Олена Петрівна прийшла на кладовище і ледь не зомліла, біля свіжої могилки лежала маленька дівчинка.
Спочатку вона злякалась, бо дитина лежить нерухомо і вже хотіла викликати поліцію, але підійшовши ближче, побачила, що дівчинка просто спить.
Ось справи, адже зовсім нещодавно розвиднілося, значить, ця дівчинка провела тут всю ніч.
Не знаючи, що робити, Олена Петрівна швидким кроком пройшла до могилки покійного чоловіка, поставила у вазон квіти і поспішила назад до сплячої дитини.
— Прокидайся! Вставай! Ти що тут робиш? Адже можеш захворіти, дивись, трава вже вкрилася росою, а ти на ній спиш.
Дівчинка, ще напівсонна, потирала маленькими, брудними кулачками очі і не розуміла, сон це чи ні.
Трохи прийшовши до тями, вона злякано подивилася на Олену Петрівну, ніби думаючи, що ж можна очікувати від цієї жінки.
Олена Петрівна розуміла, що ця маленька дитина ховається тут не від хорошого життя, тому вирішила допомогти їй.
— Збирайся, ходімо!
— Куди? Я додому не повернуся!
— Я запрошую тебе до себе. Поїсиш, викупаєшся, а потім будемо думати, що з тобою робити.
Після згадки про їжу, дівчинка здригнулася і поспішила швидко встати, ніби боялася, що жінка передумає.
Всю дорогу до будинку Олени Петрівни вони мовчали. Жінка не знала, як почати розмову, щоб ще більше не травмувати дитину, а дівчинка боялася, що скаже зайве і та передумає запрошувати її до себе в гості.
Нарешті вони дійшли до будинку Олени Петрівни, і вона, посміхнувшись, помахала дівчинці за собою.
— Проходь, не соромся. Ти яєчню будеш?
— Буду!
— Ну і чудово, йди, вмийся, а я поки все приготую.
Олена Петрівна ніби пурхала по кухні, давно вона не готувала з таким задоволенням, як зараз.
Її діти роз’їхалися хто куди, онуки воліють відпочивати в дитячих таборах, ніж у неї в селі, де єдиною розвагою був телевізор або робота в городі.
Вона уважно дивилася на дівчинку, поки та наминала яєчню за обидві щоки. Закінчивши снідати, вона підняла на Олену Петрівну очі і сказала:
— Дякую, бабусю…
— Як ти мене назвала? Бабусею? Ти моє золотце, онучко моя. Ну, розповідай, як тебе звати, що з тобою сталося, і чому ти була на кладовищі?
Дівчинка знову похмурніла. Здавалося, їй було неприємно згадувати про це, або, може, вона боялася, що її повернуть туди, звідки вона з таким трудом втекла.
— Мене звати Аня…
— Так… І скільки тобі років, Анечка?
— Вісім… тільки не повертайте мене додому! Будь ласка!
— Не переживай, нікуди я тебе не поверну. Просто я хочу знати, що з тобою сталося. Мені потрібно знати, чим я можу тобі допомогти. Де твої батьки?
— Мій тато недавно пішов на небо… А мама… Вона…
Дівчинка почала схлипувати, а потім і зовсім розридалася так сильно, що Олені Петрівні ледве вдалося її заспокоїти.
— Що з твоєю мамою?
— Вона п’є, вона багато п’є, а ще до нас приходять багато її друзів. Мені страшно! Одного разу я спала, а один з них увірвався в мою кімнату.
Я закричала, а потім вистрибнула у вікно, ми на першому поверсі живемо. Я більше не повернуся туди!
Олена Петрівна була в шоці, ким потрібно бути, щоб не тільки не піклуватися про свою дитину, але й не думати про її безпеку.
Їй було по-людськи шкода дівчинку, але й залишити її у себе вона не могла, та й хто їй це дозволить, при живій матері.
— І давно ти там ночуєш?
