Олена тільки скинула з ніг робочі туфлі, коли різкий дзвінок домофона прорізав вечірню тишу квартири. Голос у слухавці звучав весело і безтурботно:
— Ми вже заходимо! Відкривай!
Тетяна. Зовиця. Яка ніколи не вважала за потрібне попереджати про свої візити заздалегідь.
Олена розгублено подивилася на себе в дзеркало — втомлене обличчя після зміни в лікарні, розпатлане волосся. Хотілося просто впасти на диван і не ворушитися до ранку.
— Хто там? — запитав Олег з кухні, не відриваючись від газети.
— Твоя сестра з дітьми, — Олена натиснула кнопку замка. — Мабуть, приїхали погостювати.
Чоловік тільки хмикнув і перегорнув сторінку. Для Олега це було звичною справою — родичі з’являлися раптово, а всі клопоти з розміщенням і годуванням якось самі собою лягали на плечі дружини.
Через кілька хвилин у двері постукали. Олена відкрила і побачила Тетяну з двома дітьми — восьмирічний Максимом і шестирічна Христиною.
У зовиці в руках була тільки одна спортивна сумка, явно набита одягом.
— Привіт! — Тетяна пройшла в передпокій, знімаючи легку куртку. — Яка ж спека в поїзді була! Ледве доїхали.
Діти мовчки тупцювали за спиною матері, роздивляючись квартиру. Христина позіхнула і потерла очі кулачком.
— Проходьте, — Олена відступила вбік. — А де ваші речі? Сумки?
— Та це все, що у нас є, — Тетяна махнула рукою. — Ми ж ненадовго. На кілька днів. Ой, у вас на вокзалі все таке дороге! Не встигли в магазин забігти, поїзд відходив.
Олена кивнула, хоча всередині щось неприємно защеміло. Кілька днів без продуктів — це означає, готувати доведеться з того, що є в холодильнику. А там якраз планувався похід в супермаркет на вихідних.
Олег вийшов з кухні, обійняв сестру.
— Як справи? Як доїхали?
— Нормально, нормально, — Тетяна посміхнулася. — Діти втомилися, звичайно. Хочуть їсти і спати.
— Зараз щось приготую, — автоматично відгукнулася Олена. — Проходьте, влаштовуйтеся.
Вона провела гостей у вітальню, швидко прибрала з дивана журнали і подушки. Олег увімкнув телевізор дітям, а сам знову зник у кухні зі своєю газетою.
— Ти не проти, якщо ми тут поспимо? — Тетяна опустилася в крісло. — Диван начебто зручний.
— Звичайно, — Олена кивнула. — Зараз постільну білизну принесу.
У холодильнику виявилося куряче м’ясо, яке планувалося на завтрашню вечерю, трохи овочів і зварена каша.
Олена дістала пательню і почала готувати. За вікном уже темніло, а втома навалилася так, що руки ледь тримали ніж.
— Мамо, а що на вечерю? — Максим заглянув у кухню.
— Зараз буде готово, — Олена посміхнулася хлопчикові. — Потерпи трохи.
Через пів години на столі стояли тарілки зі смаженою куркою, рисом і салатом з помідорів. Тетяна сіла за стіл з виглядом втомленої мандрівниці, якій належить особлива увага.
— Як смачно пахне! — сказала зовиця, накладаючи собі щедру порцію. — А я думала, ми сьогодні голодними залишимося.
Діти їли мовчки, зосереджено. Олег жував розсіяно, поглядаючи в телефон. Олена сиділа і дивилася, як тане їжа, якої мало вистачити на два дні.
— Дякую, дуже смачно, — сказав Максим, допиваючи компот.
— Будь ласка, — Олена погладила хлопчика по голові. Хоч хтось сказав дякую.
Після вечері Тетяна влаштувалася на дивані з телефоном, а діти розбіглися по квартирі. Сонливість пройшла після смачної вечері.
Христина знайшла в шафі старі іграшки і розсипала їх по підлозі. Максим увімкнув планшет і занурився в гру.
Олена прибирала зі столу, мила посуд, потім прала в машинці постільну білизну для гостей на зміну.
Олег пішов спати, пробурмотівши:
— Ось такі родичі. Потерпимо пару днів.
До одинадцятої вечора Олена нарешті вклала дітей на диван, застеливши їм ліжко. Тетяна влаштувалася в кріслі-ліжку, яке довелося розкласти окремо для неї.
— На добраніч, — сказала Олена, вимикаючи світло.
— Доброї ночі, — відгукнулася зовиця. — І дякую за вечерю.
