Ганна Петрівна знову почала перебирати крупу, старанно вишукуючи чорні зернятка, немов все її життя залежало від ідеальної чистоти гречки.
Я знала цей ритуал напам’ять — так свекруха заспокоювала нерви перед черговою виховної бесідою зі мною.
— Олена, п’ять років минуло, — почала вона, не піднімаючи очей від миски. — П’ять років! А толку ніякого.
Я продовжувала мити посуд, намагаючись не реагувати на знайомі нотки в її голосі. Але всередині все стискалося в тугий вузол.
— Моя подружка Галя каже, що у її невістки вже двоє діток. А та заміж вийшла всього три роки тому.
— Ганно Петрівно, ми з Дімою намагаємося…
— Намагаєтеся! — пирхнула свекруха. — А може, справа не в намаганнях? Може, ти до лікаря сходити повинна? Перевірся там, що у тебе не так.
Я обернулася, відчуваючи, як щоки заливає рум’янець.
— Я вже ходила. Лікар сказав, що все нормально. Сказав, що нам з Дімою разом потрібно прийти…
— Та що з Дімою може бути не так? — обурилася Ганна Петрівна, нарешті піднявши голову. — У нього все в порядку. Здоровий мужик. Це у тебе щось…
Двері грюкнули, і в кухню увійшов Діма. Втомлений, пом’ятий, пахнучий димом.
В останні місяці він все частіше затримувався на роботі, все рідше дивився мені в очі.
— Привіт, — буркнув він, прямуючи до холодильника.
— Сину, ми тут з Оленою розмовляємо, — втрутилася свекруха. — Про дітей.
Діма завмер, тримаючи в руках пляшку пінного.
— Мамо, не треба.
— Треба, Діма. Треба! Ти молодий, тобі всього тридцять. Все життя попереду. А що виходить? Живеш з безплідною дружиною, а роки йдуть.
— Ганно Петрівно! — вигукнула я.
— Що «Ганно Петрівно»? Правду кажу! Ти до лікарів ходи, лікуйся. А то зовсім сором втратила — здорового мужика без нащадків залишаєш.
Діма відкрив пляшку і зробив великий ковток. На його обличчі я не побачила ні обурення словами матері, ні підтримки мені. Тільки втому і… згоду?
— Діма, скажи щось, — попросила я.
Він знизав плечима.
— А що тут скажеш? Факт є факт.
Ці слова вразили мене сильніше, ніж усі випади свекрухи. Я вибігла з кухні, грюкнувши дверима.
У нашій маленькій кімнаті я впала на ліжко і дозволила собі поплакати.
П’ять років тому я була щасливою нареченою, мріяла про велику родину, про дітей. Діма тоді теж хотів дітей, говорив, що буде найкращим татом на світі.
Але роки минали, а діти не з’являлися. І чим довше ми чекали, тим холоднішими ставали стосунки.
Діма почав затримуватися на роботі, пропадати з друзями на вихідних. А я все частіше помічала, як він відводить погляд, коли ми залишаємося наодинці.
Іноді він приходив додому з запахом чужих парфумів. Коли я питала, він відмахувався: «Тобі здалося». Але я не помилялась.
— Діма, може, все-таки до лікаря сходимо? — запитала я якось увечері, коли він розглядав телефон, втупившись в екран.
— Навіщо? — не піднімаючи голови, відгукнувся він.
— Ну… щоб зрозуміти, в чому справа. Лікар сказав, що безпліддя буває і у чоловіків…
— Олена, не неси нісенітниць. Зі мною все гаразд.
— Звідки ти знаєш?
Він нарешті відірвався від телефону і подивився на мене з роздратуванням.
— Просто знаю. І мама права — це ти повинна лікуватися.
Після цієї розмови він став ще більш відстороненим. А свекруха, відчувши підтримку сина, посилила натиск.
— Діма у мене золотий, — говорила вона подрузі по телефону, навмисно голосно, щоб я чула. — А дружина попалася така собі.
Порядок в домі не підтримує, чоловіка не годує, дітей немає… Що за дружина така?
Я намагалася не звертати уваги, але кожне слово різало по живому. Діма ж мовчав, немов не чув.
