Олена з Петром підійшли до своєї ділянки о п’ятій годині — автобус трохи запізнився. Подружжя приїхало по першу полуницю.
Петро зупинився першим. Олена ледь не врізалася йому в спину — з боку ділянки лунала гучна музика.
— Це, мабуть, у Ковалів гуляють, — мовила Олена невпевнено.
Ковалі жили через дві хати, але музика гриміла просто за їхнім власним парканом — помилитися було неможливо.
Подружжя підійшло ближче, і Олена не повірила своїм очам: на їхній веранді сиділи незнайомі люди.
Стіл витягли на середину подвір’я й заставили пляшками та картонними тарілками. Мангал чадів просто на грядці.
Молода жінка засмагала в їхньому старому смугастому шезлонгу. Двоє хлопців перекидалися м’ячем, топчучи кущі полуниці, по яку Олена й приїхала.
Вона взялася за хвіртку й міцно її стиснула — руки тремтіли.
— Ви до кого? — гукнув з веранди кремезний чоловік років сорока в розстебнутій сорочці.
— До кого?! — Олена аж розгубилася. — Це наша ділянка! Тож, до себе.
Чоловік усміхнувся, поставив банку на перила й не кваплячись спустився сходами.
— Ваша? — він оглядів Олену з голови до ніг. — Ні, господине, ділянка тепер моя. Я — Богдан. А ви, вибачте, хто такі?
Хтось приглушив музику, але не вимкнув. Гості на веранді замовкли й дивилися на прибулих із явною цікавістю.
Петро ступив уперед і заговорив:
— Чоловіче, ви щось плутаєте. Це наша дача, ділянка № 47. Ми володіємо нею двадцять три роки! Прибирайте цей гармидер і звільняйте територію.
Богдан навіть не ворухнувся. Навпаки, склав руки на грудях і сперся плечем об стовпчик хвіртки.
— Двадцять три роки, кажете? А я ось цю ділянку винайняв. На все літо, між іншим! Гроші наперед віддав. Тож це ви щось плутаєте, мої дорогі, а не я. Забирайтеся звідси!
— Винайняли? — Олена не повірила своїм вухам. — У кого це ви її винайняли?
— У власника, у кого ж іще. Зараз, хвилинку.
Богдан пішов до будинку, дістав із кишені сумки складений учетверо аркуш, повернувся і покрутив ним у повітрі, але в руки не дав.
— Ось, договір оренди дачної ділянки. Усе як має бути: з підписом і паспортними даними. Власник — Соколенко Олег Віталійович. Завдаток — п’ятнадцять тисяч гривень, і ще стільки ж у липні обіцяв. Тож ідіть собі, шановні. Ділянка до вересня зайнята!
Олена дивилася на цього нахабу й не розуміла, сміятися їй чи викликати поліцію. Жодного Соколенка вона в очі не бачила.
— Я й гадки не маю, про якого Олега ви говорите! — Олена ледь не плакала. — Ділянка оформлена на мене! Я — Ковальчук Олена Тимофіївна, господиня! І садова книжка при мені, і свідоцтво вдома лежить!
— Хтозна, у кого що вдома лежить, — Богдан без поспіху склав папір назад. — У мене договір і розписка на руках. А це документи, між іншим! Теж мені, господиня знайшлася…
Олена попорпалася в сумці. Садову книжку вона возила з собою за старою звичкою. Розкрила на сторінці з печаткою, простягнула Петрові, а той — Богдану.
— Ось. Ділянка сорок сім, Ковальчук Олена Тимофіївна. Членські внески сплачені, печатка голови стоїть. Це вам не якийсь папірець від Синицина чи Соколенка!
Богдан пробіг поглядом по книжці й відмахнувся.
— Таку книжечку в переході купити можна! У мене договір із живою людиною, я йому руку потиснув. Він мені й ключ дав, і будинок власноруч відчинив.
— Ключ? — Петро примружився. — Ану покажіть ключ.
Богдан кивнув одному з хлопців, і той приніс ключ на замурзаній мотузці. Петро покрутив його в руках, і обличчя його змінилося.
— Це не наш замок, Олено. На дверях будинку висить чужий замок. Наш хтось збив.
