступив у кімнату і сів за ноутбук. Але думка не давала йому спокою: «А куди я піду? До батьків… з ними і так відносини напружені».
Сварка зависла в повітрі, і в наступні дні все повторювалося: вони сперечалися через дрібниці, а в основі кожного конфлікту лежало одне і те ж — байдужість до дружини, яку він вважав «сірою мишею», змішана зі страхом залишитися без даху над головою.
Все дійшло до межі: Олег остаточно розлютився і сам подав на розлучення.
— Це я вирішую, а не вона, — вперто бурмотів він. — Зрештою, у мене є батьки, є куди піти.
Він зібрав речі і поїхав до Тамари Іллівни та Ігоря Сергійовича, хоча і без особливого ентузіазму. Олена на розлучення погодилася спокійно.
Заяви в РАГС — і незабаром вони офіційно перестали бути чоловіком і дружиною.
Минуло три роки. Олег весь цей час жив у батьків. Спочатку він думав, що «от відпочину пару місяців і повернуся до нормального життя: зніму квартиру, знайду нову дівчину, яка буде розділяти мої ідеали».
Але загруз, як у болоті. З роботою все було безрадісно: грошей вистачало тільки на скромні задоволення. Та й перспективи якось не вимальовувалися.
Батьки бурчали, що синові вже за тридцять, а він все ще сидить на їхній шиї.
І ось одного разу, холодного весняного вечора, Олег повертався після зустрічі з другом. Він йшов повз маленьке затишне кафе, де у вітрині яскраво горіли світильники.
Олег вирішив зазирнути погрітися. Але, підійшовши ближче, раптом завмер: біля входу стояла Олена. Та сама Олена, яку він залишив три роки тому в її квартирі.
Але це вже була інша жінка: впевнена постава, строгий, але елегантний одяг і спокійний погляд. У руках — ключі від машини. Судячи з марки, недешевої.
«Оце так…» — подумав Олег і сам не помітив, як підійшов до неї.
— Олено? — окликнув він.
Вона обернулася, впізнала його не відразу, але одразу посміхнулася. Олег помітив, що посмішка не та, що раніше — боязка і збентежена, а по-справжньому спокійна і впевнена в собі.
— Привіт, Олеже, — сказала вона. — Рада тебе бачити! Як ти?
— Та, нормально… — він поправив шарф, відчуваючи якусь розгубленість. — Бачу, у тебе все добре.
— Скажімо так, я тепер живу так, як завжди мріяла, — відповіла Олена без тіні пафосу.
— Ось як… — Олег ковтнув, намагаючись проковтнути разом з комком у горлі і зростаючу заздрість. — А… ну ти молодець. Працюєш там же?
— Ні, я змінила сферу. Відкрила свою студію флористики. Спочатку боялася, але… — тут вона посміхнулася. — Знайшлася людина, яка мене підтримала.
— Хто це? — слова самі зірвалися у нього з вуст.
Перш ніж Олена встигла відповісти, з дверей кафе з’явився високий чоловік у пальто. Він підійшов до Олени і обійняв її за плечі:
— Кохана, там столик звільнився, підемо?
Олена обернулася до Олега, представила чоловіка:
— Це Вадим, знайомся. Вадим, це Олег, — вона посміхнулася чоловікові, зворушена його турботою. — Загалом, Олег, я була рада тебе бачити. Я… сподіваюся, у тебе теж все буде добре.
Олег кивнув, відчуваючи, як всередині закипає буря. Дивлячись на Вадима, він раптом чітко усвідомив: Олена — зовсім інша, не та «сіра миша», якою він її вважав.
Вона розкрилася, як та квітка, яку він сам описував, але тільки не з ним, а з кимось іншим.
— Олена… — він хотів сказати щось на кшталт «пробач мене», але всі слова застрягли в горлі. — Радий за тебе, справді.
— Дякую, Олег, — відповіла вона тихо, але впевнено. — Бережи себе.
Вадим посміхнувся Олегу, злегка кивнув, і вони зникли за скляними дверима кафе.
Олег відчув, як холодний вітер буквально пронизує його наскрізь. Він на мить закрив очі і згадав: «Живу із замерзлим бутоном…» — це він свого часу грубо кинув Олені.
А тепер ось бутон розквітнув, а він сам залишився за дверима, в прямому і переносному сенсі.
Через великі вікна кафе було видно, як Олена і Вадим спілкуються про щось, сміються.
Він дивився на їхню жестикуляцію, щирі посмішки і ловив себе на думці, що весь вечір у нього вже зіпсований. І не тільки вечір — відчуття порожнечі в душі наростало.
Колись і він міг стати для Олени джерелом впевненості, заохотити її до змін, підтримати в прагненнях. Але сам вибрав зовсім інше.
Олег, опустивши голову, відійшов від кафе. Напевно, якби він зараз побачив себе, то зрозумів би, що позеленів — від заздрості, від досади і, можливо, від болісного почуття втраченої можливості.
