Олена втомлено оглянула новорічний стіл: накрили, постаралися, і подарунки Льоші з Ксюшою купили. Тепер, правда, економити доведеться до весни.
Олена глянула на чоловіка Гришу, який готувався відкривати пляшку ігристого. Може, правильно їй мама казала, що вона виходить заміж за повного невдаху.
Гришко турботливий, дуже любить її і дітей, але ось на роботі зірок з неба не хапає, тому і не просунувся по кар’єрних сходах ні на крок, тому і надбавки до зарплати не бачить вже котрий рік.
— Ну, що ж ти возишся, — вигукнув свекор.
Олена перевела погляд на Івана Антоновича, який вже кілька разів випив по маленькій, проводжаючи старий рік, і тепер потирав руки в передчутті ігристого, підганяючи сина.
Ні, він не був майстром в цій справі, пив він в міру, але кожного разу, коли випивав, почути в будинку когось іншого було складно.
Іван Антонович голосно і навіть дуже голосно, починав розповідати все одні й ті ж історії дитинства, молодості і подальшого свого життя.
І розповідаючи ці історії, він часом не соромився у виразах, не дивлячись на Льошку і Ксюшку, які сиділи поруч з дідом.
«Іван Антонович» — докірливо смикала Олена. «Оленко, люба, але ж це життя!» — завжди однаково заперечував він, простодушно посміхаючись. Олена вважала це верхом безкультур’я і відсутністю виховання.
— Ти краще закушуй, закушуй. — Підштовхнула чоловіка ліктем Оленина свекруха Ганна Семенівна.
«Закушуй, закушуй» — передражнила про себе Олена. Що не кажи, але як свекруха Ганна Семенівна була завидною: ні з причіпками, ні з порадами до Олени не лізла, хоча і жили пліч-пліч, в одній квартирі.
З дітьми завжди допомагала. Льошка коли народився шість років тому, вона якраз на пенсію вийшла. Потім і з Ксюшкою багато возилася. Завжди говорила, що розуміє, як з двома поспіль важко.
За це Олена свекрусі, звичайно, була вдячна, але ось це бажання Ганни Семенівни всіх нагодувати, та смачніше. А в розумінні Ганни Семенівни, це означало жирніше, шкідливіше і т.д. З цим Олена не була згодна.
Робота, діти, гуртки, секції, домашні клопоти… На себе в Олени часу не залишається, в зал там сходити, фігуру підтягнути.
Так хоч би калорій поменше їсти, а як втриматися, якщо з ранку на столі то млинці, то шанежки?
Ось і сьогодні, поки готували святковий стіл, стільки зауважень довелося свекрусі зробити.
Взяти хоча б цей оселедець під шубою, і так нічого корисного в салаті, так ще майонезом мало не в палець товщиною шари промазує.
Ганна Семенівна у відповідь тільки очима здивовано кліпає: «Так адже інакше не смачно. Але вже як скажеш».
І намагається тонше майонез намазувати. У всьому така поступлива, ні характеру, ні родзинки, свята простота. Навіть нудно.
Льошка з Ксюшкою тут же сидять, шепочуться, свою пляшку дитячого ігристого дідусеві тягнуть.
А хотіла ж Олена їх раніше вкласти, але з дитинства вони як хвостики нікуди від мами з татом. Може, тому більше дітей у родині і немає.
Отже, живуть з першого дня весілля з батьками Гришкіними. Квартира хоч і простора, трикімнатна, та все одно вільно не подихаєш.
А на свою квартиру з Гришкиною старанністю ніколи їм не заробити. Олена хоч теж працює, а грошей завжди їм не вистачає.
Дивиться Олена на свою сім’ю і, раптом, подумалося їй, а, може, інакше б її життя склалося, не закохалася б вона тоді в Гришку, не вийшла б вона тоді за нього заміж?
Зустріла б мільйонера якогось, жила б зараз з ним у розкішному маєтку, у дітей би по три няні було, а вона б не працювала, собою займалася, в зал би ходила з особистим тренером.
Розмріялася Олена, а тут вже куранти б’ють. Гришко обгорткою від ігристого шарудить. «Бах!» — з гучним звуком вилетіла пробка.
Олена від несподіванки заплющила очі. А коли відкрила очі, обстановка в квартирі змінилася.
Та що там, це точно була не їхня квартира. Велика простора кімната з білосніжними стінами, а посередині великий, сервірований на чотири персони і заставлений різними стравами стіл.
— Все добре, Олена Павлівна? Чи будуть ще якісь вказівки? — запитує Олену дівчина в білому фартуху і уважно дивиться на неї, готова виконати нові вказівки.
— Добре, — заїкаючись, не розуміючи, що сталося і як вона тут опинилася, відповідає Олена. — А чому накрито на чотирьох? — Все-таки наважується запитати Олена, звикла, що завжди їх більше.
— Ви ж самі розпорядилися, що вечерятимете тільки ви, Григорій Іванович, Іван Антонович і Ганна Семенівна.
Олексій і Ксенія вже повечеряли з нянею і зараз, ймовірно, сплять. – блимаючи очима, відповіла дівчина.
Олена невпевнено кивнула і запитала:
– Де?
– У своїх спальнях на другому поверсі. – Дівчина здивовано показала рукою на двері, що ведуть до сходів на другий поверх.
Олена кивнула, поглянула на годинник на стіні, 23:30, і пішла на другий поверх.
Проходячи повз дзеркало, вона затримала погляд на своєму відображенні і не повірила побаченому.
Такої фігури у неї не було з інституту, а сукня до чого розкішна, підбори, зачіска. Олена посміхнулася.
— Олена Павлівна? Щось сталося? — Олена стояла перед декількома дверима відразу, не знаючи, які відкрити, щоб потрапити в дитячу.
