Олена отримала у спадок квартиру. Її чоловік Максим житлу дуже зрадів.
— Треба швидше робити ремонт і переїжджати з орендованої! — сказав він Олені. — До того ж, ти при надії. Дитина має жити в нашій власній квартирі.
Ремонт зробили швидко. Батько Олени все зробив сам із двома робітниками. Залишалося тільки нові меблі купити.
— Я вибиратиму меблі в кімнати, а ти — в кухню й дитячу, — розпорядився Максим.
— Добре, — погодилася Олена.
І ось настав довгоочікуваний момент: приїзд Олени прямо з пологового у свою квартиру.
Жінка відкрила двері й так і завмерла на порозі від побаченого, все було таким гарним та затишним.
А вже наступного дня…
— Олено, — офіційно почав Максим. — Ти подивися на себе в дзеркало. Підійди й подивися. Пора б тобі зайнятися своєю фігурою.
— Максиме, я ж тільки вчора з пологового! — ахнула Олена, дивлячись на чоловіка. — Що ти від мене хочеш?
— Мені така дружина не потрібна, — не вгавав той. — Роби щось. Вийти кудись з тобою соромно. Подивися на мою маму. Їй скоро п’ятдесят, а вона он яка струнка.
— Але я ж годуюча мати…
— Для цього придумані суміші. Мене мама одразу годувала з пляшечки.
— Але Артемко ще зовсім малий. Про що ти говориш?
— Я тебе не просив народжувати. Через два місяці у мами ювілей. Якщо ти не приведеш себе до ладу, то залишишся вдома.
— Я й так залишуся вдома. У ресторан з немовлям, де повно людей, я не піду.
— Значить, отак ти шануєш мою маму?! — спалахнув Максим.
— Ти хочеш сварки?
— Це ти її хочеш! Роби, як я кажу, і все буде добре.
Олена не знала, що й сказати на своє виправдання, але й погоджуватися з чоловіком не збиралася.
Годувати дитину сумішами, коли вона мала молоко, здавалося їй просто неправильним.
А все починалося так гарно…
Олена з Максимом, молоді фахівці, познайомилися під час пошуків роботи. Вони сиділи в одній черзі на співбесіду серед десятка інших охочих.
Максиму одразу сподобалася струнка, гарна дівчина. Вона була ідеальною в його розумінні. Він вирішив познайомитися і запросив її на побачення.
Відмова його не зупинила — він провів її додому. Саме тоді йому зателефонували й запросили на роботу.
— Вітаю, — сказала Олена.
— Дякую. Я спробую тобі допомогти. Раптом ще потрібні спеціалісти…
— Дякую, та я сама.
Олена знайшла іншу роботу — трохи не за фахом і з меншою зарплатою, але вона вірила, що все попереду.
Вони почали зустрічатися. Максиму подобалося, що на його дівчину звертають увагу.
— Ми з тобою гарна пара, — якось сказав він. — Треба нам одружитися.
— Що?! — ахнула дівчина.
— Одружитися нам треба.
— Хіба так роблять пропозицію?
— Яка різниця як? Виходь за мене!
Олена була вже по вуха закохана. Їй хотілося романтики, каблучки, але Максим наполягав:
— Я двічі повторювати не буду. Думай швидше.
— Я згодна… — таки прошепотіла вона.
Весілля було гучним. Красуня-наречена і статний наречений. Гордості Максима не було меж.
Він усім вихвалявся красою Олени, не забуваючи й про себе: «Ми ідеальна пара! Просто красені!».
Після весілля молодята оселилися у квартирі, яку винаймала Олена.
— А я думав, це твоя власна квартира, — розчаровано зауважив Максим у перший же вечір.
— А це щось змінює? — здивувалася вона.
— Ні. Але я обіцяю, що куплю квартиру для нас.
Коли Максим перевіз речі, Олена була вражена його гардеробом. Його одяг займав у два рази більше місця, ніж її.
— Куди ти хочеш це вмістити? Я звільнила тобі дві полиці.
— Це все треба почепити на вішачки, щоб не м’ялося! — заявив він.
— Добре, чіпляй.
— А ти мені дружина чи хто? У тата цим мама займалася.
Олена була чудовою господинею: смачна їжа, затишок. Жили дружно, хоча Максим іноді чіплявся через дрібниці.
Він щиро зрадів новині про майбутню дитину — у нього мала бути «найкраща і найкрасивіша» дитина.
Через два роки після весілля батьки Олени отримали спадок і вирішили розділити його між дітьми.
Олені дісталася трикімнатна квартира без ремонту, а її братові — двокімнатна з готовим оздобленням.
Максим цій новині зрадів неймовірно. Орендоване житло йому давно набридло.
— Треба швидше переїжджати! Дитина має жити у власній квартирі! — повторював він.
Батько Олени, який професійно займався ремонтами, зробив усе для доньки безкоштовно. Залишалося лише обставити житло.
— Я вибиратиму меблі в кімнати, а ти — в кухню й дитячу, — знову взяв на себе лідерство Максим. — І ще… мама сказала, якщо в нас уже є своє житло, мені треба від неї виписатися. Ти ж мене пропишеш?..
Питання про прописку зависло в повітрі, наче передгрозове затишшя. Олена, яка ще хвилину тому почувалася розбитою через зауваження про фігуру, раптом відчула дивний холод у грудях.
Вона подивилася на Максима, який стояв посеред вітальні, господарським поглядом оцінюючи новенькі шпалери, що їх клеїв її батько.