У квітні він прийшов додому пізно ввечері. Я вже лежала в ліжку, але сон не йшов. Почувши кроки, прикинулася, що сплю.
Діма довго возився у ванній, потім тихо ліг поруч. І раптом заговорив:
— Олено, ти не спиш?
Я промовчала.
— Знаю, що не спиш. Нам потрібно поговорити.
Я повернулася до нього. У напівтемряві його обличчя здавалося незнайомим.
— Про що?
— Про нас. Про те, що між нами відбувається.
Серце забилося. Невже він нарешті готовий обговорити наші проблеми? Визнати, що віддалився? Що потрібно щось змінювати?
— Олена, я думаю… — він помовчав. — Я думаю, нам варто розлучитися.
Світ перевернувся. Я сіла в ліжку, відчуваючи, як у вухах шумить кров.
— Що?
— Подав заяву в РАГС. Через місяць все буде закінчено.
— Діма… чому? Ми ж можемо все виправити…
— Що виправити? — в його голосі пролунала втома. — Олена, ми просто не підходимо одне одному. А діти… Мені потрібні діти. Спадкоємці. А з тобою їх не буде.
— Але ми ж не перевірялися як слід! Може, справа не в мені…
— Справа в тобі, — жорстко сказав він. — У мене все нормально.
Я дивилася на цю людину, з якою прожила п’ять років, і не впізнавала його.
Де той Діма, який клявся в коханні? Який говорив, що ми подолаємо все разом?
— От і маємо… За порадою свекрухи чоловік мене покинув, — прошепотіла я, і ці слова прозвучали як жарт.
Діма відвернувся до стіни.
— Ніхто тебе не кидає. Просто наш шлюб вичерпав себе.
Решту ночі я не заснула. А вранці, коли Діма пішов на роботу, а свекруха вирушила до поліклініки, задзвонив телефон.
— Оленко, донечко, — почула я схвильований голос мами. — У мене для тебе новини.
— Мамо, не зараз. У нас з Дімою…
— Олена, послухай мене. Тітка Віра… її більше немає з нами.
Тітка Віра. Мамина старша сестра, яка багато років тому поїхала до Києва і з якою ми майже не спілкувалися.
Зустрічалися рідко, на великих сімейних святах, та й то не завжди.
— Співчуваю, мамо. Але я зараз не можу…
— Олена! Вона заповіла тобі все!
Я не зрозуміла.
— Що?
— У неї не було дітей, пам’ятаєш? Так ось, вона склала заповіт. Квартира в Києві, рахунки в банку… Олена, там більше двох мільйонів!
Трубка випала з рук. Два мільйони? Квартира в Києві? Це якась помилка.
Але мама говорила серйозно.
Виявилося, тітка Віра все життя працювала у великій компанії, вкладала гроші, була дуже ощадливою.
А дітей у неї дійсно не було — чи то не вийшло, чи то не захотіла. І весь свій статок вона залишила мені — єдиній племінниці.
Наступні тижні пролетіли як у тумані. Я метушилася між юристами, нотаріусами, банками. Оформляла спадщину, розбиралася з документами.
Діма в цей час вже практично не ночував вдома, а свекруха демонстративно ігнорувала мене.
— Добре влаштувалася, — кинула вона якось вранці, коли я збирала речі. — Мабуть, барахло в спадок отримала, тепер і мужик не потрібен.
Я не стала пояснювати, що спадщина тут ні до чого. Що я б віддала всі ці гроші за один теплий погляд чоловіка, за його підтримку в скрутну хвилину.
Розлучення пройшло формально. Діма прийшов до РАГСу похмурий, навіть не спробував поговорити.
Поставили підписи — і все. П’ять років спільного життя закінчилися підписами в книзі реєстрації.
Я поїхала до столиці на початку літа. Тітчина квартира виявилася просторою двокімнатною. Старомодною, але затишною. Тут пахло лавандою і старими книгами.
Перші дні я просто приводила квартиру в порядок, перебирала її речі. І поступово починала дихати вільніше.
Ніхто не пиляв за бездітність. Ніхто не говорив, що я погана дружина. Ніхто не порівнював мене з іншими жінками.