Коли відчинилися двері однієї з кімнат, то звідти виглянула приємної зовнішності жінка середніх років.
— Просто хотіла побажати дітям доброї ночі. — Пояснила Олена, ще не розуміючи, хто перед нею.
— Я їх поклала годину тому. Якби ви попередили, що сьогодні зайдете провідати їх перед сном, ми б дочекалися. — Винувато пояснила жінка, очевидно, няня дітей.
«Як це розуміти, якщо сьогодні зайдете?… Виходить, бувають дні, коли я і своїх дітей не бачу?» – подумала Олена. А няня продовжувала пошепки звітувати.
– Дід Мороз приходив, вірші розповіли, без затримки, все, як ми вчили. Потім ігри, хоровод, вручення подарунків, все за сценарієм.
– Добре. Дякую. – Кивнула Олена, засмутившись, що не бачила, як діти веселилися з Дідом Морозом.
Няня посміхнулася, заспокоївшись, що господиня не має до неї претензій.
Олена пішла далі по сходах, на третій поверх, не знаючи навіщо, ну не стояти ж розгубленою під пильним поглядом няні.
– Кохана, завтра. Завтра і ще цілий тиждень я весь твій. Обіцяю. Ну, звичайно, полетимо, готуй купальники, пакуй валізу. Все, цілую тебе. – Почула Олена голос Гриші з найближчої кімнати.
Вона увійшла, Григорій поправляв краватку, дивлячись у дзеркало. Це був і той, і не той Григорій.
Той завжди був звично скуйовджений, з доброю посмішкою, насвистував щось собі під ніс.
Цей був весь випещений, відпрасований, відпрасований, з холодним поглядом і стиснутими в рівну смужку губами.
— Що це було? — Запитала Олена, округлившимися очима дивлячись на чоловіка.
— Що? — Перепитав він, байдуже.
— З ким ти розмовляв? — Олена здивувалася такій інтонації.
— Не починай. Ти прекрасно знаєш, з ким я розмовляв. Олена, ми домовилися, ніяких скандалів. Моє особисте життя тебе не стосується.
Інакше… — Григорій зробив паузу і пригладив і без того акуратну зачіску. — Інакше я не зважатиму на те, що у нас спільні діти.
І це ти зі скандалом покинеш цей будинок. — Він відвернувся від дзеркала і цинічно подивився на Олену, а потім на годинник. — Запізнюємося. — Кинув він і вийшов.
Олена, ще перетравлюючи почуте, поспішила за ним.
Вони спустилися вниз, де за столом уже сиділи Іван Антонович і Ганна Семенівна. Свекор і свекруха теж були не схожі на себе, такі моложаві, одягнені модно і зі смаком.
Іван Антонович кахикнув, демонстративно поглянувши на годинник, 23:50. Анна Семенівна, стиснувши губи, прокоментувала:
— А чого ще можна було очікувати від вихованого чоловіка з ідеальними манерами, після того, як йому випало зв’язатися з…
Вона не встигла договорити, Григорій зупинив її:
— Мамо, прошу, хоча б сьогодні без скандалів.
Ганна Семенівна закотила очі, але вже мовчки. Потім взяла зі столу серветку, показуючи таким чином, що пора починати вечерю.
— До речі, батько, хотів обговорити з тобою нову концепцію. Що якщо нам випробувати її на східному напрямку? — Григорій повернувся до батька, абсолютно не звертаючи уваги на пляшку у відрі з льодом, яке дівчина у фартуху підкотила на візку до столу.
— Готувати не треба, адже ти живеш на готовому. Але хоча б простежити, що готує прислуга, ти в змозі? Адже це неможливо.
Ганна Семенівна демонстративно відклала прибори і відсунула від себе тарілку з ідеально приготованим біфштексом, гордовито дивлячись на Олену.
Олена промовчала. Її не радували ні сукня, ні багато накритий стіл, ні персональна няня, ні триповерховий особняк.
Дивлячись на цих злих, байдужих до неї людей, думаючи про дітей, яких вона навіть не побачила сьогодні, Олена хотіла тільки одного – повернутися назад до смішного незграбного Гриші, до своїх милих «хвостиків», які задають тисячі питань.
Обійняти їх, вкотре слухати розповіді свекра, пити чай з пирогами свекрухи. Вона з надією подивилася на годинник, була одна хвилина нового року, про ігристе так ніхто і не згадав.
Олена закрила очі і спробувала максимально детально уявити своє колишнє життя і сім’ю, щоб хоча б так бути разом з ними.
— Олена, Оленко! Мамо, ну де ж нашатир? — Почула Олена схвильований голос Гриші.
— Може, швидку? — Шепотіла поруч Ганна Семенівна.
— Що, що з матусею? — хникали Льошка з Ксюшкою.
Олена відкрила очі. Вона лежала на підлозі, а над нею схилилася вся її родина. Та сама, рідна, дружна, улюблена.
— Що сталося? — запитала вона, відчуваючи гострий біль з лівого боку чола.
— Твій чоловік, криворукий, ігристе відривати не вміє. Пробкою тобі прямо в голову прилетіло, аж зі стільця перекинулася і свідомість втратила. — Пояснив Іван Антонович. — Ех…
Він обернувся на онуків і не став продовжувати.
— Ось і ще одна весела історія, яку можна буде згадати. — Посміхнулася Олена, а потім розсміялася, обіймаючи всіх. І всі посміхалися і сміялися слідом за нею, разом з нею.
– Куранти ми вже пропустили, але все-таки потрібно зустріти Новий рік.
Коли всі знову сіли за стіл, Гриша розлив по келихах традиційний напій. І всі почали цокатися і вітати один одного. А Олена сиділа і думала, як же їй пощастило з родиною.