Він швидко підійшов до хатини. На завісах бовтався новенький блискучий замок, а в прим’ятій траві валялася збита дужка від їхнього старого.
— Ось у чому річ, — тихо мовив Петро, піднімаючи дужку. — Замок збили, повісили свій і здають дачу відпочивальникам. Спритно влаштувалися, нічого не скажеш.
Богдан уперше трохи збавив тон.
— Так це Соколенко й міняв, він же власник. Яке мені діло до вашого замка?
— Зараз з’ясуємо, хто тут власник, — Олена вже набирала номер голови кооперативу. — Надіє Василівно, доброго дня! Це Ковальчук із сорок сьомої. У мене на ділянці чужі люди, влаштували бенкет.
Кажуть, зняли дачу в якогось Соколенка Олега Віталійовича. Ви такого знаєте? Ні? А приїхати зможете? Ми біля хвіртки чекаємо.
Вона відклала телефон і поглянула на Богдана:
— Голова їде. Ось зараз вона вам і розкаже, хто тут господар.
Богдан хмикнув, але посмішка вийшла кривою. Він відійшов до столу й почав комусь телефонувати. З кожною секундою його обличчя ставало дедалі похмурішим.
— Олегу Віталійовичу, ти де? Сюди прийшла якась жінка… Із садовою книжкою, каже, що це її ділянка… Ти ж клявся, що все чисто, що дача твоя… Алло! Алло, ти чого?
Він відірвав телефон від вуха й втупився в екран.
— Скинув, — хмикнув чоловік.
Богдан набрав номер знову. Потім ще раз, але слухавку вже не брали.
За столом заворушився худорлявий хлопець у кепці, який до цього мовчав. Він підвівся, обтрусив джинси й боком рушив до хвіртки.
— Тарасе, ти куди зібрався? — окликнув його Богдан.
— Та я… до машини дійду, — не обертаючись, кинув Тарас. — Забув там дещо.
— Ану стій! — Богдан кинувся за ним і перехопив біля самої хвіртки. — Це ж ти мені його знайшов! Ти клявся, що все перевірено, що господар надійний! Ти ж мене з ним познайомив, забув?!
Тарас одразу почав виправдовуватися:
— Бодю, а я до чого? Мене самого попросили побути посередником. Чоловік показав ділянку, ключем відчинив… Звідки я мав знати, що він — аферист?!
— П’ятнадцять тисяч, Тарасе! Де мої гроші?!
— Так вони в нього, у Соколенка! Я свою тисячу за допомогу взяв — і все…
Тарас штовхнув хвіртку й майже бігом попрямував до машини. Богдан спершу рушив слідом, але зупинився. До нього, здається, нарешті почало доходити, у яку халепу він ускочив.
Гості на веранді переглянулися. Жінка, що засмагала, вже квапливо натягувала сарафан.
Хлопці кинули м’яч і підхопили сумки. Один за одним вони потягнулися до виходу, оминаючи розгубленого Богдана.
— Куди ви? — він озирнувся на них. — М’ясо ще не досмажилося! Сидіть!
— Вибач, Бодю, — промовив один. — Ми краще поїдемо. Зараз викличуть дільничного, потім почнуть нас тягати. Навіщо ця метушня? Нам чужі розбірки ні до чого…
За п’ять хвилин ділянка спорожніла. Гості явно не збиралися захищати «гостинного господаря», який влаштував для них вечірку.
— Ну й чого ви домоглися? — він зробив крок до Олени, надувшись. — Думаєте, налякали мене? У мене договір на руках, я гроші чесно заплатив!
За законом я тут до вересня маю право жити! А будете ґвалт піднімати — у мене є знайомі в органах, вони швидко знайдуть, до чого причепитися!
Петро зробив крок уперед і заступив дружину:
— Вже довели. Бачив збитий замок? Бачив садово-городню книжку? Зараз під’їде голова, при ній і поговоримо про твоїх знайомих у правоохоронних органах.
— Та плювати я хотів на вашу голову! — підвищив голос Богдан. — Якась баба, мені не відома! Я тут сиджу — і сидітиму.
Хочете — виносьте мене звідси на руках. Тільки майте на увазі: я відбиватимуся! І не зважатиму на те, що ви жінка!
Олена дістала телефон і сфотографувала збитий замок у траві, а потім і самого Богдана з його папірцем.