А потім прийшла ідея, яку я виношувала роками, але ніколи не наважувалася втілити. Квітковий магазин.
Я завжди любила квіти, розумілася на них. У колишньому житті це була просто красива мрія. Тепер же у мене з’явилася можливість її здійснити.
Невелике приміщення на цокольному поверсі знайшлося швидко. Оренда була цілком підйомною, а розташування — вдалим.
Поруч станція метро, житлові будинки, невеликий офісний центр.
Я назвала магазин «Лаванда» — на честь улюбленого аромату тітки. І з головою занурилася в роботу.
Шукала постачальників, вивчала, які квіти користуються попитом, вчилася складати букети.
Перші покупці з’явилися вже в перший тиждень.
Молода дівчина купила троянди для мами. Літній чоловік вибрав хризантеми на свято дружини. Офісний працівник замовив кошик для колеги на день народження.
Кожна покупка гріла душу. Я відчувала себе потрібною, корисною. І головне — вільною.
Ніхто не контролював кожен мій крок, не критикував, не вимагав звіту.
Восени справи пішли ще краще. У мене з’явилися постійні клієнти, які замовляли букети на весілля та корпоративи.
Я навіть найняла помічницю — Машу, молоду дівчину, яка розбиралася в квітах не гірше за мене.
І раптом, одного дощового листопадового вечора, задзвонив телефон. Невідомий номер, але голос я впізнала відразу.
— Олена, це я. Діма.
Серце кольнув знайомий біль, але я здивувалася тому, як швидко він минув.
— Привіт.
— Як справи? Як ти там?
— Добре. А що тобі потрібно?
— Я в столиці. Можна приїхати? Поговорити? У мене є пропозиція.
Я ледь не розсміялася. Пропозиція! Після піврічного мовчання.
— Давай зустрінемося в кафе. Завтра о сьомій вечора. «Ранок» на Березняках знаєш?
Він приїхав точно о сьомій. Трохи змінився, схуд. Костюм сидів не так бездоганно, як раніше. І в очах з’явилося щось нове — невпевненість.
— Ти приголомшливо виглядаєш, — сказав він, коли ми сіли за столик.
Це була правда. Я схудла, почала стежити за собою, купила новий одяг. Вперше за довгі роки відчувала себе привабливою.
— Дякую. Ти хотів поговорити?
Діма повагався, замовив каву.
— Олена, я розумію, що вчинив з тобою несправедливо…
— Розумієш?
— Так. І хочу все виправити. Давай спробуємо ще раз. Одружимося знову.
Я відпила ковток чаю, розглядаючи його обличчя.
Колись ця пропозиція змусила б моє серце завмерти від щастя. Тепер же я відчувала тільки втому.
— Навіщо?
— Як навіщо? Ми ж кохали одне одного. Можемо покохати знову.
— Діма, для мене це вже пройдений етап.
Він нахилився через стіл, взяв мою руку.
— Олена, я перевірився. Ти була права. Проблема в мені. У мене проблеми по цій частині. Лікується, але довго.
Ось воно. Те, про що я просила його дізнатися ще рік тому. Те, що могло б врятувати наш шлюб, якби він тоді послухав.
— І що тепер?
— Тепер я знаю правду. І хочу, щоб ми спробували ще раз. Пролікуємося, і у нас будуть діти.
Я звільнила руку.
— Діма, у мене зараз інше життя. Я щаслива.
— Та годі! — в його голосі пролунала звична нотка роздратування. — Що за щастя? Торгувати квіточками?
— А тебе це стосується?
— Олена, я знаю, тобі дісталася спадщина. Ти думаєш, тепер тобі чоловік не потрібен? Гроші — це не все.
Ось воно. Ось навіщо він приїхав. Не з любові, не з каяття. Тому що дізнався про спадщину.
— Виходить, ти теж з’явився саме тоді, коли дізнався, що у мене є гроші і бізнес, — сказала я спокійно.
Діма почервонів.
— При чому тут гроші? Я кохаю тебе!
— Звичайно. Пів року мовчав, а як тільки дізнався про гроші — відразу кохання пригадалось.
— Не кажи нісенітниці! — він підвищив голос. — Мати була права. Ти меркантильна пустушка. Отримала гроші — і відразу носа задерла.