— Ти хочеш, щоб я прописала тебе прямо зараз? — тихо запитала вона, притискаючи до себе сонного Артемка.
— А чому ні? — Максим знизав плечима, навіть не дивлячись на дружину. — Це ж логічно. Ми — сім’я.
Навіщо мені бути приписаним у мами, якщо я живу тут? Тим паче мама каже, що так буде правильно: господар має бути прописаний у своєму домі.
— У своєму домі… — луною повторила Олена. — Максиме, але це спадок від моїх дідуся й бабусі.
Мій тато вклав сюди сили й гроші. Ти ж не додав на ремонт ні копійки, все пішло на меблі, які ти вибирав сам, не питаючи мене.
Максим нарешті повернувся до неї. Його обличчя скривилося в невдоволеній гримасі.
— Починається… “Мій тато”, “мій спадок”. Ти що, ділиш майно? Ми в шлюбі, Олено. Все, що наше — те спільне. Чи ти мені не довіряєш?
— Справа не в довірі, — Олена відчула, як у ній прокидається забута твердість. — Справа в повазі. Ти щойно сказав, що я “соромно виглядаю” і що дитину треба перевести на суміші заради твого комфорту.
А тепер просиш прописку? Знаєш, я поки не готова вирішувати це питання. Давай повернемося до нього, коли я трохи прийду до тями після пологів.
— Он як? — голос Максима став сталевим. — Значить, мамина пророчість збувається. Вона казала: «Дай жінці владу — і вона витре об тебе ноги». Я думав, ти інша.
Він розвернувся і вийшов з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Артемко здригнувся і заплакав.
Олена почала заколисувати сина, але її погляд упав на дзеркало, про яке говорив Максим.
Вона підійшла ближче. Звідти на неї дивилася втомлена жінка з колами під очима, але в її погляді не було сорому. Там була тривога за майбутнє.
Вона зрозуміла: квартира для Максима — це не просто дах над головою, а інструмент контролю.
Весь вечір Максим мовчав. Він демонстративно не допомагав із дитиною, заявивши, що «втомився на роботі, де він, на відміну від деяких, заробляє гроші».
Коли Олена вчергове вийшла на кухню, вона побачила на столі буклет фітнес-центру.
— Це що? — запитала вона.
— Це твій шлях до нормального вигляду. Мама вже домовилася з тренером. З понеділка будеш ходити.
— А Артем? З ким я його залишу?
— Мама посидить дві години. А ти купиш суміш. Питання не обговорюється. І щодо прописки — подумай добре. Я не звик жити на пташиних правах там, де я — голова родини.
Олена поставила склянку з водою на стіл. Вона раптом чітко усвідомила: чоловік, якого вона колись вважала «красенем під стать», бачив у ній лише гарний додаток до свого іміджу.
І тепер, коли цей додаток тимчасово «зіпсувався», а в неї з’явився власний актив — квартира — він почав діяти агресивно.
— Знаєш, Максиме, — спокійно сказала вона, — мій брат був правий. Він казав, що трикімнатна квартира — це велика відповідальність.
І я вирішила: прописувати я нікого не буду. Принаймні, поки не побачу, що ти любиш мене, а не мої квадратні метри.
Максим застиг із виделкою в руці. Такої Олени він ще не знав.
Минуло два тижні. Максим продовжував грати роль «ображеного господаря», ігноруючи плач дитини та демонстративно чекаючи, поки Олена «одумається».
Остаточною краплею став вечір п’ятниці, коли Максим повернувся додому з великим пакунком.
— Ось, — кинув він коробку на стіл. — Це суміш і пляшечки. Найкращі. Мама сказала, що з понеділка ти виходиш у зал. А документи на прописку я вже роздрукував, заповниш завтра.
Олена спокійно підійшла до столу, але навіть не глянула на коробку. Вона дивилася прямо в очі чоловікові.
— Максиме, ти справді думаєш, що після всього, що ти сказав про мою зовнішність, про нашу дитину і про те, як я маю жити у своїй квартирі, я щось підписуватиму?
— Олено, не починай знову…
— Я й не починаю. Я закінчую. — Вона витягла з шухляди зібрану папку документів. — Тут не заява на прописку. Тут копія позову про розірвання шлюбу.
Максим розсміявся, але сміх вийшов нервовим.
— Ти жартуєш? Куди ти підеш із дитиною на руках? Кому ти потрібна «така»?
— Мені не треба нікуди йти, Максиме. Ти забув? Це моя квартира. Це ти зараз збираєш свої п’ятнадцять вішачків і йдеш до мами.
Вона якраз струнка, спортивна і, впевнена, з радістю прасуватиме тобі сорочки та костюми.
Максим намагався кричати, звинувачувати її в невдячності, навіть погрожував «відсудити половину квартири», на що Олена лише спокійно нагадала: майно, отримане в спадок, не ділиться при розлученні.
Коли за чоловіком нарешті зачинилися двері, в квартирі запала незвична, але цілюща тиша. Олена підійшла до вікна, тримаючи Артема на руках.
— Ну що, синку? — прошепотіла вона. — Тепер тут дихається легше. Так?
Вона більше не відчувала потреби виправдовуватися чи підлаштовуватися під чиїсь ідеали.
Вона була вдома. Вона була вільною. І вона знала, що тепер у її квартирі пануватиме не культ «ідеальної зовнішності», а любов і спокій.