— Це до заяви в поліцію додам, — сказала вона спокійно. — І в наш дачний чат скину, щоб усі знали, хто тут по чужих ділянках тиняється. Я на вас ще заяву напишу — за погрози й образи.
Богдан смикнувся, ніби хотів вирвати телефон, але зупинився. На сусідніх ділянках уже рипіли хвіртки, до паркану підходили зацікавлені сусіди.
За парканом загримали дверцята машини. Звідти вийшла невисока жінка, а слідом за нею, притримуючи на ходу кашкет, крокував дільничний офіцер поліції.
— Так, що тут у нас відбувається? — Надія Василівна увійшла крізь хвіртку, оглянула гармидер на подвір’ї й повернулася до Богдана. — Ви хто такий і що робите на чужій території?
— Я орендар, — Богдан випростався й сам простягнув їй аркуш. — Ось, дивіться. Винайняв у власника, усе законно!
— У кого? — Надія Василівна взяла аркуш, наділа окуляри й пробігла очима текст. — Соколенко Олег Віталійович… Юначе, я вже чотирнадцятий рік поспіль очолюю це товариство.
Ділянка № 47 з 1998 року належить родині Ковальчуків, ось вони, господарі. Ніякого Соколенка тут зроду не було. Вас обдурили, чоловіче.
Богдан мовчав, розгублено переводячи погляд то на неї, то на договір.
— А замок на будинку ви міняли? — втрутився дільничний, розглядаючи збиту дужку. — Це, між іншим, незаконне проникнення на чужу власність. Хто міняв?
— Не я! — поспіхом відповів Богдан. — Та я навіть близько до того замка не підходив, руками не чіпав! Я сам потерпілий, до чого тут я?!
Дільничний узяв у Надії Василівни аркуш, уважно прочитав.
— Паспортні дані власника вписані від руки. Його телефон є?
Богдан продиктував номер. Дільничний набрав його при всіх, послухав довгі гудки й відклав телефон.
— «Поза зоною досяжності». Ви, громадянине, далеко не перший: зняли дачу в людини, яка до неї жодного стосунку не має. Ви б хоч документи перевірили… Гроші готівкою віддавали?
— Готівкою, — глухо мовив Богдан. — П’ятнадцять тисяч. І розписку з нього взяв…
— Ця розписка не має жодної юридичної сили. Ви її у нотаріуса засвідчували? Ні. Знаєте, скільки в мене на таких «Соколенків» заяв лежить? Шукайте тепер вітра в полі… Він ваші гроші вже давно пронуляв.
Богдан опустився на лавку й обхопив голову руками.
— Збирайте свої речі, — сказав дільничний вже м’якше. — Залишатися вам тут не можна, це чужа власність. Мангал заберіть, сміття за собою приберіть. Люди й так натерпілися.
Богдан підвівся й мовчки почав складати в сумку речі. Біля хвіртки він обернувся, хотів, здається, напослідок щось уїдливо кинути, але Олена випередила його:
— Їдьте й не повертайтеся, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі.
Надія Василівна затрималася біля хвіртки:
— Ви, Олено Тимофіївно, все ж завітайте днями до правління, копію свідоцтва мені залиште.
І оголошення на воротах повісимо, щоб усі знали: сорок сьома ділянка не здається, господарі на місці. А то цей шахрай, хтозна, може, ще комусь її показував.
— Дякуємо, що так швидко приїхали, — Олена стиснула її долоню обома руками. — Я вже думала, доведеться тут до ночі воювати.
— Своїх у біді не залишаємо, — коротко відповіла голова й пішла до машини.
Коли всі роз’їхалися, Олена повільно пройшлася ділянкою. Полуницю доведеться доглядати наново, оббирати пом’яті кущі. Зелень під мангалом уже не врятувати — на грядці чорніла випалена пляма з кільцями жиру.
Але будинок стояв цілий, паркан цілий, і це зараз було найголовнішим.
Петро збирав зі столу чужі пляшки в мішок.
— А він же мало не все літо збирався тут жити, — сказав він. — Який нахаба.
— Саме нахабство його сюди й привело, — відгукнулася Олена, не обертаючись. — Хто на чуже зазіхає, той завжди без свого залишається. Нічого, хай тепер побігає.