Олена лягла поруч із чоловіком, який уже хропів. Завтра знову робота, а значить, рано вставати. А гості будуть вдома, і їх потрібно буде годувати сніданком, обідом, вечерею. З того, що залишиться в холодильнику.
Вранці господиня встала о пів на сьому, як зазвичай. На кухні побачила Тетяну, яка стояла біля відкритого холодильника з незадоволеним виглядом.
— А що у вас тут поїсти є? — запитала Таня. — Діти прокинулися, їсти просять.
— Зараз приготую сніданок, — Олена увімкнула чайник. — У вас є якісь уподобання?
— Та ні, що знайдеться, — Тетяна знизала плечима. — Тільки дітям потрібно щось ситне. Максим без м’яса не наїдається.
М’яса не було. Олена посмажила яйця, нарізала сир і ковбасу, які берегла на вихідні. Заварила чай, дістала печиво. Діти поснідали з апетитом, Тетяна їла повільно, розглядаючи вміст тарілки.
— А о котрій ви з роботи приходите? — запитала зовиця.
— О пів на сьому зазвичай, — Олена допивала чай стоячи. — А що?
— Та так, цікаво. Ми, напевно, вдень погуляємо з дітьми. Подивимося місто.
Олег поснідав мовчки і пішов на роботу. Олена теж зібралася і поїхала в лікарню, залишивши гостей вдома.
Весь день мучила думка — що вони там їдять? І що придумати на вечерю?
Увечері жінка повернулася додому і виявила на кухні розгром. Брудний посуд у раковині, розлитий чай на столі, фантики від батончиків. Тетяна сиділа у вітальні з телефоном, діти дивилися мультики.
— Як справи? — запитала Олена, знімаючи куртку.
— Нормально, — не відриваючись від екрану, відповіла зовиця. — Гуляли, в парку були. Діти морозиво їли.
— А обідали?
— Так, знайшли щось у холодильнику. Максим яєчню посмажив.
Олена заглянула в холодильник. Порожньо. Абсолютно порожньо, не рахуючи гірчиці і банки варення. Увечері треба було знову готувати, а готувати не було з чого.
— Олег, — тихо покликала Олена чоловіка в спальню. — Треба в магазин йти. Їжі зовсім не залишилося.
— Ну, сходи, — Олег навіть не підвів очей від газети. — У чому проблема?
— Проблема в тому, що я кілька днів поспіль годую твоїх родичів зі своєї зарплати, а вони навіть спасибі не кажуть.
— Та що ти завелася? — чоловік нарешті подивився на дружину. — Два дні потерпіти не можеш? Це ж мої племінники.
— Уже третій день, Олег. І ніхто навіть не запропонував скинутися на продукти чи щось купити.
— Ну попроси їх.
— Я не повинна просити! Це елементарна ввічливість — приїхати в гості з продуктами або хоча б запропонувати сходити в магазин.
Олег знизав плечима і знову занурився в газету. Розмова була закінчена.
Олена пішла в магазин одна. Витратила майже дві тисячі гривень на продукти для всіх, із запасом.
Вдома приготувала вечерю — тушковане м’ясо з картоплею. Тетяна їла з апетитом, хвалила:
— Яка ти господарська! Вмієш так смачно готувати.
Діти знову їли мовчки. Після вечері Олена прибирала кухню, а гості традиційно дивилися телевізор.
— Ти завтра збираєшся в магазин? — обережно запитала Олена у зовиці.
— А навіщо? — Тетяна здивувалася. — Ти сама з усім справляєшся і так смачно готуєш. Ми б і не впоралися, як ти. Та й дітям твоя їжа більше подобається.
Олена кивнула і нічого не відповіла. Всередині повільно закипало щось гаряче і важке.
На четвертий ранок Олена прокинулася з твердим рішенням.
Встала, одяглася, зібрала в сумку все їстівне з холодильника — залишки сиру, пару яблук, печиво. Залишила на полиці відкриту банку варення, черствий хліб і гірчицю.
Олег ще спав. Гості теж. Олена тихо вийшла з квартири і поїхала на роботу.
Увечері вона повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. У квартирі стояла дивна тиша, яка буває після бурі.
Повітря здавалося розрядженим, немов щось важливе сталося під час відсутності господині.
На кухні в раковині валялася єдина каструля із залишками кип’яченої води. Поруч на столі — чайна ложка і порожня банка з-під варення, яку хтось старанно вискребав до самого дна. Більше ніяких слідів готування не спостерігалося.
Олег сидів у вітальні з таким виглядом, ніби весь світ ополчився проти нього особисто. Обличчя у чоловіка було ображене, брови нахмурені так, що між ними утворилася глибока зморшкп.
