– Алло, Оленко! Так, я в Ані. Що? Гроші потрібні? Звичайно, допоможе! У неї ж хороша зарплата!
Анна відчула, як кров приливає до обличчя. Вона вихопила телефон:
– Олена, вибач, я передзвоню, – відключившись, вона повернулася до матер.
– Ти що робиш? Це мій телефон! І мої гроші!…
… «Анька, виручай! Кров з носа потрібно п’ятнадцять тисяч!» – Анна зітхнула, дивлячись на чергове повідомлення від сестри.
Третій раз за місяць. Пальці зависли над клавіатурою.
«Олено, вибач, але у мене самої в обріз», – набрала вона і, повагавшись, натиснула «Відправити».
Телефон одразу ж вибухнув треллю дзвінка.
– Ань, ну ти що? – голос Олени звучав ображено. – Я ж не чужа! Завжди виручала тебе! – Анна напружила пам’ять, щоб згадати, коли Олена хоч у чомусь допомагала їй. Здається, щось таке було ще в школі…
– Олена, правда, зараз не можу. У мене іпотека…
– Гаразд, зрозуміла. Все для себе, – кинула сестра і відключилася.
Анна відкинулася на спинку дивана, відчуваючи суміш провини і полегшення.
Раптово у двері подзвонили. На порозі стояла мама з величезною валізою.
– Аня, сонечко! Ти не повіриш, що сталося!
– Мамо? Що ти… У сенсі… Як ти тут опинилася?
– Ой, така історія! – Мама, не чекаючи запрошення, протиснулася в квартиру. – Уявляєш, мене виселили! Ось так взяли і виставили за двері, як кошеня!
Анна завмерла, перетравлюючи почуте. У голові промайнула згадка про минулий «тимчасовий» візит мами, що розтягнувся на три місяці.
– Мамо, але я…
– Аня, всього на тиждень! Я швиденько знайду нову квартиру, обіцяю!
Анна закрила очі, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Коли вона їх відкрила, мама вже діловито розкладала речі в передпокої.
– Ти ж не проти, якщо я займу твою спальню? У тебе таке затишне ліжечко…
Анна терла скроні, намагаючись переконати себе, що нічого поганого не сталося. Та якось не так вона уявляла собі своє життя.
У дитинстві вона мріяла про самостійність і свободу, про те, що у неї буде улюблена робота, яка приноситиме багато грошей, і своя квартира. І ось робота і квартира у неї є, а свободи якось не додалося.
Адже як добре все починалося! Купила квартирку – невелику, але свою. Зробила ремонт, розставила меблі. Краса! Жити б та радіти. Але не тут-то було.
Спершу сестричка почала просити гроші. То на нові чобітки, то на відпустку – їй вічно не вистачає. А вона, Анна, – що, банкомат, чи що?
Адже вона ще іпотеку не виплатила до кінця. Але Олену їй було шкода. Сестра все-таки.
А тут ще й мама підкинула. Все життя по орендованих квартирах мотається – ніяк своє гніздечко не збудує. То роботу втратить, то господарі женуть.
У підсумку вона постійно в пошуках нового житла. А де пожити, поки шукаєш? Звичайно, у дочки, у неї ж своя квартира.
І кожен раз її «на тиждень» розтягується, часом на кілька місяців. І добре б з нею жити було комфортно. Але мати поводилася, немов вона VIP-гість в елітному готелі.
Ванну годинами займала, вимагала її обстирати, а прибирати – ні-ні, не панська це справа. Ну хіба що готувати мати любила, але після себе на кухні залишала такий безлад, що дивитися страшно.
Анна тоді мало не завила. Але ж мати рідна! Як тут відмовиш? Ось і пустила, думала – може, цього разу буде інакше? Але вона, звичайно ж, помилилася.
Анна й подумати не могла, що цей візит її життя виверне навиворіт. Та тільки доля – вона така штука. Ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш…
Перші дні Анна намагалася не помічати незручностей, які доставляла мати. Подумаєш, мама займає ванну по дві години – зате зранку зустрічає ароматною кавою. Ну і що, що розкидала свої речі по всій квартирі – головне, що готує смачно.