— Тиждень… Там мене точно ніхто шукати не буде. Після того, як тата не стало, мама жодного разу туди не приходила.
— А тобі не було там страшно?
— Ні, там же мій тато, він мене захистить.
— Господи, що ж це таке твориться?! Дитині на кладовищі краще, ніж вдома з рідною мамою!
— Бабусю, не переживай, там добре. Там так тихо, ніхто мене не лає, не ображає. Я тихо сиджу біля тата, іноді розмовляю з ним, а коли мені нудно, граюся.
Правда, коли бачу людей, ховаюся, а потім, після їхнього відходу, знаходжу на могилках солодощі.
— Що мені з тобою робити?
— Нічого. Не переживайте, я зараз сама піду.
— Почекай, поживи поки у мене, а далі буде видно…
Олена Петрівна розуміла, що чинить неправильно, залишаючи дівчинку у себе, але й кидати дитину напризволяще вона не могла.
Наближався вересень, скоро Аня мала піти до школи, а це означало, що все відкриється і дівчинку можуть у неї забрати.
За всі ці місяці, що Аня жила у Олени Петрівни, її ніхто не шукав, ніби її матері було абсолютно байдуже, де перебуває її дитина.
Олена Петрівна одного разу потай від дівчинки пішла до неї додому, щоб поговорити з недбайливою матір’ю, але все було марно.
Жінка була настільки хмільна, що навіть не розуміла, хто до неї прийшов і що від неї хочуть.
Вона не стала розповідати, що Аня поки живе у неї, а відразу пішла в органи опіки.
— Олена Петрівна, ну що ж ви так? Начебто самі колишній педагог, а порушуєте…
— Ну не могла я кинути дитину у біді. Що мені потрібно було зробити? Залишити її на кладовищі або відвести до недоматері?
— Могли б повідомити нам.
— Ось повідомила, і що? Що ви збираєтеся робити?
— Для початку поговоримо з матір’ю дівчинки, а потім подивимося.
— Ви не розумієте, дитину треба рятувати, а не з матір’ю розмовляти. Їй же все одно, де і як живе її дочка.
— Що ви пропонуєте? Відправити її в дитбудинок? І це при живій матері?
— Я б залишила Аню у себе, але ви ж мені не дозволите. Я права?
— Так, ви не можете залишити дівчинку у себе. У вас немає родинних зв’язків.
— Тоді найкращий вихід із ситуації, що склалася, — це відправити дівчинку в дитячий будинок. Мені здається, в дитячому будинку їй буде тільки краще.
Ані й справді в дитячому будинку було краще, ніж удома.
Тут у неї з’явилися подружки, вона почала ходити до школи, і хоча навчання давалося їй нелегко, Олена Петрівна була спокійна за її майбутнє.
Тепер раз на тиждень жінка поспішала до дитячого будинку, щоб відвідати дівчинку, за той час, що вона у неї жила, жінка дуже до неї прив’язалася.
Наближалися новорічні свята, Олена Петрівна купила Ані гарний светр, шоколадні цукерки і мандарини.
Вона уявляла, як зрадіє дівчинка, коли отримає подарунки. Проте в дитбудинку Ані не виявилося, і ніхто не знав, де її можна шукати.
— Як це зникла? Чому ви не заявили в поліцію?
— У поліцію? У нас перевірка на носі, ви хочете, щоб через вашу втікачку у нас були проблеми?
— Ви розумієте, що говорите? Дитина зникла, може вона потрапила в біду, а ви думаєте про якусь перевірку!
Олена Петрівна зі сльозами вийшла з дитбудинку. Та здається, вона знала, де її шукати.
Тому викликавши таксі, жінка поїхала на кладовище.
На кладовищі дівчинки не було, і засмучена Олена Петрівна повернулася додому.
Ні прикрашена ялинка, ні новорічні передачі більше не радували її. Вона переживала за дівчинку, не знаючи, що з нею і як їй допомогти.