Я встала з-за столу.
— Передай Ганні Петрівні, що тепер у неї є можливість знайти синові кращу дружину.
— Олена!
Але я вже йшла до виходу, не озираючись.
На вулиці я глибоко вдихнула холодне повітря і відчула неймовірне полегшення.
У крамничці на мене чекали букети, які потрібно було підготувати до завтрашнього весілля.
Я увімкнула музику і взялася до роботи. Білі троянди, еустома, зелень… Кожен букет складався як маленький витвір мистецтва.
— А ви ще не закрилися? — почула я чоловічий голос.
У дверях стояв високий чоловік років сорока. Він орендував приміщення поверхом вище — якийсь інтернет-бізнес.
— Не закриті. Щось потрібно?
— Троянди. Червоні. Для… для дівчини.
Я посміхнулася.
— Скільки штук?
— А скільки зазвичай дарують?
— По-різному. Одну — якщо просто так. П’ять-сім — якщо просите вибачення. Одинадцять і більше — якщо зізнаєтеся в коханні.
Він замислився.
— Тоді п’ять.
Поки я пакувала букет, він розглядав вітрину.
— Гарний магазин у вас. Затишний.
— Дякую.
— До речі, я Андрій. Ми ж сусіди, а досі не знайомі.
— Олена.
— Олена, а ви не проти, якщо я іноді буду заходити за кавою? У мене нагорі кавоварка зламалася, а поруч ніде немає пристойної кави.
Я подивилася на нього уважніше. Приємне обличчя, добрі очі, відкрита посмішка.
— Заходьте. Кава у мене хороша.
Андрій став заходити щоранку. Спочатку просто за кавою, потім ми почали розмовляти.
Він розповідав про свій бізнес — займався інтернет-просуванням, я — про квіти та клієнтів.
Поступово наші бесіди ставали довшими, теми — різноманітнішими.
Виявилося, що ми обоє любимо класичну літературу, старе кіно. У нас схоже почуття гумору і погляд на життя.
У грудні він запросив мене в театр.
— Це не побачення, — поспішив зауважити він. — Просто у мене є зайвий квиток.
— Звичайно, — посміхнулася я. — Просто театр.
Але після театру ми пішли в кафе, потім гуляли по засніженій столиці до пізньої ночі. І я зрозуміла, що давно не відчувала себе такою легкою і щасливою.
Взимку ми зустрічалися все частіше. Ходили в музеї, кіно, просто гуляли.
Андрій виявився дивовижною людиною — уважною, делікатною, з прекрасним почуттям гумору. Він не ліз з розпитуваннями про минуле, не тиснув, не вимагав.
У лютому, коли ми сиділи в моїй квартирі за чаєм, він раптом сказав:
— Олена, я закоханий у тебе.
Серце забилося, але не від страху, як раніше, а від радості.
— Я теж.
Він обійняв мене, і я відчула те, чого не відчувала роками — абсолютну довіру, спокій, впевненість у тому, що я потрібна і кохана.
У березні я зрозуміла, що при надії. Тест показав дві смужки, і я сиділа у ванній, дивлячись на них і не вірячи своїм очам. Дитина. Нарешті дитина.
Андрій відреагував так, як я і мріяла колись. Підхопив мене на руки, закружляв по кімнаті, сміявся і плакав одночасно.
— Будеш моєю дружиною? — запитав він, опускаючи мене на підлогу.
— А у мене є вибір? — засміялася я.
— Ні. Зовсім немає вибору.
Ми розписалися в травні, в маленькій залі міської адміністрації.
Ніяких урочистостей, тільки ми вдвох, моя мама і батьки Андрія. Просто і щасливо.
Зараз, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, я думаю про те, як дивно складається життя.
Рік тому я була нещасною дружиною, яку вважали безплідною. Сьогодні я успішна бізнес-леді, кохана дружина і майбутня мати.
Діма так і не дізнався про мій стан. Але я іноді думаю про те, що сказала б йому зараз:
«За порадою свекрухи чоловік мене покинув. Але вони не знали, що у мене є цілий статок і тепер вони його втратили».
Не тільки гроші втратили — втратили мене. А я себе знайшла.