Але до кінця тижня терпіння почало тріщати по швах.
– Мамо, – обережно почала Анна за вечерею, – ти казала, що поживеш тиждень. Може, варто активніше пошукати квартиру?
Мама відмахнулася, не відриваючись від серіалу:
– Ой, доню, та годі тобі! Тобі що, місця шкода? Я ж твоя мати!
Анна прикусила язика. Ну як тут заперечиш?
А ввечері застала маму, яка копалася в її шафі.
– Мамо, що ти робиш?
– Шукаю, у що переодягнутися. У тебе такі милі речі!
– Мамо, це мої особисті речі!
– Подумаєш! Ми ж найрідніші люди!
У цей момент задзвонив телефон. Мама мигцем глянула на екран:
– О, Оленкп дзвонить! Давай відповім?
Не чекаючи відповіді, вона схопила телефон Анни:
– Алло, Оленко! Так, я у Ані. Що? Гроші потрібні? Звичайно, допоможе! У неї ж хороша зарплата!
Анна відчула, як кров приливає до обличчя. Вона вихопила телефон:
– Олена, вибач, я передзвоню.
Відключившись, вона повернулася до матері:
– Ти що робиш? Це мій телефон! І мої гроші!
– Ну чого ти так злишся? – мама погладила її по плечу. – Сестрі допомогти – свята справа.
Анна глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися.
А через пару днів прийшла з роботи і виявила у вітальні незнайому жінку.
– А, Аня! – вигукнула мама. – Знайомся, це Валя, моя подруга. Я її в гості запросила.
Валя, хіба що не розпластавшись на дивані, привітно помахала рукою:
– Дякую за гостинність! У вас тут так затишно!
Анна мовчки пройшла на кухню. Мама побігла слідом.
– Аня, ти не проти, якщо Валечка у нас переночує? А то їй додому далеко добиратися.
– Мамо, – тихо почала Анна, – ми ж домовлялися…
– Ой, та годі тобі! – знову відмахнулася мама. – Подумаєш, велика справа! Зате весело буде!
І справді, весело було – до глибокої ночі. Анна крутилася в ліжку, слухаючи гучний сміх і дзвін келихів з вітальні.
Вранці, насилу розплющивши очі, вона виявила на кухні справжній розгром. Гора немитого посуду в раковині, крихти по всьому столу, недопиті келихи…
– Мамо, – покликала Анна, – ти не могла б прибрати за собою?
Мама висунулася з кімнати, позіхаючи:
– Ой, мені б виспатися. Ти що сама не впораєшся?
Анна закрила очі, повільно рахуючи до десяти. А коли відкрила… Всередині неї щось обірвалося. Немов остання ниточка терпіння лопнула, оголивши клубок накопиченої образи і злості.
Вона дивилася на матір і не впізнавала її. Куди поділася та турботлива жінка, яка колись витирала їй сльози і дмухала на розбиті коліна?
– Мамо, – голос Анни тремтів, – я більше так не можу.
– Що таке? – мама нарешті відірвалася від телевізора.
– Що таке? – Анна відчула, як всередині піднімається хвиля цунамі. – Ти серйозно питаєш?
Вона обвела рукою кухню:
– Ти подивися, що тут коїться! Ти живеш у моєму домі вже місяць, а поводишся, ніби в готелі!
Мама здивовано моргнула:
– Ну що ти завелася? Подумаєш, трохи безладу…
– Трохи?! – Анна не витримала і підвищила голос. – Та тут як після навали варварів! І так кожен день!
Я приходжу з роботи і прибираю, прибираю, прибираю… А ти навіть не намагаєшся допомогти!
– Ну що ти нервуєш? – мама спробувала погладити Анну по руці, але та відсмикнула її, – ну ти ж знаєш, у мене спина…
– Спина?! А коли ти вчора з Валечкою танцювала до ранку, спина не боліла?