Аня вже цілу годину стояла на засніженій вулиці з простягнутою рукою. Їй було соромно, але іншого виходу у неї не було.
Вона повинна була знайти гроші, щоб купити ялинку і мішуру, щоб потім прикрасити могилку батька.
Вона згадувала, як щороку її батько купував велику ялинку, як вони всі разом її прикрашали, а потім тато розкладав під ялинкою подарунки.
У її голові крутилася тільки одна думка: “Тільки б встигнути, тільки б встигнути”. Вона повинна знайти гроші, щоб прикрасити татову могилу до Нового року.
Поступово перехожі почали звертати на дівчинку увагу, вони проходили і кидали їй під ноги хто монетки, а хто купюри.
Дівчинка з жадібністю їх піднімала і перераховувала. Тепер, коли у неї з’явилися гроші, вона почала вірити, що зможе здійснити свою мрію.
Жінка в дорогій шубі вийшла з автомобіля і відразу ж звернула увагу на Аню. І хоча її важко було здивувати чимось, їй стало шкода маленьку жебрачку.
“Цікаво, якби я тоді змогла народити дитину, хто б у мене був, хлопчик чи дівчинка? Адже після того випадку я більше не змогла…, та й чоловік від мене пішов…”
Вона струснула головою, ніби тим самим хотіла відігнати думки про минуле, а потім підійшла до Ані.
— Чому в такий мороз ти стоїш на вулиці? Тобі потрібна допомога? Навіщо ти простш гроші?
— Я хочу купити ялинку і мішуру…
— Ходімо зі мною, я все тобі куплю, тільки більше не стій тут, добре? Не мерзни.
Аня з вдячністю подивилася на багато вбрану жінку, від якої так приємно пахло дорогими парфумами.
— Ви така красива… І від вас так смачно пахне…
— Дякую, люба, хочеш, я і тебе надушу?
— А можна?
— Можна!
Аня ніби забула про свої печалі і почала кружляти, насолоджуючись ароматом парфумів.
Через кілька секунд вона зупинилася і запитальним поглядом подивилася на незнайомку.
— Ну, що? Підемо?
— Підемо!
— Як тебе звати?
— Аня.
— Ну, що ж, Аня, ходімо купувати ялинку!
Через пів години дівчинка тримала в руках маленьку розбірну ялинку, коробку з ялинковими іграшками та мішуру.
Її очі світилися від щастя, нарешті вона зможе піти на кладовище і прикрасити могилку.
— Давай я тебе підвезу, куди тобі треба?
— На кладовище.
— Куди?
— На кладовище, там у мене тато. Це я для нього…
— А твоя мама де?
— Її позбавили батьківських прав, я зараз у дитбудинку живу. Тільки я звідти втекла.
— Чому? Тебе там ображали?
— Ні, що ви! Мене не ображали, просто я хотіла прикрасити татові могилку, як він колись прикрашав для мене мою кімнату.
— Ну, добре, тоді поїдемо до тата.
Людмила Михайлівна спостерігала, як Аня із задоволенням прикрашала ялинку на могилі.
Вона похитала головою. Скільки років вона працювала в органах опіки, скільки всього надивилася, але таке бачила вперше.
По її обличчю текли сльози, вона витирала їх хустинкою, але сльози текли знову і знову.
— Тітонько, не плачте! Подивіться, як гарно вийшло! Сподіваюся, моєму татові сподобалося.
— Точно сподобається. Ну, все, поїхали!
— Добре. Ми в дитбудинок?
— Спочатку туди, а потім додому.
— Додому?
— Так. Сонечко, додому.
Людмила Михайлівна була тією самою комісією, яку так боялися в дитбудинку.
Користуючись своїм становищем, вона забрала Аню додому, а питання з документами вони вирішать пізніше.
Вважаєте, що вона вчинила неправильно? Може, хтось так і подумає, та їм було все одно.
Адже жінка знайшла дитину, якої у неї ніколи не було, а дівчинка — матір, яка про неї дійсно подбає.