— Ми весь день їли бутерброди, — сказав Олег, коли Олена пройшла повз. — Ти б хоч попередила, що нічого немає.
Дружина спокійно зняла куртку, повісила її в шафу. Ні слова не відповіла. Пройшла на кухню, відкрила холодильник — порожнеча, як і очікувалося. Тільки гірчиця і залишки хліба.
— Олена! — покликала Тетяна з вітальні. — Мені потрібно з тобою поговорити.
Зовиця увійшла на кухню з рішучим виглядом. Діти сиділи на дивані і мовчки дивилися мультики, намагаючись не привертати уваги.
— Я думала, ти нормальна господиня, — почала Тетяна, схрестивши руки на грудях. — А ти так поводишся з родиною. Ми ж до тебе не щодня їздимо. Це просто непристойно — залишити гостей без їжі.
Господиня обернулася і уважно подивилася на Таню. Та стояла з видом людини, яка впевнена у своїй правоті.
— Вам лінь було заїхати в магазин, рідні гості? Тоді мені лінь вас годувати, — сказала Олена тихо, не підвищуючи голосу.
— Що?! — Тетяна навіть рот відкрила від подиву. — Ти серйозно?
— Абсолютно серйозно.
— Але ж ми гості! — Тетяна почала розмахувати руками. — Сімейні узи нічого не значать, а гостинність? А мама… Мама б ніколи так не вчинила! У неї завжди був повний стіл для родичів!
— Ось і їдьте до мами, — спокійно кинула Олена.
— Олена! — Олег увійшов до кухні. — Може, ти й справді перегнула? Треба було якось пом’якше. Вона ж дітей привезла.
Олена повільно повернулася до чоловіка. Подивилася на нього довго й уважно, немов бачила когось іншого.
— Хочеш — наздоганяй їх, — сказала Олена розмірено. — Але за мій рахунок тут ніхто жити не буде. Більше ніхто і ніколи.
Олег відкрив рот, хотів щось заперечити, але дружина вже розвернулася і пішла в спальню. Двері за нею закрилися.
Тетяна постояла на кухні, переводячи погляд з порожнього холодильника на двері спальні. Потім важко зітхнула і пішла до вітальні до дітей.
— Мамо, ми додому поїдемо? — тихо запитала Христина.
— Так, завтра поїдемо, — сухо відповіла Тетяна.
Вранці ніхто не снідав. Тетяна мовчки збирала дитячі речі в сумку, а Максим з Христиною сиділи на дивані, готові до від’їзду.
Олег допоміг донести багаж до ліфта, але проводжання вийшло мовчазним. Ніяких обіймів, поцілунків на прощання і запрошень приїжджати ще.
— Ну, бувай, — сказала Тетяна, коли двері ліфта вже відчинилися.
— Бувай, — коротко відповів Олег.
Діти помахали руками і зникли за зачиненими дверима.
Наступні два дні Олег ходив по квартирі тихий, як миша. Готував собі пельмені з морозилки, акуратно прибирав за собою посуд.
Газету читав мовчки, телевізор дивився в навушниках. На дружину поглядав крадькома, але розмову першим не заводив.
На третій день він сам сходив до магазину. Приніс два пакети продуктів, поставив їх на кухонний стіл без коментарів.
З тих пір ім’я Тетяни в будинку не згадувалося. Олена повернулася до звичного ритму життя.
Готувала рівно на двох, без запасу. Купувала продукти за списком, розрахованим на тиждень. Нікого не чекала, ні до кого не пристосовувалася.
У вихідні Олег запропонував:
— Може, в кіно сходимо?
— Гарна ідея, — погодилася Олена.
Чоловік купив квитки, попкорн, вони сиділи в кінотеатрі поруч і дивилися комедію. Сміялися в одних і тих же місцях. Потім зайшли в кафе, замовили каву і десерт.
— Знаєш, — сказав Олег, розмішуючи цукор у чашці, — я зрозумів одну річ.
— Яку?
— Родина інколи може вести себе так, ніби ти їм винен, хоча насправді цього не має бути.
Олена кивнула і зробила ковток кави. Не стала говорити, що зрозуміла це давно. Просто кивнула.
Через місяць Тетяна зателефонувала Олегу. Хотіла приїхати на травневі свята з дітьми. Олег сказав, що подумає і передзвонить. Але не передзвонив.
Холодильник в будинку Олени більше не перетворювався на безкоштовну кормову базу для гостей.
А продукти в ньому призначалися тільки для тих, хто розумів просту істину: повага починається не з родинних зв’язків, а з елементарної ввічливості — зайти в магазин, перш ніж сідати за чужий стіл.
Олена більше не намагалася бути зручною для всіх. І життя стало набагато спокійнішим.