Мама стиснула губи:
– Знаєш що? Я, між іншим, твоя мати. Я тебе виростила, ночей недосипала…
– І що тепер? – перебила Анна. – Я до кінця життя повинна бути тобі вдячна? Дозволяти сідати собі на шию? І ночей не спати?
– Як ти смієш… – почала мама, але Анна вже не могла зупинитися.
– Ні, це ти як смієш?! – вона майже кричала. – Ти ввалюєшся в моє життя, перевертаєш все догори дригом, і навіть не думаєш запитати, чи зручно мені це!
Телефон на столі завибрував. Анна кинула погляд на екран – знову Олена.
– Алло! – гримнула вона в трубку.
– Аня, привіт! – голос сестри звучав незвично бадьоро. – Слухай, тут така справа…
– Дай вгадаю, – перебила Анна, – знову гроші потрібні?
– Ну… так, – Олена запнулася. – Розумієш, тут така можливість трапилася…
– Яка ще можливість? – Анна відчувала, як всередині все вирує.
– Ну, путівка гаряча… Уявляєш? Всього за пів ціни!
Анна на секунду втратила дар мови. Потім розреготалася – голосно, істерично.
– Анька, ти що? – розгублено запитала Олена.
– Я що? – Анна задихалася від сміху. – Я тут пашу як проклята, в кредитах по вуха, а ти… Ти на курорт зібралася?!
– Ань, ну ти чого злишся? – в голосі Олени почулися ображені нотки. – Я ж поверну, ти знаєш…
– Знаю?! – Анна вже не стримувалася. – О так, я знаю! Як не знати – ти жодного разу, чуєш, жодного разу не повернула мені ні копійки! А тепер ще й на курорт за мій рахунок хочеш поїхати?
– Анька, ну ти що… – пробурмотіла Олена. – Ми ж сестри…
– А ти пам’ятаєш про це, – Анна відчувала, як по щоках течуть сльози. – Коли в черговий раз випрошуєш у мене гроші, знаючи, що у мене самої залишилося не так вже й багато? Коли обіцяєш повернути і забуваєш? Коли…
Вона не договорила – мама вихопила у неї телефон.
– Оленко, сонечко, не слухай її! – защебетала вона в трубку. – Анечка просто не в дусі. Звичайно, вона тобі допоможе! Правда, донечко?
Це було останньою краплею. Анна вирвала телефон з рук матері і кинула його на диван.
– Все! – закричала вона, зриваючи голос. – З мене досить! Ви обидві… Ви просто… – вона задихалася від люті, не в силах підібрати слова.
– Дитинко, ну що ти так рознервувалася? Ми ж сім’я…
– Сім’я? – Анна відсторонилася. – Ні, мамо. Сім’я – це коли поважають одне одного і піклуються одне про одного. А ви… Ви просто користуєтеся моєю добротою!
Вона підійшла до шафи і почала викидати мамині речі.
– Що ти робиш?! – ахнула мати.
– Те, що мала зробити давно, – відрізала Анна. – Мамо, я люблю тебе. Правда. Але так більше тривати не може. Ти повинна виїхати. Сьогодні ж.
– Але… куди? – мама виглядала розгубленою.
– Не знаю, – Анна відчула, як до горла підступають сльози. – Але це вже не моя проблема. Ти доросла людина. Пора навчитися вирішувати свої проблеми самостійно.
Вона повернулася до телефону:
– І ти, Олена, теж. Я не дам тобі грошей. Ні зараз, ні потім. Хочеш відпочивати – зароби.
– Але Анька… – почала було Олена, але Анна її перебила:
– Ні, Олено. Це моя остання відповідь. Я не банкомат. Я жива людина, зі своїми проблемами і турботами. І я втомилася бути для вас дойною коровою.
Мама дивилася на неї з сумішшю образи і подиву:
– Як ти можеш… Після всього, що я для тебе зробила…
– Після всього… – Анна глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, – я за все тобі вдячна, правда.
Але з чого ти взяла, що це дає тобі право розпоряджатися моїм життям. Моїм будинком. Моїми грошима.
Вона підійшла до дверей і відкрила їх:
– Будь ласка, йди. Мені потрібно побути наодинці.
Мама повільно підвелася з дивана. В її очах стояли сльози:
– Я думала, ми…
– Так мамо, думала… – тихо відповіла Анна. – Сподіваюся, колись ми навчимося поважати кордони один одного.
Коли за мамою зачинилися двері, Анна без сил опустилася на підлогу. Її трясло. Всередині вирувала буря емоцій – полегшення змішувалося з почуттям провини, злість – з тугою.
Вона не знала, чи правильно вчинила. Не знала, що буде далі. Але одне вона знала точно – це був переломний момент.
Момент, коли вона нарешті змогла постояти за себе. І нехай попереду невідомість – вона була готова зустріти її з високо піднятою головою.
…Минуло три місяці. Анна сиділа на балконі, підставляючи обличчя теплому весняному сонцю.
Спочатку було важко. Анна прокидалася серед ночі від почуття провини. Переверталася, думаючи про маму.
Простягала руку до телефону, щоб зателефонувати сестрі… і відсмикувала руку.
«Ні, – говорила вона собі. – Досить. Пора і їм навчитися поважати мої інтереси».
Поступово ставало легше. Анна з подивом виявила, що може спокійно прийти з роботи і… просто відпочити. Ніякого безладу, ніяких несподіваних гостей, ніяких вимог. Вперше за довгий час відчула, що живе своїм життям.
Дзвінок у двері вирвав її з роздумів. На порозі стояла мама. Трохи схудла, але… інша.
– Анечка, – тихо сказала вона. – Можна увійти?
Анна мовчки відступила. Мама пройшла в кімнату, сіла на краєчок дивана.
– Я… – вона запнулася. – Я прийшла вибачитися.
Анна здивовано підняла брову:
– Ось як?
– Так, – мама зітхнула. – Знаєш, ці місяці… Вони багато чого мене навчили. Я зрозуміла, що… що зловживала твоєю добротою, твоїм терпінням. Вибач мене.
Анна мовчала, не знаючи, що відповісти.
– Я почала збирати гроші на квартиру, – продовжила мама. – На літо переїду на дачу до подруги, вона цього року вирішила туди не їхати. Тісно, але… це тимчасово.
Вона підняла очі на дочку:
– Я не знаю, може, ти досі на мене злишся, але… Давай спробуємо… Може, ми зможемо почати спілкуватися по-новому?
Анна дивилася на матір і бачила в ній відображення себе. Таку ж, яка шукає своє місце в житті.
– Добре, – нарешті сказала вона. – Давай спробуємо.
Вони обійнялися, і Анна відчула, як всередині розливається тепло. Не все ще втрачено. Вони впораються. Тепер вже як рівні.
Минув тиждень. Анна сиділа в кафе, нервово постукуючи пальцями по столу. Навпроти влаштувалася Олена, незвично тиха і серйозна.
– Анька… – нарешті промовила сестра. – Я… Мама сказала, ви помирилися. Ти вже не сердишся на нас? Я теж хочу вибачитися.
– Так? – Анна намагалася говорити спокійно.
– Ти була права. Я… Я справді використовувала тебе. Вічно просила грошей, а сама… – Олена запнулася. – Загалом, я влаштувалася на другу роботу. Хочу стати на ноги. Сама.
Анна відчула, як до очей підступають сльози:
– Оленко, я так рада це чути.
– Вибач мене, – тихо сказала Олена. – Я постараюся бути кращою сестрою.
Це був початок. Початок нових, здорових стосунків. З мамою, з сестрою… і з самою собою.
Вважається, що сім’я – це найближчі люди, які завжди підтримають, яких ти завжди підтримаєш, ніколи не відмовиш.
Але часом найважливіше і, разом з тим, найважче – це навчитися говорити «ні».
